— Ти зробив своїй мамі шикарний ремонт, а тепер із мене вимагаєш 150 тисяч? — обурювалася Віка

Віка розмахувала роздруківкою банківських операцій перед носом чоловіка.

Андрій сидів за кухонним столом, уткнувшись у телефон. На ньому була зім’ята футболка з логотипом якоїсь давно забутої рок-групи, і він явно не виспався — під очима залягли тіні, щетина стирчала клаптями.

— Ти зробив своїй мамі шикарний ремонт, а тепер із мене вимагаєш 150 тисяч?

— Вік, ну що ти починаєш? Це були наші спільні гроші, — пробурмотів він, не піднімаючи погляду.

— Спільні? — Віка гучно видихнула й сіла навпроти. — Андрюш, любий, нагадай, коли востаннє ти вносив свою частку в сімейний бюджет? Три місяці тому? Чотири?

Вона відкинулася на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Волосся в неї було зібране в недбалий хвіст, з якого вибивалися пасма, обрамляючи втомлене обличчя. На ній був домашній халат у дрібну квіточку — подарунок свекрухи на минуле восьме березня.

— Я ж пояснював, у мене зараз затишшя із замовленнями, — Андрій нарешті підвів очі. — Ти ж знаєш, як у фрілансерів буває.

— Знаю, — кивнула Віка. — Тому й не чіпала нашу фінансову подушку. А ти що зробив? Взяв і спустив усе на ремонт маминої квартири!

— Не все, — заперечив Андрій. — І взагалі, вона моя мама, я зобов’язаний їй допомагати.

— Зобов’язаний, — повторила Віка. — А мені, значить, не зобов’язаний? Нашій майбутній дитині — теж?

Андрій здригнувся й витріщився на дружину широко розплющеними очима.

— Якій дитині?

Віка мовчки дістала з кишені халата тест із двома смужками й поклала його на стіл між ними.

— Цій.

У кухні запала тиша. Десь за вікном загуділа машина, у дворі загавкав собака. Андрій дивився на тест так, ніби це була бомба з таймером.

— Чому… чому ти одразу не сказала? — нарешті видушив він.

— Бо дізналася вчора ввечері. Хотіла сьогодні зробити сюрприз, навіть купила крихітні пінетки… — голос Віки затремтів. — А вранці виявила, що з картки списано 150 тисяч. Усе, що ми збирали на перший внесок за житло.

Андрій провів долонями по обличчю, потираючи скроні.

— Мама подзвонила, сказала, що в неї прорвало трубу, затопило сусідів знизу… Я не міг відмовити.

— Не міг відмовити, — відлунням повторила Віка. — А спитати в мене — міг?

— Ти б не дозволила.

— Звісно, не дозволила б! — Віка підскочила зі стільця. — Ми два роки збирали ці гроші! Два роки я економила на всьому, купувала одяг у секондах, відмовлялася від відпусток…

— Мама поверне, — тихо сказав Андрій.

— Коли? Як? Вона ж на пенсії!

— Продасть дачу.

Віка засміялася — різко, без радості.

— Дачу? Ту саму дачу, яку вона вже третій рік збирається продати? Андрію, схаменися! Твоя мама ніколи не поверне ці гроші, і ти це прекрасно знаєш.

— Не смій так говорити про мою маму!

— А ти не смій витрачати наші гроші без мого відома!

Вони стояли один навпроти одного, як боксери на рингу. Віка тяжко дихала, руки її дрібно тремтіли. Андрій стискав кулаки, щелепа стиснулася.

— Знаєш що, — раптом сказала Віка, і в її голосі з’явилася крижана сталь. — Раз ти вважаєш, що маєш право розпоряджатися нашими спільними грошима одноосібно, то і я ухвалю одноосібне рішення.

— Що ти маєш на увазі?

— Я переїжджаю до батьків. Подумаю, чи хочу я ростити дитину з людиною, яка ставить свою маму вище за власну сім’ю.

— Віко, не кажи так…

Але вона вже вийшла з кухні. Андрій чув, як грюкнула дверима спальні, як зашурхотіли пакети — дружина збирала речі.

Він залишився сидіти за столом, втупившись у тест на вагітність. Дві рожеві смужки розпливалися перед очима.

Квартира батьків Віки була на іншому кінці міста, в старому спальному районі. П’ятиповерхівка ще радянської забудови, третій поверх, вікна на галасливу вулицю. Віка стояла на порозі з двома сумками в руках, а мати дивилася на неї з тривогою.

— Доню, що трапилося? — Галина Петрівна була невисокою повною жінкою з добрим обличчям і вічно стривоженим поглядом.

— Мамо, можна я трохи у вас поживу?

— Звісно, звісно, заходь! Тату, — гукнула вона вглиб квартири, — Віка приїхала!

З кімнати вийшов батько — кремезний чоловік із сивою бородою, у розтягнутому светрі та домашніх капцях.

— Вікуль? А де Андрій? — він насупився, побачивши сумки в доньчиних руках.

— Посварились ми, тату.

Батьки перезирнулися. Мати забрала в неї сумки, батько обійняв за плечі й повів на кухню.

— Розповідай, — скомандував він, посадивши доньку за стіл. — Мамо, став чайник.

Віка розповіла. Про гроші, про ремонт свекрухи, про тест. Батьки слухали мовчки, лише мати час від часу зітхала й хитала головою.

— Ех, Андрійко, Андрійко… — зітхнув батько, коли Віка закінчила. — Я ж тобі казав, пам’ятаєш? Мамин синок він. Таким тільки до дитсадка ходити, а не родину заводити.

— Тату, не починай, — втомлено попросила Віка.

— А чого не починати? — розпалився батько. — Скільки разів я тобі казав: придивись до нього краще! Вічно у мами на побігеньках. То продукти завези, то лампочку поміняй, то тепер уже ремонт за ваші гроші…

— Сергію, досить, — зупинила його дружина. — Не бачиш, дитині й так важко?

— Бачу! Тому й кажу! — він стукнув кулаком по столу. — Сто п’ятдесят тисяч! Та я за ці гроші пів життя горбатився!

Віка закрила обличчя руками. Їй хотілося плакати, але сліз не було. Усередині залишилась тільки порожнеча й втома.

— Доню, — мати сіла поруч, обійняла за плечі. — Ти це… вже думала? Щодо… ну, малюка?

— Не знаю, мамо. Нічого не знаю. Мені тридцять два, це може бути мій останній шанс. Але ростити дитину самій…

— Хто сказав — самій? — обурився батько. — Ми допоможемо! Правда, мамо?

— Звісно, допоможемо, — закивала Галина Петрівна. — І з грошима допоможемо, і з вихованням. Ти не одна, доню.

Віка подивилася на батьків — такі рідні, вже такі постарілі. Татові шістдесят вісім, мамі шістдесят п’ять. Яка допомога? Вони самі ледве зводять кінці з кінцями на пенсії.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Я подумаю.

У кишені завібрував телефон. Андрій. Віка скинула дзвінок.

— Нехай дзвонить, — сказав батько. — Нема чого гордитись. Поговорити треба, усе з’ясувати.

— Завтра поговорю. Сьогодні не можу.

Телефон знову завібрував. СМС: «Віко, давай поговоримо. Я все поясню. Будь ласка.»

Вона вимкнула телефон і поклала на стіл.

— Мамо, можна я приляжу? Щось паморочиться в голові.

— Звісно, звісно! Ходімо, постелю тобі у твоїй кімнаті.

Її кімната залишилась майже такою ж, як у шкільні роки. Ті ж шпалери з дрібними трояндами, той самий письмовий стіл біля вікна, те саме ліжко з металевими спинками. Тільки замість плакатів з улюбленими співаками на стінах тепер висіли мамині вишивки.

Віка лягла поверх покривала, згорнувшись калачиком. У животі було порожньо й водночас важко. Вона поклала долоню на живіт — там, всередині, зароджувалося нове життя. Життя, яке вона так хотіла. Але не так. Не у сварці, не в образі, не в невизначеності.

За вікном шуміли машини. Десь грала музика, сміялися підлітки. Життя тривало — байдуже до її переживань.

Андрій сидів у порожній квартирі й втупився в стелю. У руці тримав пляшку пива — вже третю за вечір. На столі валявся телефон із десятком пропущених викликів від Віки.

Двері відчинилися — у квартиру зайшла його мати. Висока худорлява жінка з короткою стрижкою й рішучим обличчям. У руках у неї були пакети з продуктами.

— Андрійку, чого ти сидиш у темряві? — вона клацнула вимикачем. — І що за безлад? Де Віка?

— Пішла, — глухо відповів Андрій.

— Як пішла? Куди пішла?

— До батьків. Ми посварилися.

Мати поставила пакети на стіл і сіла поруч із сином.

— Через що?

— Через гроші на твій ремонт.

Олена Сергіївна стиснула губи.

— Я ж казала, що поверну. Щойно дачу продам…

— Мамо, Віка вагітна.

Повисла тиша. Мати дивилася на сина так, ніби вперше його побачила.

— Вагітна? І ти мені не сказав?

— Я й сам тільки сьогодні дізнався. Вона хотіла сюрприз зробити, а тут…

— А тут ти взяв і витратив ваші спільні заощадження без її відома, — завершила мати. — Андрію, ну як так?

Він подивився на неї з подивом.

— Та ж ти сама просила допомогти!

— Просила, так. Але не за рахунок твоєї сім’ї! Я думала, у тебе є вільні гроші. Якби знала, що це ваші заощадження на квартиру…

— А що тепер? — Андрій допив пиво й потягнувся за наступною пляшкою.

— Досить, — мати відібрала пляшку. — Напиватися — не вихід. Треба йти до Віки, просити вибачення.

— Вона слухавку не бере.

— Тоді їдь до її батьків. Сьогодні ж, негайно!

— Мамо, вже десята вечора…

— І що? Твоя дружина вагітна й пішла від тебе, а ти годину вибираєш? Вставай, вмийся і їдь. Негайно!

Андрій знав цей тон. Коли мати говорила таким голосом — сперечатися було марно. Він підвівся, похитуючись.

— І квіти купи, — гукнула мати вслід. — Хороші квіти! І не смій приходити п’яним!

У двері подзвонили, коли Віка вже засинала. Вона почула, як батько пішов відчиняти, як загримів ланцюжок.

— Андрію? Якими долями в такий час?

— Сергію Михайловичу, вибачте. Можна мені поговорити з Вікою?

— Вона вже спить.

— Я не сплю, — Віка вийшла з кімнати, загортаючи мамин халат. — Що ти тут робиш?

Андрій стояв у дверях з величезним букетом троянд. На вигляд був жалюгідний — пом’ятий, з червоними очима, неголений.

— Віко, пробач мені. Я був неправий. Дуже неправий. Я мав тебе спитати, порадитись…

— Мав, — погодилася Віка. — Але не спитав.

— Пустіть його, — втрутилася мати. — Не варто з’ясовувати стосунки на сходовій. Сусіди вже сплять.

Андрій зайшов у квартиру, ніяково тупцюючи в передпокої. Простягнув Віці квіти.

— Це тобі.

Вона взяла букет машинально, не знаючи, куди його подіти. Виручила мати — забрала троянди й понесла на кухню.

— Йдімо в кімнату, — скомандував батько. — На кухні мати гримить.

Вони сіли в залі — Віка з батьками на дивані, Андрій навпроти, у кріслі. Атмосфера нагадувала судове засідання.

— Я поговорив з мамою, — почав Андрій. — Вона не знала, що це наші заощадження. Думала, що в мене є вільні гроші. Вона готова продати дачу й усе повернути.

— Коли? — спитав батько.

— Цього літа. Вона вже дала оголошення.

— Цього літа, — повторила Віка. — А дитина народиться за вісім місяців. Де ми житимемо? У твоїй однокімнатній квартирі вчотирьох — ти, я, дитина і твоя мама?

— Мама з нами не житиме!

— Ні? А хто буде тобі сніданки готувати? Прасувати сорочки? Нагадувати, що пора стригтись?

— Віко, це несправедливо…

— Несправедливо? — вона встала, схрестивши руки на грудях. — Знаєш, що несправедливо? Те, що я два роки відкладала кожну копійку, відмовляла собі в усьому, мріючи про наш дім. А ти взяв і одним махом усе спустив! І навіть не спитав мене!

— Я ж сказав — я все поверну! Мама продасть дачу…

— Справа не в грошах! — вигукнула Віка. — Справа в довірі! В повазі! У тому, що ти прийняв рішення за нас обох, навіть не вважаючи за потрібне порадитися!

— Але це ж моя мама…

— А я хто? Випадкова сусідка?

Вони дивилися одне на одного через усю кімнату. В очах Віки блищали сльози, Андрій стискав і розтискав кулаки.

— Може, чаю? — невпевнено запропонувала Галина Петрівна, що зайшла до кімнати.

— Не треба чаю, мамо, — відмахнулась Віка. — Андрію, я втомилась. Іди додому. Мені потрібен час, щоб подумати.

— Скільки?

— Не знаю. Тиждень, два… Мені треба вирішити, чи хочу я бути дружиною людини, для якої я завжди буду на другому місці після мами.

— Це не так!

— Справді? Тоді скажи: якби твоїй мамі знадобились ці гроші на операцію, життєво важливу операцію — я б зрозуміла. Але ремонт? Вона могла взяти кредит, могла почекати з продажем дачі, могла якось інакше вирішити питання. Але ти навіть не подумав про альтернативи. Мама попросила — син дав. А те, що в сина вагітна дружина й плани на житло — це неважливо.

Андрій мовчав. Йому не було що сказати у відповідь.

— Іди, — повторила Віка. — Подзвоню, коли буду готова говорити.

Він підвівся, зробив крок до неї, але зупинився, зустрівшись поглядом з її батьком. Сергій Михайлович дивився суворо, ніби говорив: «Не смій її зараз чіпати».

— Я чекатиму, — сказав Андрій і вийшов.

Коли за ним зачинились двері, Віка опустилась на диван і розридалась. Мати обійняла її, гладила по голові, шепотіла щось заспокійливе. Батько ходив кімнатою, стискаючи кулаки.

— Не реви, — нарешті сказав він. — Не вартий він твоїх сліз. Залишайся з нами, ми тебе і внука прогодуємо.

— Тату, я його люблю, — схлипнула Віка.

— Любов любов’ю, а жити як? Сьогодні він мамі ремонт зробив, завтра машину купить, післязавтра на курорт відправить. А ви з дитиною де будете?

— Сергію, не накручуй, — стримала його дружина. — Хлопець молодий, помилився. Може, схаменеться.

— Схаменеться він, — пробурмотів батько. — Мамин синочок. Таким тільки в пісочниці гратись.

Минув тиждень. Віка жила у батьків, ходила на роботу, удавала, що все гаразд. Колеги помічали її блідість і кола під очима, але тактовно не питали. Лише Оленка, найкраща подруга й колега з відділу кадрів, не витримала.

— Вік, ти що, з Андрієм розійшлася? — запитала вона за обідом у кафе.

— Типу того, — ухильно відповіла Віка, колупаючи виделкою салат.

— Через що?

Віка розповіла. Оленка слухала, похитуючи головою.

— Оце так, — присвиснула вона. — Триста тисяч! Та за ці гроші можна було пів квартири купити в іпотеку.

— Можна було, — погодилась Віка. — Тепер — ні.

— І що думаєш робити?

— Не знаю. Батьки пропонують залишитися в них, ростити дитину разом. Але їм уже під сімдесят — які з них помічники?

— А Андрій що?

— Дзвонить щодня. Пише. Обіцяє виправитися, клянеться, що більше такого не буде.

— Віриш?

Віка знизала плечима.

— Хочеться вірити. Але як? Він же навіть не розуміє, у чому проблема. Думає, що справа в грошах. Мовляв, поверну — і все налагодиться.

— А справа не в грошах?

— Не тільки. Справа в пріоритетах. Я думала, ми — сім’я. А виявилось, що його сім’я — це він і його мама. А я так, додаток.

Оленка помовчала, розмішуючи каву.

— Знаєш, що я тобі скажу? Чоловіки всі такі. Мій теж до матусі щовихідних їздить, на дачі їй допомагає. Я спочатку злилася, а потім зрозуміла — марно. Прийняла як даність.

— І живеш?

— Живу. Вже десять років. Двоє дітей. Щаслива? Не знаю. Але стабільно.

— Стабільно, — повторила Віка. — А любов?

— Любов? — Оленка усміхнулась. — Вік, нам за тридцять. Яка любов? Побут, діти, кредит. Романтика закінчилась ще років десять тому.

Віка дивилась у вікно. За шибкою падав сніг, перехожі кутались у шарфи, поспішали у своїх справах. Десь там, у їхній з Андрієм квартирі, він, мабуть, зараз сидить за комп’ютером, намагається працювати. Або лежить на дивані, дивиться серіали. Сам.

Їй стало шкода його. І себе. І їхню ще ненароджену дитину.

— Гаразд, — сказала вона. — Піду працювати. Дякую за обід.

— Вік, — гукнула її Оленка. — Добре подумай. Другого шансу може й не бути. У нашому віці знайти нормального чоловіка — це як виграти в лотерею.

Віка кивнула й вийшла з кафе.

Того ж вечора до батьків Віки приїхала Олена Сергіївна. Галина Петрівна відчинила двері й розгубилась — на порозі стояла ставна жінка в дорогому пальті, з ідеальною укладкою і манікюром.

— Добрий вечір. Я мама Андрія. Можна поговорити з Вікою?

— Проходьте, — Галина Петрівна поступилася місцем. — Віка! До тебе прийшли!

Віка вийшла з кімнати й застигла. Свекруху вона бачила лише кілька разів — на весіллі, на днях народження, на Новий рік. Олена Сергіївна завжди трималась стримано-ввічливо, ніби давала зрозуміти: ти мені не дуже підходиш, але я терплю тебе заради сина.

— Привіт, Віко, — свекруха зняла рукавички. — Нам потрібно поговорити.

Вони сіли у вітальні. Батьки Віки тактовно пішли на кухню, хоча батько явно хотів залишитись.

— Я прийшла вибачитись, — почала Олена Сергіївна. — І прояснити ситуацію.

Віка мовчала, чекаючи продовження.

— Андрій не казав мені, що бере ваші спільні заощадження. Я думала, у нього є вільні кошти. Якби знала…

— Що б змінилося? — перебила Віка. — Ви б відмовились?

Олена Сергіївна помовчала.

— Напевно, ні, — чесно зізналась вона. — Ситуація була критична. Але я б запропонувала інші варіанти. Кредит, наприклад. Або заклала б золото.

— Золото?

— У мене є прикраси. Спадщина від мами. Я берегла їх для Андрія, для його майбутньої сім’ї, — вона глянула на Віку. — Для тебе і вашої дитини.

Віка відчула, як до горла підкотився клубок.

— Я не знала…

— Багато чого ти не знала, — Олена Сергіївна дістала з сумки конверт. — Тут сто п’ятдесят тисяч. Половина суми. Решту віддам, щойно продам дачу.

— Я не можу…

— Можеш і повинна. Це ваші гроші. Я не мала права їх брати, навіть якщо й не знала.

Віка взяла конверт тремтячими руками.

— Дякую.

— Не дякуй. Краще скажи — ти повернешся до мого сина?

— Не знаю.

— Він зовсім згорів. Не їсть, не спить, працювати не може. Знаєш, я завжди вважала його самостійним, дорослим. А виявилось — без тебе жити не може.

— Без мене чи без того, що хтось про нього дбає?

Олена Сергіївна усміхнулася — несподівано тепло, по-людськи.

— Знаєш, я теж спочатку так думала. Що він одружився, аби я його «відпустила» до іншої жінки. Але ні. Він тебе кохає. По-справжньому. Просто він… Як би це сказати… Не вміє він правильно розставляти пріоритети. Я винна, напевно. Вирощувала сама, балувала.

— Чому ви мені це говорите?

— Бо я хочу онуків. І хочу, щоб у них були й мама, і тато. Разом.

Вони сиділи мовчки. За стіною цокали годинники, на кухні дзеленчав посуд — батьки Віки явно прислухались до розмови.

— Я подумаю, — нарешті сказала Віка.

— Подумай. Але не затягуй надовго. Чоловіки — вони як діти. Без нагляду швидко псуються.

Олена Сергіївна підвелася, одягнула рукавички.

— І ще, Віко. Я розумію, що ти можеш не повернутись. Це твоє право. Але знай — двері завжди відчинені. І для тебе, і для дитини. Ви — моя сім’я, хочеш ти цього чи ні.

Вона пішла, залишивши Віку наодинці. Та сиділа, стискаючи конверт із грошима, і думала. Про те, що життя складніше, ніж здається. Про те, що ідеальних людей не буває. Про те, що любов — це не лише романтика, а й уміння пробачати.

Через три дні Віка зателефонувала Андрієві.

— Привіт, — сказала вона.

— Віко! — голос у нього був захриплий, наче після застуди. — Як ти? Як себе почуваєш?

— Нормально. Почався токсикоз.

— Тобі щось потрібно? Можу привезти…

— Андрію, давай зустрінемось. Поговорити треба.

— Звісно! Де? Коли?

— Завтра, після роботи. У нашому кафе на Подолі.

— Буду. Обов’язково буду.

Віка поклала слухавку й подивилась на тест на вагітність, що досі лежав на її тумбочці. Дві смужки. Два життя — її й малюка. А може, три? Час покаже.

Кафе на Подолі було їхнім місцем. Тут вони познайомилися п’ять років тому — Віка прийшла з подругами, Андрій сидів за сусіднім столиком з ноутбуком. Подруги пішли, а вони проговорили до закриття.

Тепер Андрій сидів за тим самим столиком і нервово крутив у руках серветку. Він схуд за ці дні, під очима залягли тіні. На ньому був той самий светр, який вона подарувала на його минулий день народження.

— Привіт, — Віка сіла навпроти.

— Привіт. Ти чудово виглядаєш.

— Брешеш. Я бачила себе в дзеркалі.

Вони замовкли. Офіціантка принесла меню, але обидва відмахнулися — їсти не хотілося.

— Два чаї, будь ласка, — попросила Віка. — Зелений і чорний.

— Ти тепер зелений п’єш? — здивувався Андрій.

— Вагітним радять. Менше кофеїну.

Знову тиша. За вікном проходили люди, сяяли вітрини, грав вуличний музикант. Звичайне київське життя.

— Твоя мама приходила, — сказала Віка.

— Знаю. Вона розповіла.

— І гроші принесла. Половину.

— Я теж дещо приніс, — Андрій дістав із рюкзака теку. — Договір. Я продав машину.

— Що? Навіщо?

— Тому що для мене важливіша родина, ніж залізяка на колесах. Тут сто вісімдесят тисяч. З маминим — триста тридцять. Навіть більше, ніж було.

Віка дивилася на документи, не вірячи очам.

— Але ж ти любив цю машину…

— Люблю. Але тебе люблю більше.

Принесли чай. Віка гріла руки об чашку, збираючись із думками.

— Андрію, справа не тільки в грошах. Ти це розумієш?

— Розумію. Тепер розумію. Я мав запитати тебе, обговорити. Ми ж родина.

— А твоя мама?

— Мама — це мама. Я допомагатиму їй, це мій обов’язок. Але не за рахунок нашої родини. Ніколи більше.

— Обіцяєш?

— Клянусь.

Віка простягла руку через стіл. Андрій накрив її своєю долонею.

— Знаєш, — сказала вона, — мій батько каже, що ти мамин синочок.

— Мабуть, так і є. Був.

— І що любов — це не тільки троянди й побачення. Це ще й побут, компроміси та вміння чути одне одного.

— Я готовий вчитись.

— І я готова. Але в нас є одна умова.

— Яка?

— Усі важливі рішення — тільки разом. Стосується це грошей, виховання дитини, допомоги батькам — неважливо. Тільки разом. Домовились?

— Домовились.

Вони сиділи, тримаючись за руки, й дивились одне на одного. В очах Андрія була надія, в очах Віки — обережна радість.

— І ще, — додала вона. — Ми знімаємо квартиру. Окрему. Щоб жити втрьох — ти, я і малюк. Без мам, тат і інших родичів.

— Згоден. Коли переїжджаємо?

— Не так швидко. Спочатку знайдемо відповідний варіант. З дитячою, у гарному районі, недалеко від парку…

— І з балконом, — додав Андрій. — Ти ж завжди мріяла про балкон.

— З балконом, — усміхнулася Віка. — І щоб вікна не на дорогу.

— І щоб сусіди пристойні.

— І магазин поруч.

Вони почали будувати плани — несміливо, обережно, ніби боячись сполохати тендітне перемир’я. Але з кожним словом ставало легше, тепліше, рідніше.

— Вік, — раптом сказав Андрій. — А як ми назвемо? Ну, малюка?

— Ще не знаю. Рано думати.

— Якщо дівчинка, може, Соня? На честь твоєї бабусі?

Віка відчула, як очі наповнюються сльозами. Добрими сльозами.

— А якщо хлопчик?

— Тільки не Андрій, — твердо сказав він. — З нас досить одного Андрія в родині.

Вони розсміялися — вперше за ці дні.

Повертались до батьків Віки разом. Йшли пішки, не кваплячись, тримаючись за руки. Сніг хрустів під ногами, ліхтарі відкидали довгі тіні.

— Знаєш, — сказав Андрій, — я думав ці дні… Ми ж могли все втратити. Через мою дурість.

— Не тільки твою. Я теж гарна — втекла, грюкнула дверима. Могла б і поговорити спокійно.

— Ти мала право образитись.

— Мала. Але сім’я — це не про права. Це про вміння домовлятись.

Вони зупинились біля під’їзду. У вікнах горіло світло — батьки чекали.

— Твій тато мене вб’є, — зітхнув Андрій.

— Не вб’є. Побурчить і заспокоїться. Головне — поводься впевнено.

— Легко сказати…

Віка повернулась до нього, поклала руки на плечі.

— Андрію. Ми впораємось. Правда? З усім впораємось — з побутом, з батьками, з дитиною?

— Впораємось, — твердо сказав він. — Обов’язково впораємось.

Вони піднялися на третій поверх. За дверима чулось — батьки Віки про щось сперечались.

— Готовий? — запитала Віка, дістаючи ключі.

— Готовий.

Двері відчинились. На порозі стояла Галина Петрівна з кухонним рушником у руках.

— Ой, Андрійку! — сплеснула вона руками. — А ми вже думали… Сергію, йди сюди! Діти повернулись!

З кімнати вийшов батько. Подивився на Андрія з-під лоба, буркнув:

— Ну що, блудний сину, вернувся?

— Сергію Михайловичу, я…

— Мовчи. Спочатку поїж. Мати вареники зварила, холонуть. А потім поговоримо.

І поки вони йшли до кухні, Віка зловила погляд батька і побачила в ньому полегшення. Він бурчав для порядку, але був радий, що донька не залишилась одна.

За столом сиділи вчотирьох. Їли вареники, пили чай, говорили про дрібниці. Про погоду, про ціни, про сусідку з п’ятого поверху, яка знову завела собаку. Звичайна сімейна вечеря.

— До речі, — сказала Галина Петрівна, — тут внизу квартира звільняється. Марія Іванівна до дочки переїжджає. Може, глянете? Недорого здасть, я впевнена.

Віка з Андрієм переглянулись.

— Подивимось, — сказав Андрій. — Обов’язково подивимось.

— Тільки це, — махнув виделкою батько, — щоб без фокусів. Договір нормальний, все по закону. І платити вчасно.

— Само собою, Сергію Михайловичу.

— І щоб онука до мене водили. Щотижня мінімум.

— Тату, якого онука? Може, онучка буде, — усміхнулася Віка.

— Онучка так онучка. Головне — щоб здоровенька. І щоб на діда була схожа, а не на цього… програміста.

— Сергію! — осмикнула його дружина.

— А що? Я просто констатую факт. Гени — велика річ.

Андрій усміхнувся. Віка під столом стиснула його руку. Все буде добре. Не одразу, не просто, але буде.

За вікном падав сніг, вкриваючи місто білим покривалом. Десь у цьому місті була квартира, яка стане їхнім домом. Десь чекала робота, друзі, нові випробування і радості. А поки що вони сиділи за сімейним столом, пили чай і будували плани.

Бо родина — це не про ідеальних людей. Це про тих, хто поруч. Хто готовий прощати, вчитись, змінюватися. Хто обирає любов щодня заново, попри образи й розчарування.

І коли Віка поклала руку на живіт, де росло нове життя, вона знала напевно: у цієї дитини буде сім’я. Не ідеальна, але справжня. І тато, який навчиться розставляти пріоритети. І мама, яка навчиться не тікати від проблем. І дві бабусі, і два дідусі, які будуть сперечатися, чиї гени сильніші.

Звичайна родина. Звичайне життя. Звичайне щастя.

А більше й не треба.