— Я тобі кажу, Сергію: або вона — або я! — голос Галини Петрівни розносився кухнею, як пожежна сирена.
— Мамо, ну не починай знову… — втомлено сказав Сергій, потираючи перенісся.
— Ти ще й на її боці?! Невже забув, хто тебе витяг, коли ти з дипломом на шиї та діркою в черевику приїхав до мене, як мокра курка?!
Анастасія, стоячи біля вікна з кухлем розчинної кави, мовчки слухала. Говорити з Галиною Петрівною було як намагатися зупинити чайник криком — шуму багато, сенсу нуль.
— Це не твоя квартира, люба, — не вгамовувалась свекруха. — Це квартира мого покійного чоловіка, і мій син тут господар. А ти — гостя, зрозуміла? Гостя!
— Ось як, — спокійно відповіла Анастасія, обертаючись. — Тоді господареві варто нагадати, що гостя, між іншим, сплачує половину іпотеки. І холодильник, який, до речі, жере електроенергію не менше за ваш фен, я теж купувала.
Галина Петрівна осіклася, але ненадовго. Вона з дитинства була натренована на словесні баталії — базари й черги не пройшли дарма.
— Гроші не дають тобі права командувати! Я — мати! А матері місце поруч із сином!
— Прямо в ліжку між нами? — парирувала Настя, зробивши ковток кави. Вона була гірка, як ця сцена, і без цукру — як останні два місяці їхнього шлюбу.
Сергій мляво спробував втрутитись:
— Давайте без сварок… Мамо, поживи поки що у тітки Валі, ми з Настею…
— Та щоб я, Галина Петрівна, жила на дачі з тією божевільною, що з собаками розмовляє? Нізащо!
— Тоді з’їжджайте, — тихо сказала Настя. — Ви ж кажете, це не моя квартира. Значить, і не ваша.
Галина Петрівна сплеснула руками й сіла на табурет із виглядом мучениці, що готується до розстрілу.
На мить на кухні запанувала тиша. Було чути, як капає вода з несправного крана — той Сергій обіцяв полагодити вже три тижні. Як і люстру в залі. І трубу під мийкою. І їхній шлюб.
— Думаєш, я не бачу, як ти його налаштовуєш проти мене? — прошипіла Галина, нахилившись уперед. — Ти хочеш його від мене відірвати!
— Я хочу нормального життя, Галино Петрівно. З чоловіком. Без серіалів зранку й перевірок на трусах увечері.
— Що ти собі дозволяєш?! — свекруха підскочила, наче її вдарило струмом. — У тебе навіть дітей немає, щоб було що по собі залишити! Яке тобі житло?!
— Ага, ось і воно, — сухо усміхнулася Анастасія. — Нерухомість. Єдине, заради чого ви тут танцюєте. Вас же не син хвилює, а квадратні метри! Вам би спадок — і по грошах.
Сергій підвівся:
— Досить! Обидві! Мамо, прошу, заспокойся. Настю, ти теж не допомагаєш.
Настя мовчки поставила кухоль у мийку. Вода з крана продовжувала капати, ніби відраховувала останні секунди цієї сцени.
— Я подала заявку на іпотеку, — кинула вона через плече. — Схвалили.
— Що?! — одночасно вигукнули обидва.
— Я переїжджаю. Мені потрібен спокій. І квартира без запаху чужих парфумів і чужої волі.
Вона вийшла з кухні повільно, наче боялася, що якщо рвоне — впаде. Сергій пішов слідом.
— Настю… Ну зачекай. Ми ж домовлялись…
— Ти думав, що я потерплю, — перебила вона. — А я думала, що ти чоловік.
У передпокої скрипнула підлога. Галина Петрівна стояла у дверях і дивилася з таким виразом, ніби Настя щойно вилила святу воду на її улюблений кришталевий сервіз.
— Ти з глузду з’їхала, Настю? Сама влізеш в іпотеку? У твоєму віці?
Анастасія накинула куртку й повернулася. У її погляді не було ні злості, ні страху. Тільки втома і рішучість.
— Краще платити за своє, ніж усе життя слухати, що ти в когось у гостях. Навіть якщо за це доведеться платити все життя.
Вона грюкнула дверима. А за нею, на кухні, залишилися двоє людей, які раптом зрозуміли — все вже почалося. Тільки ніхто не знає, чим воно закінчиться.
— Ну і куди ти тепер? — Сергій стояв біля порогу, переминаючись з ноги на ногу. На ньому була та сама чорна куртка, яку Настя ненавиділа: потерта, з відірваним замком, вічно тхнула димом і приміським вокзалом.
— До людей, — відказала вона, перетягуючи валізу з тріщиною через сходинку під’їзду. — До Іри. Тимчасово. Знайду щось під оренду. А потім — іпотека. Її ж вже схвалили, пам’ятаєш?
Сергій згорбився. Він не був поганим — просто завжди зволікав. У боротьбі між минулим і майбутнім він незмінно обирав… поспати.
— Настю, може, ти поспішила?.. Мама зараз охолоне… — Він говорив пошепки, наче боявся, що Галина Петрівна, яка сиділа біля вікна на другому поверсі, його почує і вистрибне.
— Охолоне? — Анастасія засміялась так різко, що перехожий обернувся. — У неї температура завжди — як кип’яток, особливо коли треба лічильники перевірити.
Вона махнула рукою й рушила до зупинки. Сумка незручно била по нозі, коліна нили. На душі було гидко. Ніби вирвала з себе шматок життя — і тепер носить його в торбі з капцями та зарядкою.
— Ось, тримай ключі. У мене кімната вільна, син до Львова поїхав. — Ірина, її колега з заводу, зустріла Настю з пластиковим пакетом у руках і суворою добротою на обличчі.
— Дякую, Іро. Я справді ненадовго. Поки вирішу з квартирою.
— Сама через це пройшла. З мамашею колишнього — п’ять років під одним дахом. Ти хоч не била її?
— У думках — тричі на день. Іноді лопатою. — Настя присіла на диван і з полегшенням зняла черевики.
— Це нормально. Думаєш, вони всі святі? Моя колишня свекруха якось насипала мені в чай кріп — мовляв, «щоб груди не боліли». А потім виявилося — у неї подруга в травматології, хотіла мене туди влаштувати. Через перелом, так би мовити.
Вони розсміялися. Сміх був різкий, натягнутий, але вже не безвихідний.
На заводі — як на фронті. Конвеєр гудів, як старий холодильник, начальство бігало з очима, як у вижатих лимонів, а в їдальні знову дали гречку з присмаком алюмінію.
— Чуєш, Настю, — підійшов Валера з п’ятого цеху. — А ти чого без Сергія нині?
— Розлучилась. Ну, майже. — Вона не підняла очей.
— Та ну? — Валера почухав потилицю. — А квартира кому?
— Що?
— Ну він же з матір’ю там? А ти — куди?
— Мені схвалили іпотеку. На студію. За Окружною, щоправда.
— З глузду з’їхала? Ти ж одна. Вік. Здоров’я.
— Дякую, Валеро. Наче в поліклініці побувала.
— Та я ж не зі зла… — буркнув ніяково.
Настя пішла геть. Студія за Окружною. Це шанс. Дурнуватий, ризикований, з відсотками, але шанс. І головне — без маминих портретів, ковдр з трояндами й розмов про тиск.
Через три тижні вона стояла в бетонній коробці. Її квартира. Квартира. Без дверей, з облупленими стінами, пліснявою в кутку й запахом, наче тут помер хтось, але — її.
— Ну що, хазяйко, — сказав виконроб. — Почнемо?
— Почнемо, — видихнула вона. — Тільки без ліпнини, дзеркал на стелі й китайської плитки. І жодних тещ у шафах.
— Як скажете.
І тут — дзвінок. Сергій.
— Привіт, Настю. Я… Мама зламала руку. Впала на сходах. Каже, ти її «викинула», і тепер все — твоя вина.
— А що — сходи були мої? Чи я її штовхнула? — Настя вчепилася в підвіконня, нігті вп’ялися в бетон.
— Вона… Психує. А я… Я не знаю. Я тут сам. Все сиплеться. Я подумав…
— Сергію, я щаслива, що ти подумав. Може, тепер і кран полагодиш.
— Настю… Повертайся. Нам погано без тебе.
— Нам — це кому? Тобі чи їй?
— Мені… — він зітхнув. — І їй. Ну… Я сам не знаю.
І в той момент двері в під’їзд грюкнули. Виконроб тримав у руках коробку з інструментами й щось жував.
— Почнемо, красуне?
— Почнемо, — сказала вона в слухавку. — Сергію, я зайнята. У мене ремонт.
Вона скинула дзвінок.
Пізно ввечері, вся в фарбі й втомлена, Настя сіла на підвіконня. За вікном миготіли вогні чужих квартир. В одній — сварилися, в іншій — вечеряли, у третій — просто сиділи в тиші.
Вона дістала телефон. Одне повідомлення від Сергія: «Я все одно чекаю. Пробач.»
І ще одне — від Галини Петрівни. Фото руки в гіпсі й підпис: «Дякую, рідна. Тепер ти точно задоволена?»
— Та щоб вас… — видихнула Настя. І чому, щоб відстояти своє право на свободу, треба пройти через такий бій?
Вона вимкнула телефон. І лягла на підлогу. Холодний бетон був приємніший за чуже сусідство.
— Та чого ви всі від мене хочете?! — зірвався голос Насті. Вона стояла посеред нової, майже доробленої квартири. Гола лампочка гойдалась під стелею, ніби їй теж було страшно.
На кухні гуркотіла стара електроплита, яку вона ледь дотягла з барахолки — важка, як родинні докори.
Виконроб пішов годину тому. Залишив записку на коробці з цементом: «Вже краще, ніж у тещі. Дзвоніть, якщо шпалери оживуть.»
Анастасія стояла, притиснувши телефон до вуха, й слухала, як Галина Петрівна ридає.
— Розумієш, я руку підняти не можу… Навіть ложку… І цей твій Сергій… Він нічого не вміє! Я, як курка без голови!
— Галино Петрівно, — повільно промовила Настя, — ви ж казали, що я вам не рідня. Що я тут — ніхто.
— Так, але ж ти — дружина мого сина! Ти не можеш бути такою безсердечною!
— Я вже колишня. Підписала документи.
— Що?!
— Сергій не сказав? — з тонкою посмішкою. — Він сам усе приніс.
— Це все ти! Ти зруйнувала мою родину!
Настя зняла телефон з вуха. Не вимкнула — просто поклала поруч. Хай кричить у порожнечу. Хай почує, як тихо у квартирі без неї.
Наступного дня у двері подзвонили.
— О, ікона! — пролунав голос Ірини, коли вона побачила Настю в халаті з крихтами й у капцях не першої свіжості. — Дивлюсь, прямо дух жіночого монастиря. Покаянного.
— Заходь, монахине. З кавою. Тільки не моралізуй.
— Я з кефіром. Кава в тебе подорожчала. — Іра скинула кеди й пішла на кухню, як до себе додому. — Ну, як ти?
— Як цвях, що стирчить зі стіни. Усі на нього натикаються, але витягати — шкода.
— А Сергій?
— Дзвонив. Мовчить у трубку. Дихає. Я теж мовчу. Хто перший здохне — той і програв.
— А він тобі потрібен?
— Не знаю… — Настя сіла поруч, взяла чашку з тріщиною. — Я втомилася. Я, розумієш, хотіла жити. Не воювати. Не рити окопи. Просто жити. Щоб зранку чай, увечері серіал, і щоб ніхто не хропів під боком, окрім кота. А в мене — фронт.
— Хочеш — будеш жити. Не хочеш — знову туди. В казарму імені Галини Петрівни.
Настя усміхнулась.
— Вона, до речі, руку вже вилікувала. Вже фотографує гіпс на фоні самовара.
Тиждень потому на порозі з’явився він. Без дзвінка. В руках — пакет з «АТБ» і очі побитого пса.
— Привіт. Я тут… Йогурти тобі купив… Ті, абрикосові.
— Ти ж терпіти не можеш абрикоси.
— Ну… — він почухав шию. — Вчуся любити те, що любиш ти.
— Запізно.
Вони стояли в тиші. Та тиша була густа, як шпаклівка. Заповнювала всі шпарини.
— Я… Настю, я думав, зможу бути між вами. Але не зміг. Я все зрозумів. Я слабкий.
— Знаєш, Сергію… Я сильна. Але більше не хочу. Втомилась тягнути. Мені 52. Я хочу, щоб про мене дбали, а не щоб я всіх рятувала, як швидка.
Він підійшов ближче. Простягнув руку.
— Я не прошу все почати знову. Просто… можна посидіти поруч?
Вона подивилась на нього. Довго. Вперше за весь цей час — по-справжньому. Не на чоловіка. Не на сина Галини Петрівни. А на чоловіка, з яким прожила десять років. Хороших, поганих — не має значення.
— Сідай. Тільки не хропи. І пакет на підлогу — плитка нова.
Він сів. Тихо. Обережно. Наче боявся сполохати тишу.
Пізніше, в темряві, Настя лежала на підлозі, уткнувшись в ковдру. Сергій спав на дивані. На підлозі — його пакет. Абрикосовий йогурт протік.
Вона усміхнулась.
Можливо, вони ще могли бути. Тільки — іншими. Без жертв, без тиску, без воєн. Або хоча б — чесними у своїй слабкості.
— А знаєш, — прошепотіла вона в темряву. — Я теж слабка. Просто краще це приховувала.
І стало трохи легше.
Батьки переписали свою однокімнатну квартиру на брата, ну і я не стала розповідати, що…