Млинці смажилися, як завжди, на автоматі — сковорідка стара, покриття стерлося ще давно, але міняти її Марія не хотіла з принципу. У сковорідки був характер. На відміну від більшості мешканців цієї квартири.
На кухні було накурено — Марія не курила, але вчора приходила сусідка Іра «на п’ять хвилин». Пішли о третій ночі, пляшка на двох, розмови про чоловіків, про ЖЕК, про життя, і, звісно, про Ірину — оту саму. Невістку. Марія тепер навіть ім’я її вимовляла з зусиллям, наче кістку ковтала.
— Ну от і все, — пробурмотіла вона, скидаючи останній млинець на тарілку. — З добрим ранком, країно, яка не знає, що таке «я втомилась».
Марія витерла руки об фартух і зітхнула. Хотілося лягти. Просто лягти й не вставати. Або хоча б щоб хтось почув, спитав: «А ти як?» Але ні. Вже п’ять років ніхто не питав.
Телефон задзвонив різко, як у поганому серіалі. Марія глянула — Олексій. Старший. У нього, як і в батька, інтонація ділова навіть телефоном.
— Привіт, мам. Ми за двадцять хвилин будемо.
— Хто це «ми»? — насторожилася Марія.
— Ну, я, Ірина, дівчата. Аліса й Настя. Ти ж удома?
— Льош, може, ти мене з готелем сплутав? — з іронією спитала Марія, стискаючи трубку. — Я взагалі-то сьогодні хотіла…
— Мам, ну досить, справді, — втомлено озвався син. — Ми вже їдемо. Давай, цьом. І каву звари.
— …Та не подавіться ви тією кавою, — прошипіла вона, коли телефон вже клацнув і замовк.
Двадцять хвилин вона витратила на те, щоб стерти крихти зі столу, прибрати котячий лоток і вдягти нормальний халат, не той, у якому дірка під пахвою. Хотіла нафарбуватись, але передумала — хай бачать, що мати старіє і хворіє. Хоч десь має бути правда.
Двері грюкнули. Зайшли вони, як штурмова бригада. Одразу з вигуками, з пакетами, з гучним диханням, з Ірининим запахом дорогого, але якимось чином дратівливого парфуму.
— Матусю, привіт! — вигукнула Ірина, заходячи як господиня, — Ой, млинці? Як ти нас балуєш!
— Я їх собі смажила, взагалі-то, — сухо сказала Марія. — Але так, тепер це для вас.
— Ой, ну ти як завжди, — махнула рукою Ірина і почала розкладати пакети по кухні. — Тут у нас продукти, ми ж надовго.
— Що означає «надовго»?
Олексій уже поставив валізу біля стіни, зняв куртку, сказав:
— На тиждень. У нас у квартирі ремонт почався. Пліснява у ванній. Вирішили, що зручніше в тебе перечекати.
— Авжеж, зручно, — мовила Марія. — Особливо вам.
Особливо коли за все відповідає мама, а ви навіть не вважаєте за потрібне зателефонувати заздалегідь.
Аліса, старша, підійшла й цьомнула Марію в щоку.
— Бабусю, не бурчи, гаразд? Ми сумували. Я от справді за тобою скучила.
— Ага, — буркнула Марія, але долоню Аліси все ж таки стиснула.
Настя ж одразу всілася за стіл, схопила млинець і сказала з повним ротом:
— У тебе інтернет працює?
— Так, Настю, працює. Якщо тільки ти знову не вирубиш його мультиками, як минулого разу.
— А що такого? — здивувалась Ірина, дістаючи крем із сумки й вправно мажучи руки. — Мультики ж — це святе.
— Так, особливо о третій ночі. З навушниками, звісно.
Син, ніби нічого не чув. Уже потягнувся за млинцями:
— Мам, ти як завжди — богиня кухні. Обожнюю твої млинці. Ми вдома.
Марія подивилася на сина. На його волосся, трохи сиве на скронях. На руки, що стали такими ж, як у батька. Син, який подорослішав, став майже чужим. І ця фраза — «ми вдома» — прозвучала як ляпас.
Я — це дім, а ви — гості, яким здається, що все належить за замовчуванням.
Вона пішла у ванну. Замкнулась. Увімкнула воду. Сіла на край ванни й розридалась. Тихо, коротко, але щиро.
Увечері мав бути спектакль. Марія купила квиток заздалегідь, думала піти сама — комедія, відома акторка, костюми, давно мріяла.
— Мам, ти серйозно? — підняла брову Ірина, побачивши її в пальті. — Прямо зараз?
— Так, серйозно.
— Ну ми тут одні залишимось? Без їжі? Без нагляду?
— Ви дорослі люди, — Марія натягнуто всміхнулась. — Або ви сюди з довідкою приїхали?
Олексій вставив:
— Мам, зачекай. Ми думали, ти з нами посидиш. Млинці твої з’їли — це був сніданок. А вечеря?
— Хто їсть, той і готує, — спокійно сказала Марія. — Ключі у вас є. Я скоро буду.
Вона вийшла. На сходах трималася за перила — паморочилось у голові. Увечері вона не пішла в театр. Просто спустилась у двір, сіла на лавку і сиділа. Години дві. Нікому не потрібна. Навіть собі.
Зранку прокинулась з температурою. Ломило спину, крутило ноги. Ніхто не помітив. Усі їли пластівці й хихотіли.
— Мам, у нас до тебе прохання, — почала Ірина за сніданком. — Ти б не могла з Настею посидіти з понеділка? Ми з Олексієм в офісі, Аліса в школі…
— Я хворію, — тихо сказала Марія. — Мені погано.
— Ну, знаєш, нам усім зараз несолодко, — фиркнула Ірина. — Хто ж тепер здоровий?
Олексій навіть не підняв очей від телефону. Лише кивнув:
— Потерпи трохи. Допоможи.
Марія встала. Підійшла до вікна. Дивилась на дерево у дворі. Брудне, криве. І раптом зрозуміла: досить. Вистачить. Усе.
— Я не нянька, не безкоштовна пральня і не державна установа соціальної допомоги. Я — людина. Зрозуміло?
— Мам, ти що? — розгублено спитав Олексій.
Марія різко обернулась:
— Я йду. Виїжджаю. І не питайте — куди. Хочете жити в цій квартирі — живіть. Але без мене.
І пішла збирати валізу. Нарешті — для себе.
Валіза була стара, ще з першої поїздки разом. Колеса скрипіли, блискавка заїдала, але Марія тягла її, як прапор. Квартирою — немов полем бою. З кімнати в кімнату, не відповідаючи на ахкання й запитання.
— Мамо, ну ти що, серйозно? — Олексій біг слідом, у самих шкарпетках, з м’ятою футболкою й розгубленим обличчям.
— Серйозно, — відрізала Марія. — Я тебе народила, виростила і навіть млинців тобі напекла. Цього достатньо на одне життя.
— Та ти ж хвора! — заперечила Ірина. — Куди ти поїдеш із температурою?
— Не переймайся. У пеклі тепліше, ніж на вашій кухні.
Вона різко закрила валізу, наче кришку труни. Подивилась на Ірину. Та стояла з горнятком кави — з тією самою, звареною Мариною на автоматі.
— Ти, до речі, могла б спитати, як я себе почуваю.
— Та я ж спитала… здається, — пробурмотіла Ірина. — Учора.
— Між «здається» і «по-справжньому» — прірва, Ірино. Така сама, як між «сім’я» і «зручний побутовий ресурс».
Син мовчав. Уперше не знав, що сказати. І це було навіть приємно — бачити, як у нього, адвоката, немає заготовленої промови.
— Ти хоч скажи — куди зібралась? — здався він.
— У санаторій, — відрізала Марія. — Мені путівку ще в січні дали. Від поліклініки. Але я все відкладала. Бо ви, бачте, «завжди зайняті». А тепер вирішила: досить. Нехай зайняті люди побудуть самі з собою. Без тих, хто завжди прикриє.
— Ми б сіли, поговорили, — спробував ще Олексій. — Усе якось різко…
— Різко? Це ти ще м’який варіант бачиш. Я могла б викликати вантажників і передати ключі через дільничного.
Вона натягла пальто. Підійшла до дзеркала в коридорі. Подивилась на себе. Здивувалась — обличчя було сірим, втомленим, але не жалюгідним. Навпаки — навіть рішучим.
Діти виповзли з кімнати, Настя позіхала, Аліса уткнулась у телефон.
— Бабусю, ти справді їдеш?
— Так, люба.
— А млинці будуть?
Марія усміхнулась. По-справжньому. Вперше за багато місяців.
— Коли сама почнеш пекти — будуть. Я тебе навчу, якщо захочеш. Але не тут. У себе.
Вона вийшла, залишивши валізу біля дверей. Повертатись не довелося: Олексій вибіг першим і подав її. Мовчки. Навіть не дивився в очі.
Два тижні вона провела в карпатському санаторії. Без телефону. Без кухні. Без слів «мам, ти б…». Просто гуляла, дихала, їла, спала. Дивно, але вже на третій день минула температура. Виявилось, тіло одужує, якщо його не обтяжувати чужими життями.
На шостий день зателефонував Олексій. Спочатку писала Ірина — сухо, офіційно: «Ключ залишили в консьєржа. Ми виїхали. Дякуємо за гостинність».
Потім уже зателефонував син:
— Мам… Пробач нам. Ми, мабуть… Ну ти зрозуміла. Без тебе — як без фундаменту. Все тріщить.
— Тріщить — значить, не на тому будували, — спокійно відповіла Марія.
Він мовчав. А потім сказав:
— Ми хочемо до тебе в гості. Але по-справжньому. Без пакетів, без валіз. З вином і без вимог.
— Побачимо, — сказала вона. — Мені тут щойно повітря сподобалося.
Повернувшись додому, Марія зняла фартух. Повісила його у шафу, глибоко, за зимові пальта. На кухні стояв пакунок від Аліси — розмальований вручну: «Для бабусі». Усередині були чай, листівка й шоколад.
Вона поставила чайник. І вперше — не на автоматі. А для себе. Лише для себе.
Повернулася вона як генерал після довгої кампанії. Тільки без фанфар, але з ясними очима. У сумці не було ні варення, ні піжам для гостей, ні баночок із домашніми заготовками. Лише кілька нових книжок, крем для обличчя, халат і аркуш із розкладом процедур із санаторію — він їй тепер подобався, як магічний сувій.
Марія зайшла у квартиру і перше, що зробила — зняла з вішалки свій фартух. Покрутила в руках — як чужу річ.
— Більше не знадобиться, — сказала вголос. І обережно склала на верхню полицю. Хай лежить. Для архіву.
У домі було тихо. Олексій із родиною справді з’їхали — про це нагадувала лише ваза з фісташками (Ірина їх обожнює) й магнітик із морем на холодильнику, що прикривав список «що купити на вечерю».
На п’ятий день тиші подзвонили у двері.
Відчинила — на порозі стояв Олексій із двома пакетами, а позаду — Аліса й Настя. Ірина, як помітила Марія, була відсутня. І від цього стало… спокійно.
— Можна? — з сумнівом спитав син.
— Ви з перевіркою чи з візитом? — підняла брову Марія.
— Ми до тебе. Посидіти. Просто. По-людськи, — сказав він тихо, ніби боявся сполохати.
Марія відступила вбік. Без усмішки, але й не грюкнувши дверима. Зайшли, зняли взуття, обережно — як у музеї.
— Я купив твої улюблені вафлі, з шоколадом. А Аліса принесла чай — із трав. Настя, як бачиш, знову голодна. То, якщо раптом щось знайдеться…
— Якщо знайдеться — самі знайдете. Холодильник — він же не інопланетний об’єкт.
Настя хихикнула. Аліса винувато усміхнулась.
— Ми самі. Обіцяємо. Тільки розкажи, як ти там… — підсіла ближче Аліса.
Марія поставила чайник. Не з обов’язку — просто захотілося.
— Добре було. Я вперше спала без будильника. Прокинулась — і не думала, хто голодний, хто проспав. Уявляєш?
— Насилу, — хмикнув Олексій.
— От. А тепер слухайте: у мене тут нові правила.
Вона налила чай, не перериваючи монологу:
— Перше. Без дзвінка — не приходити. Навіть якщо ви знизу з тортом і винуватим поглядом. Друге. Я не зобов’язана бути «на підхваті». Я — не диспетчер. Не няня. Не бек-офіс. Я — Марія. І в мене тепер три справи: жити, відпочивати й радіти.
— А млинці? — подала голос Настя з цуценячою надією.
— Неділями. Якщо приїдете вже з вимитим посудом.
— Це як?
— Купите свій і привезете. Або помиєте внизу. Я тепер тут не кухонний заручник.
Вони сміялись. Не з ввічливості — по-справжньому. Бо вперше за багато років мати говорила не як ресурс, а як жінка.
Увечері, коли гості пішли, вона зачинила двері не з полегшенням, а з рівним теплом. Як людина, яка все розставила на місця.
Наступного дня у двері знову подзвонили. На порозі — Ірина. З сумкою, в пальті й напруженим обличчям.
— Нам потрібно поговорити, — промовила вона, опускаючи очі.
— Тільки не тут, — спокійно відповіла Марія. — Тут тепер живу я. А з’ясовувати стосунки — це в кафе. Або в суді. Ти ж любиш усе офіційне.
— Маріє Іванівно… — почала Ірина, але Марія підняла руку:
— Подумай поки. А я поки поживу. Спробую не бути зручною. А бути живою.
Вона зачинила двері. М’яко, але з крапкою.
Увечері Аліса написала в месенджер:
«Бабусю, ти тепер як принцеса. Тільки без замку. Ми пишаємось тобою».
Марія усміхнулась. І поставила на підвіконня маленький кактус. Він був впертий, як і вона. І колючий — по ділу.
Думала викинути старий стілець, але дочка знайшла для нього нове життя! Подивіться, що вийшло