— Артеме, ти не бачив мої сережки з червоним камінням? Ті самі, у формі крапель? — Ріта перебирала вміст своєї скриньки для прикрас, викладаючи на туалетний столик браслети, каблучки та ланцюжки.
— Подивись у верхній шухляді комода. Здається, там бачив, — Артем застібав запонки на сорочці, стоячи перед дзеркалом у спальні. — Тільки… Може, не варто їх сьогодні вдягати?
Ріта озирнулась і здивовано підняла брову:
— А чому це? Вони ідеально пасують до сукні.
— Просто… — Артем зам’явся, уникаючи її погляду. — Ти ж знаєш мою маму. Ці сережки досить… помітні. І сукня така яскрава. Може, вдягнеш щось стриманіше? Хоча б заради сьогоднішнього вечора.
Ріта повільно випрямилася, і на її обличчі з’явилось розуміння. Вона окинула кімнату поглядом, зупинившись на червоній сукні, акуратно розкладеній на ліжку. Сукня, яку вона спеціально придбала до ювілею свекра — елегантна, з асиметричним вирізом, вона підкреслювала її фігуру, але залишалась у межах пристойного. Принаймні, так вважала сама Ріта.
— Знову двадцять п’ять, — пробурмотіла вона, похитуючи головою. — Артеме, ми одружені вже два роки. Два роки! І весь цей час твоя мама знаходить до чого причепитися. То спідниця надто коротка, то підбори завеликі, то макіяж яскравий. Я дизайнер, врешті-решт! Як я повинна виглядати? Як вчителька початкових класів?
— Не перебільшуй, — скривився Артем. — Мама просто старомодна в цих питаннях. Для неї важливі певні правила пристойності, особливо на сімейних заходах. Ти могла б виявити повагу, просто трохи стримавши свій… стиль.
Ріта підійшла до дзеркала й почала приміряти сережки, які таки знайшлися в шкатулці. Темно-червоне каміння гарно відтіняло її світлу шкіру та каштанове волосся.
— Чому завжди я повинна поступатись? — спитала вона, дивлячись на відображення чоловіка. — Чому твоя мама не може прийняти мене такою, яка я є? Чому ти не можеш мене захистити?
Артем зітхнув:
— Ріто, давай не починати знову. Просто… Просто сьогодні день народження батька. Сімдесят років, між іншим. Давай не створювати проблем, добре? Одягни щось скромніше. Ось це. — він дістав з шафи іншу сукню. — Вона теж гарна, і мама схвалила її минулого разу.
— Схвалила? — Ріта різко обернулась. — Серйозно? Мені потрібно схвалення твоєї мами, щоб одягтись на вихід? Що далі? Буду надсилати їй фото свого гардероба на затвердження? «Вибачте, Зінаїдо Петрівно, можна мені сьогодні вдягнути оці туфлі, чи вони занадто зухвалі для супермаркету?»
— Ти перебільшуєш, — Артем почав дратуватися. — Я просто хочу, щоб вечір пройшов спокійно. Без оцих ваших… поглядів і зауважень.
— Наших? — Ріта розвела руками. — Наших?! Артеме, це твоя мама постійно мені щось закидає, а не навпаки! Я завжди з нею ввічлива, завжди! Навіть коли вона каже, що мої дизайнерські проєкти — це «пустощі, а не справжня робота». Навіть коли питає, чи не час мені «вгамуватись і народити дитину, замість того щоб бігати по виставках».
Артем стиснув губи, але промовчав. Він знав, що дружина має рацію. Його мама справді не втрачала нагоди вколоти Ріту. Але визнати це вголос — означало зрадити рідну матір. А на це він не міг наважитись.
— Просто сьогодні особливий день, — примирливо сказав він. — Просто сьогодні…
— Та начхати я хотіла на твою матусю, милий мій! Вона мені абсолютно чужа людина, і її думка для мене абсолютно нічого не значить!
Артем застиг з напіввідкритим ротом. У тиші, що настала, було чутно, як цокає годинник на тумбочці біля ліжка.
— Не говори так про мою маму, — нарешті вимовив він тихим, але твердим голосом.
— А як мені про неї говорити? — Ріта підійшла ближче. — Як мені говорити про жінку, яка з моменту нашого знайомства дала зрозуміти, що я недостатньо добра для її сина? Що я надто яскрава, надто голосна, надто незалежна? Що моя професія — несерйозна, що мій одяг — це вульгарно, а мої погляди на життя — це неправильно?
Артем мовчав, і в цьому мовчанні Ріта знову побачила те ж саме — небажання стати на чийсь бік. Небажання зробити вибір між матір’ю й дружиною.
— Я вдягну цю червону сукню, — твердо сказала вона. — І ці сережки. Бо я так хочу. Бо це — я. І якщо ти не можеш це прийняти, тоді… — вона не договорила, залишивши фразу висіти в повітрі як загрозу.
Артем провів рукою по обличчю:
— Гаразд. Одягай, що хочеш. Але коли мама почне робити зауваження — не кажи, що я тебе не попереджав.
— О, не хвилюйся, — холодно відповіла Ріта. — Я вже давно нічого від тебе не чекаю.
Дорога до батьків Артема проходила в напруженій тиші. Ріта дивилась у вікно на будинки й дерева, що пролітали за склом, іноді поправляючи неслухняне пасмо волосся. Червона сукня ефектно облягала її фігуру, а масивні сережки погойдувались при кожному русі голови.
Артем сидів за кермом, міцно стискаючи руль. У голові крутилися уривки нещодавньої сварки, гострі слова, кинуті зопалу. «Чужа людина». Як Ріта могла таке сказати про його маму? Але десь глибоко всередині неприємно дряпала думка — а хіба вона не має рації?
— Знаєш, — нарешті порушила тишу Ріта, — я намагалася з нею подружитися. Перші пів року після весілля я щиро старалася їй сподобатися.
Артем кинув на неї короткий погляд і знову зосередився на дорозі.
— Пам’ятаєш, як я спекла їй на день народження той триярусний торт? — продовжила Ріта. — Три дні над ним возилася, знайшла старий рецепт, який ти згадував. А вона лише сказала, що за її часів дівчата вміли готувати й без усіляких там «інтернетів».
— Вона просто не звикла дякувати, не вміє це робити, — пробурмотів Артем.
— А пам’ятаєш, як я подарувала їй шарф ручної роботи? Сама в’язала, між іншим. Ночами сиділа, коли ти вже спав. А вона сказала, що це просто «огидно» і сховала його в дальню шухляду. Я жодного разу не бачила, щоб вона його одягала.
Артем зітхнув. Він пам’ятав. Пам’ятав, як тоді Ріта засмутилася, хоча й намагалася цього не показувати.
— А ще той Новий рік, коли вона при всіх заявила, що у нас удома вічний безлад? Після того, як я три дні готувала святкову вечерю для всієї вашої родини та відмила всю квартиру.
Машина під’їхала до світлофора, і Артем зупинився, дивлячись на червоне світло, ніби в ньому можна було знайти відповіді на всі запитання.
— Мама просто… Вона завжди була такою, — спробував пояснити він. — Для неї важливий певний стиль життя. Її виховували в суворості, вона не бачила нічого хорошого, от і стала такою. А потім ще й бабуся, мамина мама, її під себе перелаштувала…
— І тому вона має право принижувати мене при кожній зустрічі? — Ріта повернулася до нього всім корпусом. — Артеме, зрозумій, справа не в різниці поколінь, не в її вихованні й не в тому, що вона пережила. Справа в елементарній повазі до іншої людини. Твоя мати ніколи не намагалася мене пізнати. Вона відразу вирішила, що я тобі не підходжу — і з того моменту постійно намагається це довести. А ти… Ти завжди займаєш позицію спостерігача.
Світлофор перемкнувся на зелений, і Артем рушив з місця. Ріта мала рацію — і це усвідомлення було болісним. Він згадав усі ті випадки, коли мати критикувала його дружину, а він мовчав або переводив тему. Згадав, як Ріта дивилася на нього в ті моменти — спочатку з надією, яка швидко змінювалася розчаруванням.
— Я не хотів ставати між вами, — тихо сказав він. — Думав, що з часом усе владнається. Що ви звикнете одна до одної.
— За два роки? — гірко всміхнулася Ріта. — Артеме, це не питання звикання. Твоя мама не хоче приймати мене такою, яка я є. Вона хоче переробити мене під свій ідеал невістки — тиху, скромну, таку, що в усьому погоджується зі свекрухою. Але я не така. І ніколи такою не буду.
Артем мовчав, обдумуючи її слова. Машина плавно звернула на тиху вуличку, де у вікнах приватних будинків уже загорілося вечірнє світло.
— Ти правий в одному, — раптом сказала Ріта м’якше. — Сьогодні особливий день для твого тата. Я не хочу псувати йому свято. Я буду ввічливою з твоєю мамою. Але я не буду вибачатися за те, хто я є. І не буду терпіти приниження, навіть якщо вони подані у формі світської розмови.
Артем припаркував машину біля акуратного двоповерхового будинку своїх батьків. У вікнах горіло світло, біля входу вже стояло кілька автівок — гості почали збиратися.
— Я не мав просити тебе змінити вбрання, — нарешті визнав він, вимикаючи двигун. — Ти виглядаєш чудово. І ти права… Я надто часто просто пропускаю повз вуха зауваження мами, замість того щоб стати на твій захист.
Ріта здивовано подивилася на нього — такого зізнання вона не очікувала.
— Сьогодні все буде інакше, — рішуче сказав Артем, взявши її за руку. — Обіцяю.
Ріта стиснула його долоню у відповідь, і вперше за весь вечір на її обличчі з’явилася легка усмішка.
— Ходімо привітаємо твого тата, — сказала вона. — Він, на відміну від твоєї мами, завжди був до мене добрим.
Вони вийшли з машини й попрямували до будинку, де їх уже чекав неминучий конфлікт, що назрівав роками.
Двері відчинив батько Артема — Віктор Семенович, статний чоловік із сивиною на скронях і привітною усмішкою. Попри свої сімдесят, він зберіг військову поставу й живий блиск в очах.
— А ось і молодята! — радісно вигукнув він, хоча Ріта й Артем були одружені вже два роки. — Заходьте скоріше, всі вже зібралися!
Він по-батьківськи обійняв сина й поцілував Ріту в щоку, зовсім не звертаючи уваги на її яскравий наряд.
— З днем народження, Вікторе Семеновичу, — Ріта простягла імениннику акуратно запаковану коробку. — Це від нас обох. Сподіваюся, вам сподобається.
— Та що ви, не варто було! — щиро зніяковів чоловік, приймаючи подарунок. — Головне, що прийшли. Зінаїда вже почала хвилюватися.
При згадці свекрухи Ріта відчула, як напружився Артем. Він трохи стиснув її руку — то чи для підтримки, чи як знак стриманості.
У просторій вітальні вже зібралися гості — здебільшого родичі й давні друзі родини. Зінаїда Петрівна метушилася біля столу, розставляючи закуски й перевіряючи, чи все гаразд. Побачивши гостей, вона випросталась, і її погляд одразу зупинився на червоній сукні Ріти.
— Нарешті! — вигукнула вона з натягнутою усмішкою. — Ми вже подумали, що ви запізнюєтеся.
Вона підійшла до сина, обійняла його, а потім повернулася до Ріти. Очі свекрухи ковзнули по її вбранню, по масивних сережках, яскравих губах. У цьому погляді читалося явне несхвалення.
— Добрий вечір, Зінаїдо Петрівно, — ввічливо промовила Ріта, намагаючись не реагувати на оцінювальний погляд.
— Добрий, Ріто, — відповіла свекруха, і в її голосі з’явились ті самі нотки, які Ріта впізнавала з перших секунд. — Яка… незвична сукня. Здається, я тобі казала, що в нас червоне не носять?
— Мамо! — попереджувально промовив Артем. — Це ж свято!
— Ну звісно, свято, — швидко погодилася Зінаїда Петрівна. — Просто я подумала, що на сімейне застілля зазвичай обирають щось більш… стримане.
Ріта відчула, як у грудях починає закипати знайоме роздратування, але глибоко вдихнула. Вона пообіцяла собі не псувати свято свекра.
— Ріта чудово виглядає, — несподівано твердо сказав Артем. — І сукня — прекрасна.
Зінаїда Петрівна здивовано подивилася на сина. Зазвичай він не втручався у їхні словесні сутички.
— Ну, якщо так… — промовила вона після паузи. — Проходьте до столу, всі чекають тільки на вас.
За столом Ріті й Артему дісталися місця навпроти Зінаїди Петрівни — а це не обіцяло спокійного вечора. Поруч з іменинником сиділа його сестра Анна Семенівна з чоловіком, далі розташувались двоюрідні брати й сестри, давні друзі родини.
Розмова за столом текла неспішно — гості згадували кумедні історії з життя Віктора Семеновича, виголошували тости. Ріта старалася підтримувати бесіду, але постійно ловила на собі оцінювальні погляди свекрухи.
— А Ріта в нас дизайнер, — раптом голосно мовила Зінаїда Петрівна, звертаючись до літньої пари навпроти. — Сучасне мистецтво, так би мовити. Не те що ми колись — педагогічний закінчили, сорок років дітей навчала. А тепер… Інші пріоритети в молоді.
— Дизайн — це цікаво, — ввічливо відповіла жінка. — А який напрям?
Не встигла Ріта відповісти, як Зінаїда Петрівна знову перебила:
— Та різне. Таке, знаєте, абстрактне. Не всім зрозуміле, — засміялася вона, ніби сказала щось дотепне. — Хоча для сімейного життя, звісно, корисніше було б щось більш… практичне.
— Ріта — талановита дизайнерка інтер’єрів, — втрутився Артем. — У неї своя студія й багато постійних клієнтів. Минулого місяця її проєкт опублікували в журналі.
Зінаїда Петрівна стиснула губи:
— Звичайно, синочку. Я ж не заперечую. Просто хіба не краще молодій жінці більше думати про родину, а не про кар’єру?
— А що, одне іншому заважає? — спитала Ріта, намагаючись зберігати спокійний тон.
— Ну як тобі сказати… — протягнула свекруха, відрізаючи шматок м’яса. — Коли жінка надто захоплена роботою, дому зазвичай дістається менше уваги. Та й про дітей пора б подумати. Ви вже два роки як одружені, а все ніяк…
— Мамо, — жорстко урвав її Артем. — Це не тема для святкового столу.
— Та що я? Я нічого, — удавано здивувалась Зінаїда Петрівна. — Просто хвилююся за вас. Час же йде.
Ріта відчула, як у неї загорілися щоки. Тема дітей була болісною — вони з Артемом досі не дійшли згоди. Але обговорювати це на людях?
— Зінаїдо, давай про щось інше, — м’яко запропонував Віктор Семенович, помітивши напругу. — Сьогодні ж свято!
— От саме, — підтримала його Ріта. — Давайте вип’ємо за іменинника! За ваше здоров’я, Вікторе Семеновичу!
Усі підняли келихи. Зінаїда Петрівна зиркнула на Ріту з незадоволенням, але промовчала. Втім, напруга тільки зростала, і Ріта розуміла — справжня гроза ще попереду.
Вечір тривав, і з кожною хвилиною атмосфера ставала густішою, як повітря перед бурею. Після основних страв настала черга десерту, й Зінаїда Петрівна, розрізаючи торт, знову взяла ініціативу у свої руки.
— А от у Світлани, — кивнула вона на блондинку середніх років, далеку родичку, — донька минулого року вийшла заміж, і вже й онука є. У двадцять п’ять народила, як і треба.
Ріта подумки порахувала до десяти. Це була вже третя подібна репліка за вечір.
— І вбирається вона завжди так елегантно, — продовжила Зінаїда Петрівна, всміхаючись Ріті. — Скромно, але зі смаком. Жодних кричущих кольорів. У неї чоловік у банку працює, поважна людина — вимагає відповідного вигляду.
— Мамо, — напружено мовив Артем, — давай без цього?
— Що — без цього? — свекруха удала, що здивована. — Я лише кажу, що деякі дівчата розуміють важливість сімейних цінностей, а не ганяються за модними віяннями. Он у мої часи…
— У ваші часи жінки не мали ані голосу, ані вибору — таке враження, — чітко промовила Ріта, акуратно відклавши виделку на стіл. У вітальні запала незручна тиша.
Зінаїда Петрівна випросталася, ніби проковтнула лінійку:
— Це що ж, я, за твоїм, стара? Чи натякаєш, що я була безправною?
— Я лише кажу, що часи змінюються, Зінаїдо Петрівно, — спокійно відповіла Ріта. — І уявлення про те, якою має бути жінка, — теж змінюються. Я поважаю вас як матір Артема, але не можу постійно підлаштовуватись під ваші очікування.
— Неповага — от що я бачу, — відрізала свекруха. — Лише нечемна невістка може прийти на родинну вечерю в такому зухвалому вбранні. Лише егоїстична жінка може ставити якісь свої дизайнерські забавки вище за сім’ю.
— Мамо, досить! — Артем гримнув долонею по столу, келихи здригнулися. Усі завмерли, вражено дивлячись на нього. — Ти з самого початку не злюбила Ріту, і що б вона не робила — нічого не змінювалося. Вона намагалася тобі сподобатись — я бачив, як вона старалась! А ти лише шукала, до чого причепитися.
Зінаїда Петрівна поблідла:
— Це як ти розмовляєш з матір’ю? Це вона тебе проти мене налаштувала? — вона перевела погляд на Ріту. — Бачите, що вона зробила? Сина від рідної матері відвернула!
— Ніхто мене не налаштовував, — жорстко відповів Артем. — Я просто нарешті побачив усе, як є. Ріта — моя дружина, і я кохаю її такою, яка вона є. З її червоною сукнею, з її кар’єрою, з її незалежністю. І якщо ти не можеш це прийняти — це вже твоя проблема, не наша.
Гості переглядалися, не знаючи, куди подіти очі. Віктор Семенович спробував розрядити обстановку:
— Та не псувати ж свято…
— Яке там свято, — з гіркотою мовила Зінаїда Петрівна. — Коли рідний син обирає якусь…
— Не смій! — перебив її Артем, і його голос дзвенів від напруги. — Не смій говорити про неї в такому тоні. Ріта — моя дружина, і я не дозволю нікому, навіть тобі, її принижувати.
Зінаїда Петрівна підвелася з-за столу, тремтячи від люті:
— То ось як? Ти обираєш її? Цю жінку, яка навіть не поважає свою свекруху? Яка має нахабство приходити в такому вигляді в мій дім?
— Вона тебе поважає рівно настільки, наскільки ти заслуговуєш, мамо. І так, я обираю свою родину — себе й Ріту, — твердо сказав Артем, теж підводячись. — І якщо ти не здатна це прийняти, мені дуже шкода.
Ріта, вражена раптовою підтримкою чоловіка, мовчки спостерігала за розвитком драми.
— То йдіть геть, — прошепотіла Зінаїда Петрівна, вказуючи на двері. — Обоє. Я не хочу вас бачити. Ні в цьому домі, ні у своєму житті, поки ця жінка поруч із тобою.
— Зіно! — вигукнув Віктор Семенович. — Схаменися!
— Мовчи! — різко обірвала вона чоловіка. — Завжди ти м’якотілий був. Ось і виростили сина, який розмовляє так із матір’ю!
— Вибач, тату, — Артем звернувся до батька. — Я не хотів псувати твоє свято.
Батько лише безпорадно розвів руками:
— Сину, залиштеся… Вона відтане…
— Я не відтану! — крикнула Зінаїда Петрівна. — Негайно — геть!
Артем мовчки простягнув руку Ріті, і вона підвелася з-за столу. Не промовивши ні слова, вони вийшли з вітальні під пильними поглядами здивованих гостей.
У передпокої Артем допоміг дружині одягти пальто. Його руки тремтіли, але в погляді читалась рішучість.
— Артеме! — долинув з глибини будинку голос Віктора Семеновича. — Зачекай!
Батько з’явився у дверях передпокою — розгублений, засмучений.
— Сину, не йди так. Мати зірвалась. Ти ж знаєш її характер…
— Знаю, тату. Надто добре знаю, — тихо відповів Артем. — Саме тому ми й ідемо. Вибач. З днем народження.
Він обійняв батька, і той безпорадно поплескав його по спині.
Уже в машині, коли вони від’їхали від батьківського дому, Ріта порушила мовчання:
— Ти вперше став на мій бік.
Артем глибоко зітхнув:
— Я мав зробити це раніше.
Ріта поклала руку на його долоню, що лежала на кермі:
— І що тепер?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Але що б не було — ми впораємось. Разом.
Машина повільно зникала в сутінках, віддаляючись від дому, де лишилися зруйновані родинні зв’язки й несправджені сподівання на порозуміння. Але всередині цього авто народжувалося щось нове — справжня сім’я, у якій двоє, нарешті, стали одним цілим.
Лікарка швидкої розстібнула сорочку пацієнта — і в неї затремтіли руки від побаченого