Наталя почула знайомий голос у під’їзді ще до того, як пролунав дзвінок. Лариса Миколаївна завжди говорила голосно, ніби весь світ мав знати, що відбувається в її родині. Голос свекрухи луною відбивався від стін, змішуючись із цокотом підборів на сходах.
— Андрійку, відкривай! У мене такі новини! — долинуло з-за дверей.
Наталя витерла руки кухонним рушником і пішла відчиняти. Свекруха стояла на порозі з двома величезними сумками й обличчям, що сяяло від передчуття. Пахло дорогими парфумами й чимось солодким — певно, знову привезла гостинці.
— Натусю, дорога! — Лариса Миколаївна обійняла невістку, не випускаючи з рук сумки. — А де мій синочок? Вдома?
— Андрій у душі, — відповіла Наталя, допомагаючи занести сумки на кухню. — Як доїхали? Дорога не втомила?
— Та що ти! Я така схвильована, що й не помітила, як час пролетів. У мене новини! Такі новини, що й не знаю, з чого почати.
Лариса Миколаївна сіла за стіл і заходилась діставати з сумок пакунки. З’явилися банки з варенням, коробки з печивом, якісь трав’яні збори. Наталі завжди здавалося дивним, як свекруха примудряється щоразу привозити стільки всього, наче збирається переїхати назавжди.
— Мамо, ви приїхали! — Андрій вийшов з ванної, витираючи мокре волосся рушником. — А я подумав, мені здалося.
— Андрюшенька! — Лариса Миколаївна підскочила й обійняла сина. — Сідай, сідай скоріше. Нам треба серйозно поговорити.
Наталя заварила чай і нарізала принесене печиво. Свекруха тим часом нетерпляче совалася на стільці, ледве стримуючи бажання одразу поділитися своїми планами.
— Ну, розповідай, що за новини, — сказав Андрій, сідаючи навпроти матері.
— Пам’ятаєш, я розповідала про ділянку у Старому Селі? Ту саму, біля озера?
Андрій кивнув. Наталя згадала розмови про якусь ділянку, яку свекруха успадкувала від далекої родички. Місце гарне, туристичне, але кілька років занедбане.
— Так ось! — Лариса Миколаївна плеснула долонями по столу. — Я зустрілася з Валентиною Степанівною, пам’ятаєш, вона працює в міськраді? Каже, що зараз у них програма підтримки малого бізнесу. Можна отримати пільги, якщо відкривати щось для туристів.
— І що ти хочеш відкрити? — спитала Наталя, хоча по блиску в очах свекрухи вже здогадувалась.
— Мініготель! — Лариса Миколаївна розвела руки, ніби вже бачила готову будівлю. — Уявляєте, яка краса буде? Будиночки дерев’яні, в українському стилі. Туристи їдуть до озера — а тут є де зупинитися. Влітку — аншлаг!
Андрій нахилився вперед, зацікавившись. У нього завжди горіли очі від нових бізнес-ідей, особливо тих, що обіцяли швидкий прибуток без особливих зусиль.
— А що потрібно для старту? — спитав Андрій.
— Отут найцікавіше! — Лариса Миколаївна дістала з сумочки блокнот, списаний дрібним почерком. — Я вже все порахувала. Валентина Степанівна познайомила мене з будівельниками — працюють чесно, не деруть. Матеріали подешевшали, бо сезон закінчується.
Наталя дивилася, як свекруха перегортає сторінки блокнота, і розуміла, що розмова стає серйозною. Лариса Миколаївна ніколи не приїжджала просто так — завжди з планами, які так чи інакше стосувалися життя сина й невістки.
— Скільки потрібно грошей? — спитав Андрій.
— Два мільйони гривень на все. Це з будиночками, з благоустроєм, з дозволами. Але прибуток! Андрюша, ти тільки уяви — за сезон можна повернути половину вкладень, а з другого року вже чистий прибуток!
Наталя відчула, як напружились плечі. Два мільйони гривень — сума, якої в родини явно не було. Андрій працював нестабільно, постійно змінював місця й проєкти, а зарплати в автошколі не вистачало, щоб накопичити такі гроші.
— Мамо, це ж величезні гроші, — сказав Андрій. — Де ми їх візьмемо?
— А отут я теж усе продумала! — Лариса Миколаївна закрила блокнот і подивилась на невістку. — У нас же є квартира.
Наталя застигла з чашкою в руках. Здається, ось він — той момент, заради якого свекруха приїхала.
— Яка квартира? — тихо спитала Наталя, хоча чудово розуміла, про що йдеться.
— Ну ця, в якій ви живете, — сказала Лариса Миколаївна, обвела рукою кухню. — Вона ж дорого коштує, в центрі. Продасте — і грошей вистачить на готель із запасом.
— Мамо, — Андрій подивився на дружину, потім на матір. — Це квартира Наталі. Бабуся їй залишила.
— Андрюшенька, ми ж родина! — Лариса Миколаївна простягнула руку до сина. — Що значить — твоя, моя? Ми ж разом, і якщо робимо спільну справу, то всі мають брати участь.
Наталя поставила чашку на стіл. Руки трохи тремтіли, але голос прозвучав спокійно:
— Ларисо Миколаївно, я не готова продавати квартиру.
— Дитинко, ти не подумала! — Свекруха розвернулась до Наталі. — Це ж не просто продаж. Це інвестиція в майбутнє родини. Ви ж усе одно молоді, можете жити будь-де. А за кілька років, коли готель запрацює, купите собі будинок ще кращий!
Андрій мовчав, розглядаючи малюнок на скатертині. Наталя чекала, що чоловік скаже щось на захист, пояснить матері, що квартира — єдине стабільне, що в них є. Але Андрій лише хмурив брови, ніби обмірковував пропозицію.
— А де ми житимемо, поки готель не запрацює? — спитала Наталя.
— У мене! — Лариса Миколаївна сплеснула руками. — У мене великий будинок, місця вистачить. Та й повітря там чистіше, природа. Для здоров’я корисно.
— В іншому місті, — уточнила Наталя.
— Ну і що? Андрій знайде роботу в нас, а ти… — Свекруха замовкла, схоже, лише зараз згадавши про цю деталь. — Ти теж щось знайдеш. Або взагалі займешся готелем разом з нами.
Наталя уявила, як кидає роботу в автошколі, де пропрацювала сім років, переїздить у чуже місто, живе в домі свекрухи й чекає, коли міфічний готель почне приносити прибуток. Картина вимальовувалась невесела.
— Я не хочу переїжджати, — сказала Наталя.
— Натусю, ти ж не подумала як слід! — Лариса Миколаївна нахилилась до невістки. — Зрозумій, це шанс стати незалежними. Свій бізнес, свої гроші. Не треба ні на кого працювати — бути вільними людьми.
— Вільними від власного житла, — сухо зауважила Наталя.
— Дитинко, ну що ти таке кажеш! — Свекруха махнула рукою. — Житло — це не головне. Головне — перспектива. А жити можна будь-де.
Андрій нарешті підняв голову й подивився на дружину.
— Наташ, а може, мама має рацію? Ми ж, по суті, нічого не втрачаємо. Квартира перетворюється на бізнес, а бізнес — на гроші.
Наталя витріщилась на чоловіка. Невже Андрій серйозно вважає, що продаж єдиного житла — хороша ідея?
— А якщо готель не «вистрілить»? — спитала Наталя. — Якщо туристи не поїдуть, якщо щось піде не так?
— Не піде! — запевнила Лариса Миколаївна. — Я ж усе порахувала. Валентина Степанівна каже, що туристичний потік зростає щороку. А озеро в нас красиве, місця мальовничі.
— Але якщо все ж таки щось піде не так? — наполягала Наталя.
Свекруха й син переглянулися. У цьому погляді Наталя прочитала те, чого боялася навіть припустити — рішення вже ухвалене. Без неї, без урахування її думки. Лариса Миколаївна приїхала не обговорювати, а ставити перед фактом.
— Наташ, — Андрій потягнувся до дружини через стіл. — Давай не будемо думати про погане. Мама все продумала, у неї є зв’язки, досвід…
— Який досвід? — перебила Наталя. — У готельному бізнесі?
— У мене є життєвий досвід, — твердо сказала Лариса Миколаївна. — І інтуїція. А Валентина Степанівна допоможе з формальностями.
Наталя відкинулася на спинку стільця. Говорити було марно — свекруха й чоловік уже все вирішили між собою. Лишалося тільки з’ясувати, яку роль у цьому спектаклі відвели їй.
— І що від мене потрібно? — запитала Наталя.
— Просто погодитись, — усміхнулась Лариса Миколаївна. — Підписати документи на продаж — і все. Ми ж родина, повинні підтримувати одне одного.
— А якщо я не погоджусь?
Запала тиша. Лариса Миколаївна перестала усміхатись, а Андрій знову втупився у стіл.
— Наташ, — сказав чоловік, не піднімаючи очей. — Ти ж розумієш, що це наш шанс. Можливо, єдиний.
— Шанс на що? Втратити дах над головою?
— Шанс змінити життя на краще, — втрутилась свекруха. — Наталю, ти молода, здорова. У тебе все життя попереду. Не чіпляйся за старе, думай про майбутнє.
Наталя встала з-за столу й підійшла до вікна. За склом виднілися знайомі двори, дитячий майданчик, де вона колись сама гралась, лавки, на яких сиділа з бабусею. Ця квартира була не просто житлом — це була історія родини, пам’ять, єдине місце на землі, що належало тільки їй.
— Ти свою продавай, якщо так кортить, — сказала Наталя, не озираючись. — А цю квартиру я нікому не віддам — ні тобі, ні твоїй мамі.
Андрій різко підвів голову. Лариса Миколаївна відкрила рота, але не знайшла слів.
— Як ти можеш так говорити? — прошепотів чоловік. — Це ж моя мама.
— І що? — Наталя обернулась. — Від цього квартира не перестає бути моєю.
Повітря на кухні, здавалося, стиснулося. Лариса Миколаївна повільно підвелася з-за столу, вирівнявши спину й склавши руки на грудях. Її обличчя почервоніло від обурення.
— Та як ти смієш так розмовляти! — голос Лариси Миколаївни затремтів від обурення. — Я тобі хто — чужа? Ми ж родина! А ти поводишся як… як дрібна жаднюга!
— Мамо, заспокойся, — спробував втрутитись Андрій, але голос його був непевний.
— Не заспокоюсь! — Лариса Миколаївна розвернулась до сина. — Андрюшенька, ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє? Я ж тебе все життя ростила, себе не шкодувала, а тепер якась… — вона запнулась, підбираючи слова, — якась власниця не дає нам розвиватися!
Наталя стояла біля вікна, дивлячись на своє відображення в склі. Дивно, але вперше за довгий час її обличчя здалось незнайомим — жорстким, рішучим. Таким, яким вона ніколи себе не бачила.
— Ларисо Миколаївно, — сказала Наталя, розвертаючись до свекрухи. — Я нікого не обмежую в розвитку. Розвивайтесь скільки хочете. Тільки не за мій рахунок.
— За твій рахунок?! — Лариса Миколаївна сплеснула руками. — Ми ж тобі пропонуємо стати партнером! Отримувати прибуток зі спільної справи! А ти думаєш лише про себе!
— Про себе? — Наталя усміхнулась, але без злості. — Так, думаю про себе. І знаєте що? Далі теж думатиму. Бо крім мене про мене ніхто не подумає.
Андрій різко підвівся зі стільця. Рух був настільки різким, що чашка з недопитим чаєм хитнулась.
— Наталю, ти не так зрозуміла, — заговорив чоловік, роблячи крок до дружини. — Ми просто думали… Тобто, ми не хотіли…
— Що ви думали? — перебила Наталя. — Що я віддам квартиру й житиму у твоєї мами, поки ваша готельна справа окупиться? А якщо не окупиться? А далі що, Андрію? Залишимось без житла, але з досвідом невдалого бізнесу?
— Ти все бачиш у чорному світлі! — втрутилась Лариса Миколаївна. — Готель обов’язково буде прибутковим! У мене ж чуття на такі речі!
— Чуття, — повторила Наталя. — А документи у вас є? Бізнес-план? Розрахунки окупності?
— Які ще документи? — фиркнула свекруха. — Я ж не в банк по кредит іду! Це ж сімейна справа!
— Саме так, — кивнула Наталя. — Сімейна справа — за мої кошти.
Андрій підійшов ближче, простягнувши руки до дружини. Рух вийшов незграбним, наче він не знав, обійняти її чи просто торкнутися плеча.
— Наталю, ми ж можемо обговорити деталі, — сказав Андрій. — Може, не всю квартиру продавати, а тільки… ну, взяти кредит під заставу?
Наталя відступила на крок. Вперше за сім років шлюбу чоловік здався їй зовсім чужою людиною.
— Взяти кредит? — перепитала Наталя. — Під заставу моєї квартири? Для готелю твоєї мами?
— Ну… в принципі… — Андрій знітився. — Це ж не так ризиковано, як продаж.
— Андрію, — Наталя вимовила його ім’я повільно, наче вперше. — Ти розумієш, що якщо ваш готель провалиться, квартиру все одно заберуть? У рахунок боргу?
— Не провалиться! — знову спалахнула Лариса Миколаївна. — Чому ти так налаштована негативно? Де твоя віра в родину?
— Моя віра в родину закінчилась у той момент, коли ви вирішили продати мою квартиру без моєї згоди, — рівно відповіла Наталя.
— Ми нічого не вирішили! — обурився Андрій. — Ми просто обговорювали можливості!
— Обговорювали. Без мене. Мою квартиру. — Наталя підійшла до столу й почала збирати чашки. Рухи були чіткими, зосередженими. — Зрозуміло.
Лариса Миколаївна сіла назад на стілець і дістала з сумочки хустинку. Очі в неї почервоніли, але сліз поки не було — лише театральна підготовка.
— Я все життя мріяла залишити дітям щось серйозне, — сказала вона тремтячим голосом. — Не просто квартирку, а справжній бізнес. Справу, яка буде годувати родину десятиліттями.
— То залишайте, — погодилась Наталя, споліскуючи чашки під краном. — Тільки залишайте від себе.
— У мене немає таких грошей! — схлипнула свекруха.
— А в мене є? — Наталя озирнулася. — Ларисо Миколаївно, у мене теж немає двох мільйонів гривень. У мене є квартира, яку я не збираюсь продавати.
— Дріб’язкова, — прошепотіла свекруха, але досить голосно, щоб усі почули.
— Можливо, — кивнула Наталя. — Але в мене є де жити.
Андрій метався між дружиною й матір’ю, ніби не міг вирішити, на чий бік стати. Зрештою зупинився посеред кухні, розвівши руками.
— Може, є інші варіанти? — запропонував чоловік. — Можна ж знайти інвесторів, узяти банківський кредит…
— Можна, — погодилась Наталя. — Шукайте.
— Банки дають кредити лише під заставу, — сумно сказала Лариса Миколаївна. — А в нас застави немає.
— У вас — немає, — поправила Наталя. — А в мене є. Але я її не дам.
Запала тиша. Лариса Миколаївна м’яла хустинку в руках, Андрій дивився в підлогу, а Наталя витирала посуд з такою ретельністю, ніби від того залежало життя.
— Добре, — нарешті сказав Андрій. — Ми подумаємо про інші варіанти.
— Думайте, — дозволила Наталя.
Зранку наступного дня Наталя прокинулася рано. Андрій ще спав, розкинувши руки в різні боки й займаючи майже все ліжко. Зазвичай це дратувало, але сьогодні здалося символічним — чоловік завжди займав більше місця, ніж йому належало.
Наталя тихо одяглася й вийшла з квартири. Треба було зробити кілька важливих справ, поки всі ще сплять.
Першим пунктом був банк. Наталя зайшла до менеджера й попросила змінити всі доступи до рахунків. Тепер будь-які операції з великими сумами потребували лише її підтвердження.
Другим пунктом стала нотаріальна контора. Наталя оформила заборону на будь-які дії з квартирою без особистої присутності власниці.
Третім — керуюча компанія, де Наталя повідомила, що чоловік більше не має права підписувати документи, що стосуються квартири.
До обіду все було готово. Наталя повернулася додому, де застала Андрія й Ларису Миколаївну за сніданком. Судячи з виразів облич, вони жваво обговорювали вчорашню розмову.
— А, Наталю, — Андрій підвів голову. — Ми тут із мамою думали… Може, для початку продати дачу?
— Яку дачу? — здивувалась Наталя.
— Ну… твою дачу, — невпевнено сказав чоловік.
— У мене немає дачі, — спокійно відповіла Наталя.
— Як це — немає? А ділянка, що залишилася від бабусі?
— Ах, та ділянка. — Наталя сіла за стіл. — Я її продала два роки тому. Пам’ятаєш, я казала, що нам потрібен ремонт у ванній?
Андрій і Лариса Миколаївна переглянулись.
— Продала? — перепитав чоловік. — А куди поділа гроші?
— На ремонт ванної, кухні й балкону. Плюс відклала трохи на чорний день. — Наталя налила собі кави. — А що, на ділянку теж розраховували?
Лариса Миколаївна фиркнула й відвернулась до вікна. Андрій замовк, втупившись у тарілку.
— То рішення остаточне? — запитав чоловік за кілька хвилин.
— Яке саме?
— Про квартиру. Ти точно не передумаєш?
Наталя зробила ковток кави й подивилася на чоловіка. В його очах ще жевріла слабка надія.
— Андрію, — сказала Наталя. — Ти хочеш жити в домі своєї мами?
— Ну… тимчасово…
— Їдь. Ніхто не тримає.
— А ти?
— А я залишуся тут.
— Як це?
— Звичайно. Житиму у своїй квартирі, ходитиму на свою роботу, платитиму свої рахунки.
— Але ж ми чоловік і дружина!
— Так, — кивнула Наталя. — Але це не означає, що я повинна віддати все, що маю, заради твоїх і маминих мрій.
Лариса Миколаївна різко підвелася з-за столу.
— Все зрозуміло, — сказала свекруха. — Сім’я для тебе — порожній звук. Живи сама, раз така самостійна.
— Так і буде, — погодилася Наталя.
Того ж дня Лариса Миколаївна зібрала речі й поїхала. Прощаючись, сказала синові, що завжди рада його бачити в себе. Про невістку не згадала.
Андрій залишився ще на тиждень, намагаючись знайти компроміс. Пропонував продати хоча б кімнату, взяти кредит на рік, частково закласти квартиру. Але Наталя була непохитна.
Зрештою чоловік теж зібрав валізу.
— Може, ти ще подумаєш? — спитав Андрій, стоячи в передпокої.
— Обов’язково подумаю, — пообіцяла Наталя. — Щовечора, сидячи на своїй кухні, у своїй квартирі, думатиму про те, як добре, що не віддала її чужим людям заради їхніх фантазій.
Після від’їзду чоловіка квартира здалася незвично тихою. Наталя ходила з кімнати в кімнату, звикаючи до нової реальності. Речей стало менше, але простору більше. У шафі звільнилася половина полиць, у ванній — половина тумбочки.
— Я маю поїхати на дачу, щоб твоя сестра могла жити тут усе літо? — перепитала я чоловіка, думаючи, що помилилася