Свекруха провчила сина, який гуляє

Ольга Петрівна сиділа за столиком у кав’ярні, чекаючи на свою давню подругу. Та, як завжди, запізнювалася, і Ольга, нудьгуючи, розглядала відвідувачів. Провівши поглядом по залі, вона напружилася: у дверях з’явився її син Антон, який, не помічаючи нікого навколо, вів під руку якусь мадам і дивився на неї захопленими очима.

Ольга швидко пересіла до столика спиною до них, щоб син її не впізнав, але він, як на зло, посадив свою даму за сусідній столик — просто за спиною Ольги. На щастя, Антон був повністю захоплений супутницею і не звернув уваги на власну матір. Втім, якби вона зараз підійшла до їхнього столика в ролі офіціантки, він і тоді, певно, її не помітив би.

Ользі було чутно кожне його слово, адже він сидів до неї спиною і навіть не намагався говорити тихіше.

— Ілоно, ви як яскрава квітка на випаленому полі — це я про наш офіс, — заливався солов’єм молодий чоловік. — Ваша присутність прикрашає ці сірі будні. Міг би милуватися вами вдень і вночі!

«Ох ти ж негідник!» — жахнулася подумки Ольга. — «Он який ловелас! Вночі він би милувався! А Катруся вже не тішить око? А про дітей не забув, нещасний Казанова?! Весь у батька, земля йому пухом!»

Антон був одружений уже десять років. Одружилися вони з невісткою Ольги, Катериною, щойно закінчили університет. І просила ж Ольга сина не поспішати з весіллям, але той уперся. Одне радувало — невістка дісталась чудова! Добра, скромна, розумна й вродлива. Ольгу одразу почала називати мамою, а та й тішилась — синок її інакше як «мати» й не звав ніколи.

За рік у них народився Арсенчик, а ще за п’ять років — Аліна. Жили дружно, часто приходили в гості до Ольги, яка обожнювала онуків. Катруся навіть не чекала запрошення — одразу йшла на кухню, щось там готувала, іноді виглядаючи:

— Мамо Олю, можна спеції візьму?

— Мамо Олю, духовку ввімкнути?

Спершу Ольга противилась тому, що невістка «захоплює» кухню, але потім звикла, тим паче, що Катя готувала чудово.

І все в неї ладилося. Діти завжди охайні, чоловік виглядає як із картинки: випрасуваний, підстрижений. Про себе Катя іноді забувала, але про сім’ю — ніколи.

І от, будь ласка! Синочок через десять років шлюбу вирішив «хвостом крутити»! Передчасна криза середнього віку — не інакше.

Ольга сиділа мовчки, слухаючи, як ця панянка кокетує з її сином. Як же їй хотілося встати й дати ляща Антоші, але вона стрималась. Вона не дозволить йому зруйнувати сім’ю і зрадити Катрусю.

Тим часом парочка замовила каву і фліртувала на повну.

— Антоне, як ви ставитеся до того, щоб побачитися в менш офіційній обстановці? — з жахом почула Ольга голос нахабної звабниці. — Наприклад, у готелі або в будиночку за містом?

— Чудова ідея, Ілоно! — вигукнув Антон. — Я візьму вино. Яке вам до смаку?

— Дороге! — кокетливо відповіла розлучниця. — Може, вже цими вихідними?

— Без проблем! — самовпевнено заявив Антон.

— Ото й добре! — защебетала Ілона й, глянувши на годинник, додала: — Обід закінчується, час повертатись до офісу, а так не хочеться! З вами так добре, Антоне! І кава тут просто чудова!

— І мені з вами дуже приємно, Ілоно, спокійно, затишно, — з придихом мовив він, не здогадуючись, які бурі вирували в душі відвідувачки за сусіднім столиком.

Парочка розрахувалась і пішла. Ольга полегшено зітхнула.

— То не твій Антоша виходив з кав’ярні з якоюсь дамочкою? — бухнулась навпроти Ольги Рая — подруга, що завжди запізнювалась. Цього разу аж на 40 хвилин! Якби не син, Ольга б і не дочекалась.

— Та він самий. Обідав з колегою, — якомога спокійніше відповіла Ольга, але Рая вловила сарказм у голосі подруги.

— Та-аак… І що я пропустила?

— Цей мерзотник зібрався зрадити Катрусі! — випалила Ольга. — І не думала, що гени його батька такі міцні. Рай, що мені робити? Якщо Антона приперти до стінки — він усе заперечуватиме. А Каті не хочеться нічого казати, шкода її засмучувати. Вона ж як муха в окропі — робота-додому-до дітей, діти-додому-на роботу. У перукарню записатись ніколи. Я вже й так намагаюся онуків на вихідні забирати, щоб вона хоч трохи перепочила. Але де там! Замість того, щоб собою зайнятись — вона квартиру до блиску драїть, перепирає все. Таке враження, що в неї життєве гасло: «Смерть мікробам!» Видно, Антоші новизни закортіло, різноманіття.

— Скажу тобі прямо — зажрався твій Антошенька! Пробач, але факт! — Рая навіть не намагалася бути делікатною. — Схоже, його вдома від усього побуту звільнили, от йому нудно і стало. Треба це виправити.

Рая коротко виклала подрузі свій план, і Ольга, трохи подумавши, погодилась на цю авантюру.

До вихідних залишалося небагато, коли Катя нагадала чоловікові, що вони обіцяли повести дітей у парк.

— Катю, сонце, пробач, але я не зможу цими вихідними, — Антон намагався зобразити жаль. — Начальник вирішив згуртувати колектив і вивозить нас на риболовлю. Я вже всіляко відмазувався, але він пригрозив премії позбавити. Довелося погодитися. Перенесемо?

— Ні, Антоне, якщо пообіцяли — треба виконувати. Їдь. Я попрошу твою маму.

Катя набрала номер свекрухи.

— Мамо Олю, зможеш піти з нами у парк цими вихідними? Антон не може, у них там якийсь корпоратив на роботі.

— Ой, Катюша, як ти вчасно зателефонувала. Я вже сама хотіла набрати — зі стогоном відповіла Ольга. — Хотіла тебе попросити пожити в мене кілька днів. Поливала квіти на шафі й так невдало з табуретки впала — ледве ходжу тепер. Тяжче ложки нічого підняти не можу. Не відмов мені, рідна! Антон не впорається — я його знаю. Нехай з дітьми побуде, а ти зі мною. Дай-но мені його, я йому «подаруночок» передам.

Діватись було нікуди, Антону довелося тихцем скасовувати побачення, а Катя поїхала до свекрухи, попередньо взявши відпустку на роботі. Вона поцілувала дітей і пообіцяла, що обов’язково поведе їх у парк, як тільки бабуся одужає.

Для Антона почалися нелегкі дні. Він давно відвик від домашніх справ: займатися з дітьми, готувати, водити Аліну в садочок, робити з Арсеном уроки. Щодня він телефонував Каті, питав, як мама, і щодня чув у відповідь: трохи краще, але ще залишити її не може.

Антон, може, і радий би втекти, та діти вже не маленькі — все матері розкажуть. А ще сусідка, приятелька Ольги, тьотя Рая, зачастила в гості: то сіль скінчилась, то телевізор не показує — треба перевірити…

Щоб дізнатись, що до чого, Антон сам подзвонив матері.

— Антошенько, синку, як ти там? Не втомився? Дітки слухаються? А Катюша — просто золото, така помічниця! — Ольга не давала синові й слова вставити, а потім пошепки, змовницьким тоном додала:

— Тут сусід мій, що недавно переїхав, так от — йому Катюша дуже сподобалась. Очей із неї не зводив! Навіть забув, що підписи збирав на облаштування дитячого майданчика. Він такий активіст, спортсмен… Дітей любить, своїх хоче! Дізнався, що в Каті двоє — так і розцвів. Скільки гарних слів їй наговорив, навіть у ресторан кликав. Уявляєш? Але ж Катя в нас — жінка вірна, не те що деякі — тільки кивни, вже й побігли. А сусід — красень, ще й бізнесмен. Ото вже справді: жінка тобі дісталась — золота! Скарб, а не дружина! Але ж любов треба підтримувати. Коли ти востаннє дарував їй квіти? У кіно кликав? Подумай добре… Поки її хтось інший не забрав…

Вона ще поживе у мене кілька днів, а там я вже сама зможу про себе подбати.

Ольга швидко поклала слухавку, щоб синочок як слід осмислив почуте. І Антон відчув укол ревнощів — такий гострий, що аж дух перехопило.

— Та ні… Це все мамині вигадки, їй здалося. Що там міг побачити сторонній мужик за п’ять хвилин? — бурмотів собі під ніс Антон, помішуючи на плиті кашу для дітей. — А якщо не п’ять хвилин? Якщо він на чай напросився? А Катюха ж таку випічку робить — у будь-кого дах зірве.

— Татку, дивися, я маму намалювала! — перервала роздуми батька Аліна, простягаючи малюнок. — Мама в нас найкрасивіша!

Антон глянув на страхіття, яке намалювала донька, й хихикнув:

— Дуже красива! Молодець!

Задоволена дівчинка побігла до кімнати, а в Антона якось тривожно стало на душі. Набрав номер дружини — довгі гудки. Набрав ще раз — Катя не відповідала. Тоді він знову зателефонував матері.

— Мамо, — вперше він назвав її не «мати», а саме «мамо», — а де Катя? Телефон не бере.

— А, Катюша? — Антонові здалося, що мама на мить зам’ялася.

— Так, де Катя? — вже з досадою перепитав він.

— Та пішла кудись. А телефон удома забула, — зізналась Ольга, посміхаючись про себе.

— Одна? — голос Антона вже нагадував допит.

— Звідки я знаю? Здається, Іван просив допомогти з якимись підписами… Це той молодий сусід. Але я не знаю точно — я ж не стежу за нею, — з образою завершила розмову Ольга й стала чекати.

— Діти, швидко вдягайтеся! Їдемо до бабусі! Треба провідати, — заглянув у кімнату батько. Діти з радістю кинулись виконувати наказ.

Які тільки картини не малювала уява Антона, затьмарена ревнощами: ось його дружина з іншим іде під руку; ось сидять у ресторані, і він щось шепоче їй на вушко, а вона сміється тим самим сміхом, який так колись любив Антон і який тепер так рідко чує; ось вони підіймаються до готельного номера і…

— О, ні-і! — видихнув Антон, побачивши затор.

Таксист, як на зло, їхав неквапливо.

— У салоні діти, — пояснив він, коли Антон із нетерпінням поглядав на годинник.

Щойно таксі зупинилось біля потрібного під’їзду, Антон вискочив із дітьми й уже хотів бігти у квартиру матері, як почув знайомий голос:

— Антоне, ви чого тут? — до них підходила Катя з повними пакетами покупок, розрум’янена від вітру, така гарна, що в Антона перехопило подих.

— Ми переживали — ти трубку не брала, — ніяково відповів він.

— Ой, а я ж телефон удома забула! — весело засміялась Катя тим самим сміхом, що колись так полонив Антона.

Він узяв пакети з її рук, діти повисли на мамі, і всі разом піднялися у квартиру Ольги. Та не надто здивувалась, що Катя повернулась не сама.

Залишившись із сином наодинці, Ольга, ніби мимохідь, мовила:

— У тебе дружина — красива жінка. Якщо ти перестав її цінувати — знайдеться той, хто оцінить. І поки ти робиш велику дурницю заради миттєвого задоволення, хтось може в тебе з-під носа справжній скарб забрати. Подумай над цим, як наступного разу про Ілону згадаєш.

— Звідки ти… — Антон зрозумів, що мама все знала про його інтрижку. І він був їй вдячний. За те, що вона нічого не сказала Каті. І за те, що струсонула його.

Бо він справді давно не дивився на дружину так, як колись. У побуті, в рутини, він узагалі перестав її помічати. А сьогодні зрозумів: страшенно боїться її втратити. Брав її любов за належне, турботу — як щось само собою зрозуміле. І тільки тепер, коли ледь не оступився, ледь не втратив усе, усвідомив: вона — його дім, його опора, його життя. А він, сліпий дурень, був за крок до того, щоб усе зруйнувати.