Прокинулась вона ще до будильника — пів на сьому. Хоча ставила на восьму, сон ніби хтось забрав — сьогодні був день народження Андрія, і ввечері мали завітати його друзі-одногрупники з жінками. Чотири пари. Вісім гостей. В голові вмить закрутився список справ: прибирання, закупи, салати, запечене м’ясо, торт…
— Андрію… — тихо покликала вона чоловіка, що лежав поруч, але той лише глибше зарився в подушку.
Марина обережно вилізла з-під ковдри, натягнула халат і попрямувала на кухню. За вікном мрячив осінній дощ, і квартира здалася особливо затишною в цій передранковій тиші. Вона увімкнула чайник, взяла ручку й почала виписувати план дій. Пунктів вийшло чимало.
О восьмій до кухні вийшов Андрій — розпатланий, з млявим поглядом.
— Кави зробиш? — пробурмотів, вмощуючись за стіл.
— Зараз. Слухай, може сьогодні трохи раніше з роботи вийдеш і допоможеш мені? Справ багато, гості вже о сьомій.
— Та ну, Марин, що там готувати? Порізати салатики, засунути м’ясо в духовку. Ти ж у нас господиня хоч куди.
Вона промовчала, поставила перед ним чашку. «Господиня хоч куди» — ніби це звання, яке вона собі виборола й носить із гордістю.
— Хоча б пропилосось, поки мене не буде, — попросила вона.
— Подивимось, — знизав плечима Андрій, уже заглибившись у стрічку новин. — Що там у нас на стіл?
Марина перерахувала: олів’є, цезар, запечене м’ясо по-французьки, закуски, «Наполеон».
— Слухай, круто. Не забудь про вино й коньяк. Дімка без коньяку — не Дімка.
Допив каву, змотався до ванної, а за пів години вже виходив із квартири. На ходу кинув:
— Побачимось увечері!
І вона залишилася з усім цим сама.
До другої години дня Марина вже ледве стояла. Квартира сяяла чистотою, холодильник ломився від заготовок: салати готові, м’ясо замариноване, продукти куплені. Лишалось головне — торт. «Наполеон» за бабусиним рецептом. Смак — незрівнянний, але мороки — хоч греблю гати.
Коржі розкочувались важко, мука сипалась скрізь. Крем довелося переварювати — перший згорів. Коли вона складала шари торта, руки вже тремтіли від утоми.
О п’ятій повернувся Андрій, став на порозі кухні та глянув на хаос із посуду.
— Ого! Тут як після вибуху! — розсміявся. — Ти, часом, не перестаралась?
— Та ні, — тихо відповіла Марина, мажучи останній шар кремом. — Може, посуд помиєш, поки я в душ збігаю?
— Та ти що, Марино, мені ж самому треба на себе глянути. У мене ж сьогодні день народження! Посуд потім, він нікуди не дінеться.
Марина мовчки глянула на його спину, що зникала в напрямку спальні. Потім — на гору тарілок. І на годинник. За двадцять шоста.
Швидко сполоснула найнеобхідніше, накрила торт плівкою, кинулась у душ. Часу обмаль — тільки змити втому, висушити волосся, накинути улюблену синю сукню, легенько нафарбувати губи.
О сьомій пролунав дзвінок у двері.
Першими з’явилися Діма з Оленою. Та виглядала бездоганно: ідеальна зачіска, макіяж як з обкладинки журналу, витончена сукня й високі підбори. Окинувши Марину побіжним поглядом, вона криво всміхнулася:
— Маринко, ти сьогодні така… домашня.
— Цілий день на кухні, — трохи ніяково відповіла Марина, приймаючи букет.
— Ясненько, — протягнула Олена. — Куди пальто повісити?
За лічені хвилини зібрались усі. Дружини друзів Андрія нагадували героїнь глянцевого шоу — помітно було, що кожна витратила добру годину, а то й дві на підготовку. Марина відчула себе Попелюшкою, яку фея-хрещена забула на кухні.
Щойно всі сіли за стіл, як розмова одразу пішла про роботу, авто, поїздки. Чоловіки активно ділилися новинами, а жінки час від часу вкидували теми про магазини, акції, салони краси.
— Марин, серветки є? — гукнув Діма.
— Несу.
— І хліб, будь ласка, — додав Ігор.
— А ще гірчички до м’яса, — втрутився Сергій.
Марина металась туди-сюди, то на кухню, то назад. Здавалося, її роль — бути офіціанткою. У якийсь момент вона помітила, як Олена, з усім своїм виглядом діви, тримає вилку так, ніби копає грядку. А Таня, жуючи з відкритим ротом, сипала крихти просто на скатертину.
Ірина ж, дружина Сергія, до закінчення другої страви вже ледве трималася й почала сміятися зі своїх жартів, які були смішні хіба їй самій.
— Маринко, посуд забери, будь ласка, — кинув Андрій, коли основні страви були з’їдені. — І торт вже час!
Не кажучи ні слова, Марина почала прибирати тарілки. Руки трусилися від втоми і якогось внутрішнього роздратування. Вона дістала торт, прикрасила свічками, запалила.
— З днем народження тебе! — хором проспівали гості, коли вона ввійшла до кімнати з тортом.
Андрій задув свічки, усі заплескали. Марина взялася нарізати торт і розкладати його по тарілках.
— Ого, «Наполеон»! — вигукнув Діма. — Марин, ти справжня майстриня!
— Смакота, — підтримала Олена, але тут же додала: — Хоч я б не стала так морочитись. У кондитерській простіше замовити.
— Все ж домашнє смачніше, — сказав Ігор.
— Звісно, — погодився Сергій і глянув на Марину. — Але ти, Марин, якось не надто вбралася для такого вечора. Можна було б і нафарбуватись — зробити приємне чоловікові.
Усі замовкли. Марина застигла з ножем у руці. Андрій незграбно прокашлявся.
— Та ну, Сергію, не переборщи, — обережно втрутився він.
— Ні, якраз перебір — це все, — спокійно, але твердо озвалася Марина. Вона підвела очі й поглянула спочатку на Сергія, а тоді — на всіх присутніх. — Виховуйте спершу власних жінок, а потім уже коментуйте чужих.
У кімнаті запанувала тиша. Олена зніяковіла, Таня припинила жувати, Ірина витріщила п’яні очі.
— Марина, ти серйозно?.. — почав Андрій.
Та вона вже знімала фартух. Повільно склала його і кинула просто на торт.
— Я не збираюся далі сидіти з цими людьми, — сказала вона рівно. — І вже точно не збираюсь прислуговувати.
Вона взяла сумочку й рушила до виходу.
— Марин, ти куди?! — розгублено крикнув Андрій.
— Прогуляюсь, — коротко відповіла вона, одягаючи плащ. — Веселіться. А посуд — ваш клопіт.
Двері гучно зачинилися.
На вулиці злива посилилась. Марина йшла алеями парку, мокра бруківка блищала під ліхтарями. З кожним кроком дихалося легше. Дивно — вона думала, що буде соромно за свою різкість, що настане розкаяння. Але замість цього — полегшення. Наче розтиснули кайдани.
У торговому центрі було людно й тепло. Вона бродила між рядами вітрин, затримувалась біля полиць із яскравим одягом — тим, який завжди вважала не для себе: надто кольоровий, надто сміливий, надто «не її рівня». В книгарні купила роман, який усе відкладала — то не було часу, то сил.
В кав’ярні замовила капучино та тістечко. Їла неквапом, без метушні, вперше за довгий час не думаючи, що вдома невипрані речі, що вечерю треба готувати, що список справ не дочитаний.
Повернулась додому майже об одинадцятій. У квартирі панував безлад і гнітюча тиша. На столі — брудний посуд, келихи, рештки торта, а просто по центру — її фартух. На підлозі — крихти, винні плями, скинуті серветки.
Андрій сидів у кріслі перед телевізором, насуплений і похмурий.
— Гарно влаштувала сцену, спасибі, — буркнув, не дивлячись у її бік. — Компанія розійшлась за пів години після твого театру. Думаєш, мені приємно було?
— А мені? Думаєш, мені було просто? — спокійно запитала Марина, знімаючи плащ.
— Ти ж господиня, мала б гостей приймати!
— Мала б? — вперше підвищила голос. — А ти що, тільки командувати можеш?
— Це мій день народження, між іншим!
— І це дає тобі право принижувати мене? Робити з мене обслугу?
Андрій різко підвівся:
— Що з тобою? Раніше ти була не така!
— Так. Я мовчала. А тепер більше не буду, — твердо сказала вона.
— Усі жінки як жінки — приймають, годують, не бурчать. А ти…
— А я що? — її голос став ще спокійнішим.
— Ти вже береги загубила! Перед друзями мене зганьбила!
Марина мовчки подивилась на нього. Він кипів від люті, жестикулював, впевнений у власній правоті. І в ту мить щось усередині неї клацнуло. Яскраво й чітко.
— Андрію, — вимовила тихо. — Збирай речі.
— Що?
— Складаєш валізу і їдеш до мами. Подумай, хто кого принизив і зганьбив.
— Ти серйозно? Виганяєш мене зі своєї оселі?
— Я прошу піти. І не повертайся, поки не усвідомиш, що зробив.
Він стояв, розгублений, із відкритим ротом. Очі метались.
— Ти жартуєш, Мариш?
— Ні. Я ще ніколи не була настільки серйозна.
Андрій хотів щось сказати, але її погляд зупинив його. Минуло пів години, і він пішов, голосно грюкнувши дверима. Шибки задзвеніли.
Марина залишилась одна серед розкиданого святкування. Пройшла на кухню, ввімкнула чайник і витягла новеньку книжку. Посуд почекає. Хай навіть два дні почекає.
Уперше за багато років вона засинатиме з книгою, а не зі списком завдань на завтра. Це було звільнення — глибоке й солодке, вартісне кожної сказаної фрази.
Телефон засвітився: повідомлення з незнайомого номера. «Марина, це Олена. Пробач за Сергія. Він справді перегнув. Ти вчинила правильно. Я б не наважилась так відповісти».
Марина всміхнулася. Відклала телефон. Чайник зашипів.
«Він що, недоїдає?» — подумав Діма про старенького, який збирав залишки їжі, і вирішив поцікавитися