Аліна поставила важку сумку на підлогу і потяглася до замка. Три місяці на дачі пролетіли непомітно. Тепер час повертатися до міського життя, до роботи, до звичних справ.
Ключ повернувся легко. Занадто легко.
— Дивно, — пробурмотіла вона. — Начебто закривала на два оберти.
Двері розчинилися, й Аліна завмерла. У передпокої висіли чужі пальта. На підлозі стояли незнайомі капці. А з кухні долинав запах смаженої картоплі та голос ведучого ранкових новин.
— Що відбувається? — Аліна зробила крок усередину й озирнулася.
Її охайний передпокій перетворився на склад. Скрізь валялися сумки, коробки, пакети з ліками. На вішаку теліпалися чужі сукні та кофти.
— Аліночко! — з кухні випливла Віра Сергіївна у домашньому халаті. — А я думала, ти ще тиждень на дачі пробудеш!
Аліна моргнула кілька разів. Ні, не привиділося. Колишня свекруха стояла посеред її квартири з кухликом у руці й усміхалася так, ніби зустрічала дорогу гостю.
— Вір… Віро Сергіївно? — голос тремтів. — Що ви тут робите?
— Картопельку смажу. Ти їсти будеш? — старенька повернулася до плити. — Я з грибочками роблю, смачненько виходить.
— Ні, я не про картоплю! — Аліна зробила глибокий вдих. — Що ви тут робите? У моїй квартирі?
— Ах, це… — Віра Сергіївна зам’ялася. — Ну, як тобі сказати… У Павлика ремонт почався. Такий пил, такий шум! Мені з моїм тиском ніяк не можна. Лікар заборонив категорично.
Аліна пройшла до вітальні. Її улюблене крісло стояло біля вікна. На журнальному столику красувалися чужі ліки, окуляри, якісь журнали. Диван був застелений пледом, який вона бачила вперше.
— Момент, — вона повернулася до свекрухи. — Скільки ви тут живете?
— Та так… тиждень минув. Може, два. — Віра Сергіївна зам’ялася. — Час швидко летить, не помітила навіть.
— Два тижні? — голос Аліни став вищим. — Ви два тижні живете у моїй квартирі?
— Аліночко, ну не кричи так. Сусіди почують. — старенька причинила двері кухні. — Я думала, ти не проти будеш. Квартира ж пустувала.
— Не проти? — Аліна відчула, як починає трусити. — А ви не думали спитати дозволу?
— Ну я ж не чужа! — Віра Сергіївна сплеснула руками. — П’ятнадцять років ми рідними були. Невже тепер через це розлучення…
— Саме через розлучення! — Аліна зробила крок до свекрухи. — Ми більше не родичі. Це моя квартира, моє житло!
— Господи, яка ти жорстока стала. — у голосі Віри Сергіївни з’явилися сльози. — Стару людину на вулицю виганяєш. А куди мені подітися?
— До сина! До свого сина подітися!
— Так у нього ремонт! Я ж кажу! — свекруха дістала носовичок і промокнула очі. — Пил цей проклятий… Мені лікар сказав — будь-який стрес може інфарктом обернутися.
Аліна сіла на диван і втулилася обличчям у долоні. Оце так історія! Приїхала додому, а дому немає. Є чужа тітка зі своїми ліками й картоплею.
— І як ви сюди потрапили? — спитала вона глухо.
— Ключик у мене залишився. — Віра Сергіївна винувато усміхнулася. — Ще з тих часів, коли Павлик тут жив. Забула віддати під час розлучення.
— Зрозуміло. — Аліна підвелася. — Значить, так. Збирайтеся і їдьте.
— Аліночко! — старенька схопила її за рукав. — Ну куди ж я зараз? Вечір уже. І речей стільки. І серце прихоплює.
— Не моя справа.
— Добре, добре. — Віра Сергіївна кивнула. — Завтра зранку почну збиратися. Ти не хвилюйся.
Аліна подивилася на неї уважно. Щось у цій покірності було нещире.
— Завтра? — перепитала вона.
— Ну так. Речей багато, не за годину впораюся. — свекруха знову заусміхалася. — А поки давай вечеряти. Картопелька ж готова.
Вранці Аліна прокинулася від звуків на кухні. Віра Сергіївна гриміла каструлями й щось наспівувала собі під ніс.
— Доброго ранку! — крикнула свекруха з кухні. — Кашку варю! Вівсяну, корисну!
Аліна натягнула халат і вийшла. На кухні панував повний безлад. Віра Сергіївна господарювала так, ніби прожила тут усе життя.
— Де мої чашки? — спитала Аліна.
— А я прибрала в шафку. Свої поставила, зручніше мені. — старенька помішала кашу. — У мене ручки спеціальні, для артриту.
— Це моя кухня! — голос зірвався. — Мої чашки, моя шафка!
— Аліночко, ну що ти так? — Віра Сергіївна сумно похитала головою. — Я ж не назавжди. Тиждень ще, максимум два.
— Ви вчора казали — завтра їдете!
— Ну я не подумала… Павлик дзвонив, каже, ремонт затягнеться. Робітники попалися неакуратні.
Аліна сіла за стіл і втулилася в телефон. Набрала номер колишнього чоловіка.
— Паш, алло?
— О, привіт. — голос Павла звучав сонно. — Як справи на дачі?
— Я вдома вже. Слухай, твоя мати тут живе. У моїй квартирі.
— Ага, казала щось. — він позіхнув. — У мене ремонт, їй там не можна.
— Паш, це моя квартира! Моя!
— Ну і що? Вона ж не заважає.
— Як не заважає? Вона тут усе переставила, господарює!
— Алін, ну потерпи трохи. Куди їй подітися? — у голосі з’явилося роздратування. — Вона стара людина.
— Не моя справа! Нехай до тебе їде!
— Я ж кажу — у мене ремонт. Пил, шум. Їй не можна.
— А мені можна, так?
— Ти молода, здорова. Переживеш якось.
Аліна відключила телефон і жбурнула його на стіл.
— Що, синочок не допоміг? — Віра Сергіївна співчутливо цокнула язиком. — Чоловіки вони такі… Своїх проблем вистачає.
— Забирайтеся.
— Аліночко, ну будь людиною! — старенька сіла поруч. — Я ж нікому не заважаю. Готую, прибираю. Навіть твою ванну відмила.
— Не просила!
— А в холодильнику продукти свіжі купила. І квіточки полила. Зовсім засохнути хотіли.
Аліна встала і пішла до спальні. Грюкнула дверима й притулилася до них спиною. Що за кошмар діється? Приїхала додому, а вдома чужа тітка командує.
Через годину у двері подзвонили.
— Це до тебе, напевно, — крикнула Віра Сергіївна.
Аліна відчинила. На порозі стояли дві старенькі з тортом.
— Здрастуйте, дорога! — защебетала одна з них. — Ми до Віри Сергіївни. Вона вдома?
— Як вдома? — Аліна розгубилася.
— Ну вона ж тут живе тепер, — друга усміхнулася. — Розповідала, що племінниця прихистила.
— Яка племінниця?
— Дівчата, проходьте! — Віра Сергіївна протиснулася повз Аліну. — Чого у дверях стоїте? Самовар поставила вже.
Старенькі пройшли у квартиру. Почалося чаювання, сміх, розмови. Аліна замкнулася в спальні та слухала, як за стіною обговорюють її життя.
— А де чоловік у племінниці? — питала одна.
— Розлучилася вона. Поганий попався, питущий.
— Ой, не знала!
— Та що там знати… Молодь тепер легко розлучається. А нам, старим, і жити ніде.
Аліна стиснула кулаки. Питущий? Та Павло в житті більше пива не пив! І племінниця вона, виявляється!
Надвечір гості пішли. Віра Сергіївна мила посуд і наспівувала.
— Гарні в мене подруги, — сказала вона Аліні. — Завтра ще прийдуть. У Клави онука заміж виходить, обговорити треба.
— Ніхто більше не прийде, — процідила Аліна.
— Чому це?
— Тому що завтра ви з’їжджаєте.
— Аліночко, ну не можу я поки що… — Віра Сергіївна сплеснула мокрими руками. — Серце болить, тиск скаче. Лікар спокій прописав.
— Не моя справа.
— Жорстока ти стала. Безсердечна.
Аліна пішла в кімнату й дістала ноутбук. Почала шукати телефони юристів.
Тиждень минув у кошмарі. Віра Сергіївна остаточно облаштувалася. Привезла ще три коробки речей, переставила всі меблі у вітальні, повісила свої фотографії на стіни.
— Затишніше стало, правда? — спитала вона, коли Аліна повернулася з роботи.
— Де мій диван?
— А я до вікна пересунула. Там світліше, для очей корисно. — свекруха задоволено кивнула. — І телевізор розгорнула. Тепер із кухні видно.
Аліна мовчки пройшла до спальні. На ліжку лежала записка: «Люба, забрала твій пилосос додому почистити. Мій зламався. Завтра поверну. Віра.»
— Який ще додому? — крикнула Аліна. — Це ваш дім чи що?
— Ну я ж живу тут тепер! — донеслося з кухні. — Тимчасово живу!
Аліна дістала телефон. Набрала Павла знову.
— Слухай мене уважно, — сказала вона, щойно він відповів. — Забираєш матір завтра ж.
— Алін, не починай знову…
— Я до юриста сходила! — голос зірвався на крик. — Це незаконне вселення! Самоправство!
— Ти що, зовсім хвора? — Павло обурився. — Матір на вулицю виганяти хочеш?
— Хочу! Саме цього й хочу!
— Тоді розбирайся сама. Мені ніколи.
Він кинув слухавку. Аліна жбурнула телефон у стіну.
— Що це за шум? — зазирнула Віра Сергіївна. — Ти не захворіла часом?
— Я з глузду з’їжджаю! — Аліна сіла на ліжко. — Ви мене доводите!
— Аліночко, ну що ти так нервуєш? — старенька присіла поруч. — Я ж хороша мешканка. Плачу за комуналку, продукти купую.
— Я не хочу пожильців! Це мій дім!
— Але ж велика квартира, місця вистачить. І веселіше разом.
— Мені не весело!
Вранці Аліна встала рано. Дістала з шафи документи на квартиру, паспорт, свідоцтво про розлучення. Поїхала до юриста.
— Ситуація неприємна, — похитав головою чоловік середніх років. — Але вирішувана. Пишіть заяву до поліції.
— І що далі?
— Дільничний прийде, складе протокол. Якщо не допоможе — подавайте до суду.
— Довго це?
— Місяць-два мінімум.
Аліна уявила два місяці з Вірою Сергіївною та її подругами. Ні, цього не пережити.
Увечері вона повернулася додому зла, як чорт. У квартирі грала музика, чувся сміх. На кухні сиділи вже чотири старенькі й грали в доміно.
— Аліночко! — Віра Сергіївна помахала рукою. — Знайомся, це мої дівчата. Вирішили турнір влаштувати.
— Який турнір?
— З доміно! Щовечора збиратимемося. Ти не проти?
— Дуже навіть проти! — Аліна підійшла до столу. — Негайно розходьтеся!
— Ой, яка нервова, — прошепотіла одна зі стареньких.
— Стреси в неї на роботі, — пояснила Віра Сергіївна. — Молодь тепер нервова вся.
— Геть! — закричала Аліна. — Усі геть із моєї квартири!
Гості заметушилися, зібрали доміно, пробурмотіли щось про невихованість. Віра Сергіївна провела їх до дверей, вибачалася, обіцяла завтра чай із тортом.
— Навіщо ти їх образила? — спитала вона, повернувшись на кухню. — Хороші жінки, інтелігентні.
— Тому що це мій дім! — Аліна стукнула кулаком по столу. — Мій!
— Наш тепер, — спокійно поправила свекруха. — Я ж тут прописалася.
— Як прописалися?
— У паспортному столі була. Принесла довідку про прописку тимчасову. — Віра Сергіївна дістала із сумочки папірець. — Ось, дивись.
Аліна схопила довідку. Справді, печатка, підпис, усе як треба.
— Як ви посміли? — голос тремтів.
— А що такого? Документи принесла, сказала, що племінниця дозволила пожити.
— Я не племінниця! І не дозволяла!
— Ну в паспортному столі не знають цього, — Віра Сергіївна посміхнулася. — Там добрі тітоньки працюють, літніх шкодують.
Аліна сіла на стілець. Руки трусилися. Усе, це вже зовсім інша справа. Прописка — це серйозно.
— Завтра подаю заяву до поліції, — сказала вона тихо.
— Подавай, — байдуже кивнула свекруха. — Тільки я хвора, стара. Хто повірить, що я силою сюди вдерлася?
Вранці Аліна встала о п’ятій. Одяглася, взяла документи й поїхала до відділку поліції. Дільничний вислухав її мовчки, похитав головою.
— Ситуація складна, — сказав він. — Але незаконне вселення є незаконне вселення. Поїдемо розбиратися.
Вони приїхали о пів на восьму. Віра Сергіївна відчинила двері в халаті, сонна.
— Ой, що трапилося? — вона злякано подивилася на дільничного.
— Здрастуйте. Старший лейтенант Петров. Можна зайти?
— Звісно, звісно, — старенька заметушилася. — Тільки я не розумію…
— Ви коли в’їхали в цю квартиру? — дільничний дістав блокнот.
— Ну… місяць тому. Може, трохи більше. — Віра Сергіївна сіла на диван. — У мене серце хворе, тиск…
— У вас є договір найму? Дозвіл власника?
— Який договір? — старенька розгубилася. — Це ж родичка моя. Аліночка. Сама дозволила.
— Неправда! — Аліна зробила крок уперед. — Я нічого не дозволяла!
— Як не дозволяла? — Віра Сергіївна сплеснула руками. — А ключі звідки в мене?
— Ви їх украли! Під час розлучення не віддали!
Дільничний записував, кивав. Потім закрив блокнот.
— Громадянко, — звернувся він до Віри Сергіївни. — Вам потрібно звільнити квартиру протягом доби.
— Як звільнити? — старенька схопилася за серце. — А куди мені подітися?
— Це не наша проблема. У вас є син, є своя квартира.
— Але там ремонт! Пил! Мені не можна!
— Тоді винаймайте житло. — дільничний підвівся. — Завтра приїду перевірити. Якщо ви тут будете — складу протокол.
Він пішов. Віра Сергіївна сіла на диван і заплакала.
— Аліночко, ну як же так? — схлипувала вона. — Я ж не чужа. Стільки років разом жили.
— Не разом, — жорстко сказала Аліна. — Я жила з вашим сином. А з вами — ніколи.
— Але я ж стара! Хвора!
— Не моя справа.
Аліна пішла на роботу. Весь день думала, чи приїде додому до порожньої квартири. Чи Віра Сергіївна вирішить не їхати, буде тягнути час.
Але коли відчинила двері ввечері — квартира була порожня. Меблі стояли на своїх місцях. Чужі речі зникли. На кухонному столі лежала записка: «Забрала тільки своє. Ключі в шафці. Не думала, що ти така жорстока. Віра.»
Аліна зіжмакала записку й викинула у смітник. Пройшла кімнатами, перевіряючи, чи все на місці. У ванній пахло чужим милом. На кухні залишилися сліди від перестановки. Але квартира була її. Тільки її.
Вона сіла в улюблене крісло, дістала телефон. Павло дзвонив п’ять разів, писав повідомлення. «Мати плаче», «Ти зовсім озвіріла», «Як тобі не соромно».
Аліна видалила всі повідомлення, не читаючи. Заблокувала його номер.
Потім встала і сходила до господарського магазину. Купила фарбу, пензлі, валики. Завтра субота, можна зайнятися ремонтом.
Два тижні фарбувала стіни, міняла шпалери, купувала нові штори. Працювала вечорами та вихідними, як одержима. Хотілося стерти всі сліди чужої присутності.
Коли ремонт закінчився, квартира виглядала зовсім по-іншому. Ніщо не нагадувало про той кошмар.
Увечері Аліна сиділа на новому дивані з чашкою чаю. За вікном ішов дощ. У квартирі було тихо, затишно, спокійно. Ніхто не господарював на кухні, не переставляв меблі, не приводив гостей.
Вона взяла телефон і написала подрузі: «Машко, приїжджай у гості. Покажу новий інтер’єр.»
Відповідь прийшла одразу: «Їду! Напій захопити?»
«Захопи. Будемо святкувати.»
«Що святкуємо?»
Аліна подумала й написала: «Свободу.»
Вона поставила чашку на столик і посміхнулася. Уперше за довгий час — по-справжньому, від душі. Дім був її. Життя було її. І розпоряджатися ними буде тільки вона.
– Ти сам вирішив, що твоя мама житиме з нами? У моїй квартирі? – роздратовано запитала я чоловіка