— О, Юлечко! Ну нарешті! І де ж ти так довго ходиш? А ми чекаємо тут на тебе, вечеряти не сідаємо. Звісно, всі вже зголодніли, але стійко тримаємося, — у передпокої стояла сестра чоловіка Аліна, яку Юля відверто не любила.
— Привіт, — сухо вимовила у відповідь господиня.
— Ну, чого застигла? Наче в гостях. Та заходь уже, руки мий і переодягайся! — нахабно командувала зовиця. — Вечеряти зараз будемо, ми тут із Віталіком таку курку засмажили — пальчики оближеш! Запах же який — не відчула ще?
Аліна весело щебетала, забираючи в цей час із рук поки що розгубленої Юлії пакети з продуктами, і, здавалося, не помічала її незадоволеного обличчя.
На мить Юлі здалося, що вона дійсно прийшла в гості до зовиці, яка зараз поводилася як господиня. І це було неприємно.
Аліна поспішила на кухню, забираючи з собою пакети з їжею, яку Юля купила дорогою з роботи.
— Прийшла? — у передпокій вийшов чоловік. — Люба, не затримуй нас, добре? Алінка права, їсти вже хочеться. Давай швидко переодягайся і за стіл сядемо.
Юлія з незадоволеним обличчям пройшла до спальні, щоб переодягнутися в домашній одяг, і навіть охнула від того, що постало перед її очима.
У кімнаті було стільки чужих речей, що тепер це була вже не їхня з чоловіком спальня, а якийсь склад.
— Та що відбувається? — у подиві вигукнула вона. — Микито, йди сюди!
— Ну що? — у дверях з’явився незрозуміло чому задоволений чоловік. — Без мене вже переодягнутися не можеш?
— А ти чого веселишся, я не збагну? Прямо як дитина з цукеркою!
— Юльчик, ну чого ти? У нас гості, а ти знову без настрою. На роботі проблеми?
Наївна поведінка чоловіка Юлю явно дратувала.
— Гості, кажеш? — повісивши сукню в шафу, запитала дружина здивовано. — А не хочеш мені пояснити, що тоді ось це? Твої гості прийшли до нас із набитими одягом валізами? Як це називається?
Юля ніяк не могла знайти свій домашній костюм серед недбало розкиданих чужих речей.
— Я пізніше хотів тобі пояснити… Якось швидко все сталося…
— Що сталося? — голосно запитала дружина. — Що взагалі відбувається в нашій квартирі?
— Алінка з Віталіком до нас переїхали, — спокійно промовив чоловік.
— До нас? Микито, скажи, ти при своєму розумі? У нас маленька двокімнатна квартира! І добре, що наш син поки що в таборі.
— Вони тимчасово. Ну навіщо ти так реагуєш? Ти ж не істеричка, Юлю. Йдемо вечеряти, ну чекають же люди. Потім поговоримо, і я все тобі розповім. Незручно якось, справді…
— Незручно йому! А мені, по-твоєму, ось це все — зручно, так? — дружина обвела рукою кімнату, що перетворилася на звалище. — І чому до нас, а не до свекрухи?
— Ну все, люба, йдемо. Алінка з чоловіком після вечері підуть прогулятися, а ми з тобою якраз поговоримо і все обговоримо. Без свідків, так би мовити. Добре?
Юлія здалася. Думала в той момент, що так правильно. Хоча треба було одразу розставити всі крапки над «і». Бо далі почало відбуватися те, що нічим іншим, як нахабством, назвати було не можна.
— Ну, як вам курочка? А салатик? Юляшо, ти мій салат навіть не спробувала, — воркувала за столом зовиця.
— Дякую, мені й курки цілком вистачило, — сухо відповіла невістка.
— А чаю хочете? Я такий чарівний чай заварила. Тепер ми його будемо пити щодня! Всі разом будемо оздоровлюватися. Склад чаю розрахований на схуднення та одночасний приплив енергії. Мені здається, що вам із Микитою теж пора скинути вагу. Ми з Віталіком уже місяць його п’ємо. І, як на мене, результат очевидний.
— У мене алергія, і я не п’ю напої з невідомим складом. Років десять як уже, — відповіла Юля.
Господиня піднялася з-за столу і відчинила шафку, де стояли банки з чаєм і упаковка зернової кави. Планувала заварити свій улюблений чай із бергамотом.
Але полиця була порожня! Нічого із запасів чаю та кави, які так любила Юля, там не було.
— А де?.. — вона розгублено глянула спочатку на чоловіка, потім на Аліну.
— Юляш, ти не ображайся, я тут трохи погосподарювала. Загалом, ти знаєш, я викинула все зайве, — посміхаючись, відповіла зовиця.
— Зайве? — остовпіла господиня, з обуренням дивлячись на сестру чоловіка.
— Ну так… Я подивилася, там у тебе стільки було різного всякого…. Навіщо? Чим довше чай стоїть, тим більше втрачає свій смак і аромат. Просто старіє. Я багато читала про це. І з корисного він перетворюється на шкідливий. Тим паче, що я збираюся поставити туди свої чаї, які ми й будемо пити з вами разом, — мате, оолонг, ройбос і каркаде, — із захватом перелічувала зовиця.
— А хто тобі дозволяв господарювати на моїй кухні? — грубувато і досить голосно запитала Юлія.
— Та годі тобі, Юльчик! Не будеш же ти через це зі мною сваритися? Нам ще жити разом, — з незмінною посмішкою промовила Аліна. — Ходімо, Віталіку, прогуляємося. Після вечері обов’язково треба рухатися. А брат із дружиною нехай поговорять. Зрозуміло ж, що у них назріла така потреба.
— Що це за нахабство? Чому ти допускаєш, щоб вона господарювала на моїй кухні? За яким правом Аліна викинула мій улюблений чай, готує їжу з моїх продуктів? А я що, маю мовчати? І поясни вже нарешті, чому вони заявилися до нас жити! — закричала Юлія, щойно двері за гостями зачинилися.
— Люба, ти так засмучена, ніби у нас дійсно щось страшне сталося. Ну що відбулося? Поживуть у нас Алінка з чоловіком пару тижнів. А як тільки куплять собі квартиру, так одразу і з’їдуть, — пояснив чоловік, намагаючись бути спокійним.
— Куплять? Вони що, свою продали? Але навіщо? — здивувалася Юля. — Мені здавалося, у них було чудове житло. Що за примха? У них навіть дітей немає, щоб розширюватися. Хоча це теж дивно — живуть уже п’ять років.
Бідна Юля ніяк не могла впоратися з емоціями. Вони просто зашкалювали. І її зовсім не радувала перспектива терпіти у своєму домі зовицю, що пхає всюди свого носа.
— Вирішили трикімнатну купити, — пояснив чоловік.
— Навіщо вона їм?
— Сестра хоче бізнесом зайнятися. В одній кімнаті обладнає салон і клієнток вдома прийматиме — нігтики нарощуватиме.
— Бізнесом? Та Аліна просто фантазерка. Всьому цьому вчитися треба, і одного бажання тут замало.
— Є у неї сякий-такий досвід. Та й бажання повно, а це вже пів справи.
— А чому ж вони продали квартиру, не підібравши собі заздалегідь ту, в яку переїдуть після продажу? Усі ж так роблять, це очевидно!
— Аліна казала, що була у них одна квартира на прикметі. Але її швидко купили, а у них заминка вийшла зі своєю. І ось тепер вони нову підшукують. Меблі та техніку на тимчасове зберігання відвезли на склад, а самі до нас.
— А чому — до нас? Чому не до свекрухи? — Юля дуже сподівалася на те, що ситуацію ще можна змінити, відправивши зовицю з чоловіком до її матусі.
— Юлю, ти забула, так? — Микита виглядав здивованим.
— Що забула? Не говори загадками! Я і так вся на нервах.
— Мама не любить Віталіка. Вона одразу була проти їхнього шлюбу. І зараз теж нічого не змінилося. Досі не може пробачити Алінці, що вона її не послухалася. Як вони там жити будуть?
— Чудово! Твоя сестра не хоче матір засмучувати, а я чомусь усе це маю терпіти. А до речі, скільки?
— Ну, тижні два. Я думаю, за цей час вони знайдуть підхожий варіант.
— Ні, дорогий! Тиждень! І не більше. Інакше я такий скандал влаштую, що нікому мало не здасться. Тим паче, що нам Вовчика з табору за тиждень забирати. Не забув? Отож-бо й воно! До повернення сина, щоб у квартирі нікого сторонніх не було!
Але Юля була занадто хорошої думки про людей. Як то кажуть, сама була порядною і тому вірила в порядність оточення. Вона помилялася.
За тиждень Аліна та Віталій нікуди від них не з’їхали.
Жити вп’ятьох після повернення додому 14-річного сина було катастрофічно незручно. Вічно зайнята ванна кімната та черга в туалет були лише половиною біди.
На кухні теж творилося казна-що. Віталій кудись на роботу все-таки йшов, а зовиця ж увесь час сиділа вдома в очікуванні відкриття свого салону. І всі свої сили витрачала лише на кулінарні шедеври.
Інша б зраділа хоча б тому, що ввечері вдома є готова їжа для всієї родини й не треба стояти біля плити. Але тільки не Юлія.
— Ну і чого ти бісишся? Потерпи трохи. Це ж не назавжди. Та й потім — тобі нічого після роботи робити не треба. Радій — зовиця і приготує, і помиє, — відповідала колега Юлії на її скарги.
— Ну ні! Їсти те, що готує Аліна, — це себе не поважати! Зовиця вишукує такі рецепти, що їсти ці кулінарні витребеньки неможливо. Просто переводить продукти й все. Та й посуд мити її не змусиш. Не для неї таке заняття. Вона ж готувала. Значить, мити має хтось інший.
— І хто ж миє? — здивувалася колега.
— Доводиться моєму чоловікові. Бо я навіть не заходжу ввечері на кухню. Вечеряю в кафе навпроти будинку.
— Жени ти їх у такому разі. І не чекай більше нічого. Навіщо тобі таке нервування?
— Жени! Легко тобі міркувати. Думаєш, я стала б терпіти? Ще чого! Але чоловік категорично проти. Свариться зі мною і каже, що я не толерантна. І що близькі родичі мають допомагати та підтримувати одне одного.
Та незабаром Юля все-таки не витримала і вигнала непроханих мешканців зі своєї квартири. І допомогла їй одна хитрість.
Те, що у ванній давно закінчилися дорогий шампунь і кондиціонер, які господиня спеціально купувала для свого густого волосся, вона ще якось пережила. І через те, що зовиця вперто ходила по квартирі в її улюбленому атласному халатику, який чоловік подарував Юлі на Новий рік, вона теж постаралася не засмучуватися. Тим паче, що зовиця на зауваження не реагувала, лише сміялася.
— Ой, ну ти що, ганчірку цю пошкодувала? — дивно реагувала та. — Та я тобі п’ять таких подарую, хочеш?
Але якось Юлія не знайшла у скриньці свої улюблені сережки з топазами та дрібним розсипом діамантів по колу, і тут уже не витримала.
— Ти навіщо взяла мої прикраси? А далі чого чекати — у ліжко до нас залізеш? — невістка більше не соромилася у виразах.
— Ну взяла, і що? Я в банк ходила, мені треба було враження справити, щоб дали хороший кредит. Ось я і позичила, — просто пояснила зовиця.
— Де мої сережки? Поверни зараз же! — Юля закричала так голосно, що затрусилися стіни. — Злодюжка!
— Люба, ну навіщо ти так? Нічого ж не зникло, — Микита спробував загладити ситуацію.
— Зараз подивлюся, в сумці десь валяються. Подумаєш, біда. Істерику тут влаштувала. Ще й обзивається, — Аліна була сама спокійність.
— У сумці валяються!? Та ти знаєш, скільки вони коштують? Микито, негайно забери у своєї сестри мої прикраси!
— Дівчата, ну не сваріться, — чоловік намагався помирити сестру та дружину, але все було марно.
А пізно ввечері, коли Аліна була у ванній, Юля підслухала розмову між чоловіком і зятем, коли ті вийшли на балкон.
— Микито, скажи своїй — нехай не скандалить. Так не можна. Зараз ми всі пересваримося — і що далі? Нам разом ще жити й жити, — незадоволено казав Віталій.
— Ну що я можу вдіяти? Юля нервує, і її можна зрозуміти. Алінка поводиться нахабно, хоча могла б і притримати свій характер.
— Треба потерпіти. З боргами я розрахувався після продажу нашої квартири. А на нову поки що не заробив. Є у мене пара ідей, але їх ще до ладу довести треба, — міркував зять.
«Це що таке я зараз почула? — остовпіла Юля, стоячи за дверима, що вели на балкон. — Вони у нас надовго? Взагалі невідомо на скільки! Ну молодець, чоловік, зробив послугу!»
Юлія ледве стримала себе, щоб тут же не влаштувати скандал. Зупинив її лише сплячий син.
Наступного дня вона відпросилася з роботи та поїхала до свекрухи, яка мешкала сама у двокімнатній квартирі.
— Галино Борисівно, а вам не здається, що ви дуже добре тут влаштувалися? — без привітання почала невістка.
— У чому справа? Ти що, скандалити маєш намір? — свекруха була не дурна і здогадалася, про що з нею говоритиме невістка.
— Звісно! Для цього і прийшла! Щобільше, я буду вам погрожувати. І шантажувати, — грізно продовжувала смілива жінка.
— Ох, Юлю, ну навіщо ти так? — пом’якшала Галина Борисівна. — Ну потерпи трохи, прошу тебе. Ви молоді, вам простіше ужитися, і домовитися ви теж можете. Та й веселіше вам разом.
— Ні! Не хочу я ні з ким більше домовлятися! І терпіти більше нічого не буду. Досить! Нехай ваша нахабна і невихована донька переїжджає сюди разом із чоловіком.
— Інакше що? — уточнила свекруха, бачачи бойовий настрій невістки.
— Інакше я не гидуватиму нічим і розповім вашому нелюбому зятеві про те, скільки в Аліни було співмешканців до нього. Впевнена, йому буде дуже цікаво про це послухати.
— Та ти що? Невже до цього опустишся? — ахнула свекруха.
— Обов’язково! Але це ще не все. Я розлучуся зі своїм безхребетним чоловічком і вашим синочком, який влаштував нам таке веселе життя. І він теж приїде жити сюди, до вас.
Юлія чудово бачила, яка боротьба почуттів відбувалася всередині свекрухи. Її обличчя виражало то обурення, то подив, то гнів, то досаду.
— Добре. Нехай Аліна з чоловіком переїжджають до мене. Інакше ти все зруйнуєш. Яка ж страшна ти людина, Юлю! Не очікувала я від тебе такого!
— Я нормальна. А ось те, що витворяють ваші діти — це просто в голові не вкладається! Ні поваги до близьких, ні елементарних людських понять не прищепили ви їм, Галино Борисівно. А я не хочу, щоб мій Вовчик, дивлячись на таку рідню, виріс подобою свого безвольного батька.
Увечері, прийшовши з роботи додому, Юля на свою радість не виявила там зовиці та зятя.
— Як ти міг поселити їх сюди на невизначений термін, навіть не спитавши мене про це! — суворо сказала вона чоловікові. — Якщо таке ще повториться — одразу розлучення. Затям собі це раз і назавжди. Наша квартира — це тільки наша територія, і влаштовувати з неї нічліжку я тобі не дозволю.
А Аліна з Віталієм другий рік живуть у свекрухи. І Віталій уже натякав Галині Борисівні на те, що її двокімнатну квартиру пора розміняти. Або продати, а гроші віддати йому на розкрутку.
Фіфа