Я вирушила до доньки. Коли постукала у двері, їх відчинив мій зять… у самих трусах, з явно здивованим виглядом.
— А чому ти не на роботі? Сьогодні ж середа! — запитала я.
— Я не працюю, — буркнув він.
— Давно? Чому ви не сказали?
— Уже два роки.
Виявилося, що всі ці два роки донька з чоловіком жили за мій кошт. Я була розлючена і вирушила до сина. Там я дізналася жахливу правду про сім’ю доньки 😢😢 Розповідаю, що сталося 👇👇
Ми з чоловіком прожили разом майже двадцять років, виховували двох чудових дітей. Я була впевнена, що попереду на нас чекає тільки щасливе майбутнє.
Але одного дня все моє уявне щастя розбилося на друзки. Чоловік зрадив мені… з моєю найкращою подругою.
Розлучення забрало в мене все. Син навчався в університеті, донька тільки вступила, а я залишилася без фінансової підтримки.
Щоб вижити, мені довелося поїхати на заробітки за кордон. Це було страшно: чужа країна, незнайома мова, робота, про яку я мала дуже мало уявлення. Але вибору не було.
Завдяки знайомій я знайшла роботу доглядальниці в одній родині, де жило двоє літніх людей. Кожного місяця я висилала дітям по 500 євро, сподіваючись, що це допоможе їм стати на ноги.
Минали роки, і мій труд почав приносити плоди. Син зміг збудувати власний будинок. Доньці та зятю я допомогла фінансово, щоб вони поміняли свою однокімнатну квартиру на більшу і зробили гарний ремонт.
Я ніколи не брала відпусток, не дозволяла собі відпочинку, лише накопичувала гроші для майбутнього.
Але одного дня я зрозуміла: більше так жити не можу. Усі ці роки я існувала лише заради дітей, забуваючи про себе. А потім у моєму житті з’явився він — чоловік, з яким я познайомилася через соцмережі.
Він запропонував мені жити разом, здавати мою квартиру в оренду і нарешті перестати працювати до виснаження. І я зважилася.
Повернувшись додому, я відразу поїхала до доньки. Дуже хотілося побачити онука, якому виповнився лише рік. Однак мій візит, здається, застав зятя зненацька — він відчинив двері в самій білизні, розгублено дивлячись на мене.
— А чому ти не на роботі? Сьогодні ж робочий день! — здивувалася я.
— Я не працюю, — буркнув він.
— Як давно? Чому ти не сказав?
— Уже два роки.
Я не могла повірити у почуте. Два роки він просто сидів удома? В кімнаті мовчки сиділа моя донька з дитиною на руках. Вона була у декреті, але, дивлячись на дорогий ремонт і нову техніку, я зрозуміла — вони явно жили не лише на одну зарплату.
І тут мене осяяло: всі ці роки вони існували за мій кошт.
Розчарована, я вирушила до сина. Він зустрів мене тепло, його дружина накрила на стіл, а потім син чесно зізнався:
— Мамо, сестра з чоловіком звикли жити за чужий кошт. Він і до звільнення працювати не хотів. Перестань їх фінансувати.
Я кивнула. Вперше за довгі роки зрозуміла, що більше не можу тягнути на собі дорослих людей.
— Я вже все вирішила, — твердо сказала я. — Відтепер я житиму для себе.
Син розгубився. В його очах промайнула тінь розчарування — здається, він теж сподівався, що я продовжу працювати й допомагати.
— Ти серйозно? Ти не повернешся в Італію?
— Ні, сину. Я втомилася. І знаєш, життя занадто коротке, щоб відкладати його на потім.
Коли донька дізналася про моє рішення, вона припинила зі мною спілкуватися. Син, здається, все ще сподівається, що я передумаю.
А може, він має рацію? Чи, можливо, настав час подбати про себе?