Марина потерла скроні, намагаючись зосередитися на робочому звіті. За стіною в вітальні знову пролунав вибух сміху — її чоловік Андрій і його сестра Лідія дивилися якусь комедію. Третій вечір поспіль. Марина зітхнула й закрила ноутбук. Робота могла зачекати, а от її терпіння було вже на межі.
Лідія приїхала тиждень тому. «Ненадовго, — сказала вона тоді, — тільки прийти до тями після розлучення». Марина не заперечувала. Зрештою, Лідія була сестрою Андрія, а розлучення й справді сильно її вдарило. До того ж у них була простора трикімнатна квартира — місця вистачало всім.
— Може, приєднаєшся до нас? — запитав Андрій, заглянувши в кабінет. — Ми з Лідою збираємось замовити піцу.
— Ні, дякую, у мене звіт горить, — відповіла Марина, хоча насправді просто не хотіла бути третьою зайвою.
Останніми днями Андрій ніби забув про її існування. Усе його увага була прикута до сестри. Спочатку Марина навіть раділа — чоловік намагався підтримати Лідію, відволікти від сумних думок. Але поступово ця «турбота» почала набирати дивних форм.
Вчора, наприклад, вони повернулися пізно ввечері з театру. Квитки Андрій купив за якусь захмарну ціну.
— Ти б бачила, Мариночко, які костюми! — захоплено ділилася враженнями Лідія. — Андрюша такий молодець, дістав квитки в ложу!
Марина лише кивнула, згадуючи, як три місяці тому просила чоловіка зводити її на прем’єру, а він відповів, що зараз «не найкращий час для таких витрат».
Сьогодні вранці, коли Марина збиралася на роботу, вони з Лідією сиділи на кухні й обговорювали плани на день.
— Думаю, сьогодні нам варто відвідати ту виставку в музеї, — казав Андрій, намазуючи тост джемом. — А потім пообідаємо в «Пушкінському», ти ж давно хотіла туди потрапити.
— Андрію, може, трохи зменшиш оберти? — тихо зауважила Марина, наливаючи собі каву. — Ресторан, театр, виставки… Це, звісно, чудово, але бюджет у нас не гумовий.
Лідія удала, ніби захоплено розглядає манікюр.
— Та годі тобі, Марин, — відмахнувся Андрій. — Ліда переживає складний період, їй треба відволіктись. Вона моя сестра, і я хочу зробити для неї все, що зможу.
— Розумію, — кивнула Марина. — Просто мені здається, є маса способів підтримати людину без таких витрат.
— Не хвилюйся ти так, — Андрій лагідно поплескав її по плечу. — Справимось.
— До речі, Андрію, — Марина вирішила зайти з іншого боку, — може, після роботи сходимо кудись удвох? У той італійський ресторанчик, пам’ятаєш? Ми там були цьогоріч.
— Цього року? — здивувався Андрій. — А, точно, на твій день народження. Слухай, давай іншим разом. Я обіцяв Ліді показати антикварний магазин у центрі, вона давно хотіла туди потрапити.
— Ну, звісно, — Марина намагалася усміхнутись. — Іншим разом.
— О, ідеально, — Андрій поцілував її в щоку. — Не затримуйся сьогодні, гаразд?
Увечері вони повернулися з пакетами. Лідія сяяла, мов новорічна ялинка.
— Маринко, глянь, яку брошку мені Андрюша купив! Антикварна, уявляєш? Дев’ятнадцяте століття!
Марина ледве стримала здивований подих. Антикварна брошка? Коли три місяці тому вона показала чоловіку сережки, що їй сподобались, він сказав, що «це надмірності й треба економити».
— Дуже гарна, — тільки й змогла промовити вона.
Лідія продовжувала щебетати про магазин, про обід у якомусь фешенебельному ресторані й про квитки до філармонії, які Андрій дістав на завтра.
— Гаразд, хлопці, я піду приляжу, — перебила її Марина. — Втомилась сьогодні.
— Звичайно-звичайно, — закивала Лідія. — Відпочинь, а ми з Андрійком ще чаю поп’ємо. Я привезла неймовірні тістечка!
У спальні Марина важко опустилася на ліжко. Що відбувається? Коли вона стала чужою у власному домі? І чому Андрій не бачить, як їй боляче — розуміти, що для сестри він готовий на все, а для неї лише чергові поцілунки в щоку?
Потягнувшись до телефона, вона побачила нагадування з календаря. Через три дні в них з Андрієм річниця весілля — рівно сім років. Цікаво, чи він пам’ятає? Чи це теж буде принесено в жертву «важкому періоду» Лідії?
— Тань, привіт, це я, — Марина приклала телефон до вуха, вийшовши на обідню перерву. — Слухай, ти ж у турфірмі працюєш? Немає в тебе чогось гарячого, буквально на завтра-післязавтра?
— Марин, ти серйозно? — здивувалась подруга. — Без підготовки? А як же робота?
— Візьму відгули, — рішуче відповіла Марина. — Мені треба терміново кудись поїхати. Самій.
— Щось сталося?
— Потім розповім. То є щось?
— Дай подумати… — Тетяна зашелестіла паперами. — О, ось! Туреччина, п’ятизірковий готель, «все включено», виліт післязавтра. Гаряча пропозиція! Хороша знижка.
— Беру, — не вагаючись, сказала Марина. — Скидай деталі, я оплачу.
Увечері вона збирала валізу, коли Андрій постукав у двері спальні.
— Марин, а ти що, кудись збираєшся? — здивовано запитав він, глянувши на відкриту валізу.
— Так, вилітаю післязавтра. У Туреччину, — спокійно відповіла вона, акуратно складаючи купальник.
— Що? — Андрій насупився. — Яка Туреччина? Ти ж нічого не казала… З ким?
— Сама.
— Чому сама? Чому зараз? — він розгублено сів на край ліжка. — У тебе ж робота.
— Взяла відгули, — знизала плечима Марина, не припиняючи зборів. — Вирішила, що мені потрібен відпочинок.
— Але чому так раптово? — не вгавав Андрій. — І чому одна? Якщо ти хотіла відпочити, ми могли б…
— Ми могли б що? — Марина нарешті підняла на нього очі. — Спланувати спільну відпустку? Сходити кудись удвох? Останнім часом ти зайнятий тільки своєю сестрою.
— Марина, ти несправедлива, — Андрій похитав головою. — Ліда переживає важкий період…
— Я це вже сто разів чула, — перебила його Марина. — Але знаєш, я теж людина. І мені також потрібна увага. Хоча б іноді.
— Я приділяю тобі увагу, — почав захищатися Андрій. — Просто зараз особливі обставини…
— Особливі обставини, — повторила Марина. — Такі «особливі», що ти забув про нашу річницю весілля. До речі, вона післязавтра.
Андрій побілів. Було видно, що він справді забув.
— Чорт, Марина, я… — він зам’явся. — Я не згадав дату. Але ми обов’язково відсвяткуємо! Я все влаштую!
— Справді? — Марина підняла брову. — А як же квитки до філармонії? Ви ж із Лідією збиралися піти післязавтра.
— Я можу їх перепродати, — швидко сказав Андрій. — Або ми могли б піти всі разом…
— Усі разом, — гірко усміхнулась Марина. — Чудова ідея — відзначити річницю весілля втрьох. Може, ще й Лідію з собою в ресторан візьмемо?
— Марина, ти зараз просто злишся, — Андрій підвівся з ліжка й спробував обійняти її.
Марина відсторонилась:
— Я не злюсь, Андрію. Я втомилась. Втомилась бути на другому плані. Втомилась нагадувати про своє існування. Втомилась від того, що для твоєї сестри ти готовий на все — театри, ресторани, дорогі подарунки. А для мене… — вона замовкла, — для мене у нас «не найкращий час для таких витрат».
— Ти все перебільшуєш, — Андрій похитав головою. — Ліда ж ненадовго. Я просто хочу…
— Знаю, — знову перебила його Марина. — Хочеш зробити для неї все, що можеш. Ти це вже казав. Не раз.
У двері спальні постукали, і з’явилася голова Лідії:
— Хлопці, все гаразд? Я чула голоси.
— Все чудово, — холодно відповіла Марина. — Ми просто обговорюємо мій відпочинок.
— Відпочинок? — здивувалась Лідія. — Ти кудись їдеш?
— Так, післязавтра лечу до Туреччини, — кивнула Марина. — Сама.
— Післязавтра? — Лідія насупила лоба. — Але ж у вас річниця весілля! Андрій казав…
Марина здивовано глянула на чоловіка:
— Справді? Значить, ти пам’ятав про річницю?
Андрій винувато опустив очі:
— Я… Так, звісно, пам’ятав. Просто…
— Просто що? — Марина схрестила руки на грудях. — Вирішив, що це не так важливо? Що це може зачекати?
— Ні, Марино, я… — він стояв, не знаходячи слів.
— Схоже, я невчасно, — Лідія попрямувала до дверей. — Піду поставлю чайник.
Коли за нею зачинилися двері, Марина продовжила пакувати валізу.
— Марино, будь ласка, — Андрій узяв її за руку. — Не їдь. Давай поговоримо. Я розумію, що був неуважним…
— Неуважним? — гірко усміхнулась вона. — Андрію, послухай себе. Ти витрачаєш на сестру тисячі — театри, ресторани, антикварні прикраси. А коли я прошу хоча б іноді приділити мені увагу — ти відмахуєшся. І навіть про нашу річницю ти пам’ятаєш, але віддаєш перевагу провести її з сестрою.
— Ти все не так зрозуміла, — Андрій похитав головою. — Я збирався зробити тобі сюрприз…
— Не продовжуй, — Марина підняла руку. — Я втомилась від виправдань. Бачиш, Андрію, я теж переживаю «важкий період». І мені теж потрібно відволіктись. Тож я їду відпочити.
Увечері наступного дня таксі вже чекало під під’їздом. Марина застебнула валізу, ще раз перевірила документи й вийшла у вітальню. Андрій сидів на дивані з розгубленим виглядом, Лідія нервово ходила по кімнаті.
— Ну, я поїхала, — сказала Марина.
— Марино, давай ще раз усе обговоримо, — Андрій підвівся з дивану. — Я скасував квитки до філармонії. Ми можемо повечеряти вдвох у ресторані, відзначити річницю як слід…
— Знаєш, Андрію, — Марина похитала головою, — я думаю, це буде лицемірством. Ти не пропонував мені ресторан, доки я не зібрала валізу.
— Марино, я…
— Здається, я краще залишу вас наодинці, — пробурмотіла Лідія й рушила до дверей.
— Ні, Лідо, залишайся, — зупинила її Марина. — Зрештою, це ж ти зараз головна жінка в житті Андрія.
— Це несправедливо, — заперечив Андрій. — Ти моя дружина, і…
— І що? — Марина підняла брову. — Що це змінює? Ти надаєш перевагу проводити час із сестрою. Ти витрачаєш на неї гроші, які «нам потрібно економити». Ти пам’ятаєш про нашу річницю, але плануєш провести її з нею.
— Марино, я не…
У цей момент телефон Марини завібрував — прийшло повідомлення від таксі.
— Таксі вже чекає, — вона взяла валізу. — Ну, до зустрічі за тиждень. Гарного вам вечора.
— Марино, — Андрій схопив її за руку. — Будь ласка, не їдь ось так. Давай все обговоримо.
— Нам нічого обговорювати, — вона звільнила руку. — Ось і святкуй зі своєю сестрою, а я поїхала! — провчила вона чоловіка.
Двері грюкнули, і Марина зітхнула з полегшенням. Вперше за довгий час вона відчула себе вільною. Нехай ця поїздка не вирішить усіх проблем, але принаймні вона дасть їй час подумати. А Андрію — можливість усвідомити, що він втрачає.
Турецький готель зустрів її яскравим сонцем і теплим морем. Марина швидко освоїлася — засмагала, плавала, читала книжки, які давно відкладала, і вперше за довгий час висипалась. Телефон вмикала лише ввечері — на пів години.
Андрій писав щодня. Спочатку повідомлення були сповнені образ і нерозуміння. Потім з’явились нотки каяття. Наприкінці тижня він відверто визнав свою провину й просив пробачення.
«Ти мала рацію», — писав він в останньому повідомленні. — «Я справді захопився, намагаючись підтримати Ліду, і зовсім забув про тебе. Мені дуже соромно. Я багато що переосмислив за ці дні. Ліда, до речі, теж усе зрозуміла й поїхала додому. Сказала, що не хоче бути причиною наших проблем. Повертайся, будь ласка. Я дуже хочу з тобою поговорити».
Марина усміхнулась, дивлячись на екран телефону. Звісно, вона повернеться. І звісно, вони поговорять. І, можливо, цього разу Андрій справді її почує. Але зараз — зараз було море, сонце та абсолютна свобода. І вона мала намір насолодитися ними сповна.
Чоловік підіслав доглядальницю до вмираючої дружини й поїхав до коханки. Повернувшись, він не впізнав своє житло