— Олю, я от знову подумав про моїх батьків. Може, все ж таки повернемось до цього питання?
Саша сказав це ніби мимохідь, розмішуючи цукор у чашці з чаєм. Вечір на кухні був спокійним, і це питання прозвучало надто гучно, порушуючи затишну тишу. Ольга відірвала погляд від книжки й подивилась на чоловіка. Вже вкотре за останні дні він заводив ту саму шарманку. Раніше це були поодинокі, обережні спроби, але тепер його наполегливість набула системного, майже нав’язливого характеру.
— Сашо, ми ж це обговорювали. І не раз. Моя відповідь не змінилась.
Вона сказала це спокійно, без роздратування, але з такою чіткістю, яка не залишала місця для подальших дискусій. Принаймні, їй так здавалося. Але Саша, всупереч звичці, не відступив. Він поставив чашку на стіл з трохи більшою силою, ніж було потрібно. Звук порцеляни об дерево був коротким і різким.
— Я просто не розумію, що тобі заважає. Це ж не для себе, а для них. Їм кожна гривня важлива, ти ж знаєш. Пенсії мізерні. А тут реальна можливість зекономити на комуналці. Вони ж навіть поділитися готові, ми ж говорили. Це і для нашого бюджету плюс.
Його голос змінився. Зникла звична розслабленість, з’явилася якась зазубрена, майже акторська інтонація. Наче він не говорив від себе, а транслював чужу, добре вивчену мову. Ольга відчула, як усередині прокидається холодна підозра. Це було не схоже на нього. Саша завжди був майстром компромісів, вмів поступатись і не любив конфліктів. А зараз він йшов напролом, як таран, ігноруючи її тверде «ні».
— Справа не в грошах, і ти це прекрасно знаєш, — відповіла вона, закриваючи книжку й відкладаючи її вбік. Тепер вся її увага була зосереджена на ньому. — Ця квартира — моя. Вона дісталась мені від бабусі. Це єдине, що в мене є. Я не хочу, щоб тут був прописаний хтось, крім нас із тобою. Це моє принципове рішення.
Вона дивилась йому прямо в очі, намагаючись розгледіти за цією новою, награною впевненістю колишнього Сашу. Але він відвів погляд, втупившись у свою чашку.
— Принципове рішення… — протягнув він із докором. — Якісь принципи важливіші за допомогу батькам? Моїм батькам, між іншим. Людям, які мене виростили. Вони просять дрібницю, а ти впираєшся через якісь свої принципи. Це просто егоїзм, Олю. Чистої води егоїзм.
Звинувачення зависло в повітрі. Ольга відчула, як всередині все стиснулося. Він ніколи раніше не дозволяв собі таких слів на її адресу. Щось змінилось. Щось дуже серйозне, і це сталося не сьогодні й не вчора. Ця наполегливість, ці звинувачення — усе це було лише верхівкою айсберга, природа якого поки була їй незрозумілою, але вже викликала тривогу.
— Егоїзм — це вимагати від людини поступитися тим, що для неї важливо, заради сумнівної вигоди, — відрубала вона, і в її голосі зазвучала сталь. — Якщо їм так потрібна ця знижка, давай ми просто щомісяця будемо давати їм суму, що бракує. З наших спільних грошей. Проблему вирішено.
Вона запропонувала логічний і простий вихід, який, по ідеї, мав би його влаштувати, якщо справа справді тільки в грошах. Але реакція Саші остаточно переконала її, що причина зовсім в іншому. Він скривився, ніби вона запропонувала щось принизливе.
— Ти не розумієш! Справа не в подачках! Справа в іншому — у справедливості! Вони хочуть отримати те, що їм належить за законом, а не чекати грошей від дітей. Ти хочеш їх цим принизити?
Це вже було зовсім абсурдно. Ще хвилину тому він говорив про «кожну копійку», а тепер раптом заговорив про гідність. Фальш у його словах стала настільки очевидною, що Ользі стало моторошно. Вона дивилась на чоловіка, з яким прожила п’ять років, і бачила перед собою чужого, неприємного чоловіка, який із напором намагається «продати» їй якусь дуже невигідну угоду, прикриваючись високими словами про синівський обов’язок.
Наступні два дні у квартирі панувала неприродна, в’язка тиша. Сашко більше не заводив розмов про батьків і прописку. Він став показово бадьорим, метушився з якимись дрібними справами, намагався жартувати, але його веселість була натягнута, як у поганого актора. Наче натягнув маску турботливого чоловіка, та Ольга бачила: під нею ховалося напружене очікування. Він не відступив. Він просто змінив тактику, вичікуючи зручного моменту для нової атаки.
Ольга перестала бути учасницею цього спектаклю. Вона перетворилась на спостерігача. Відповідала на його питання стисло, усміхалася там, де це було доречно, але всередині неї працював холодний, точний механізм, що аналізував кожне його слово, кожен жест. Атмосфера в домі, колись її фортеці, стала важкою, як повітря перед грозою. Вона фізично відчувала тиск чужої волі, спрямованої на неї, на її житло. Це нагадувало облогу, де ворог не штурмує стіни, а намагається підкупити варту й відчинити браму зсередини.
Розв’язка настала на третій день, у суботу вдень. Ольга читала в вітальні, коли зрозуміла, що залишила телефон на тумбочці біля ліжка. Вона встала й без шуму рушила коридором. Двері в спальню були прочинені. Сашко був там. Стояв спиною до дверей, дивився у вікно й говорив телефоном тихим, змовницьким тоном. Ольга вже зробила крок у кімнату, коли почула гучний, безапеляційний голос його матері, Анни Вікторівни — він чітко лунав навіть через динамік телефона.
— Та що ти мямлиш, я не розумію! Тисни на неї, я тобі кажу! Що значить «у неї принципи»? Зламаються її принципи, як будеш кожен день про це говорити! Жінки люблять наполегливих.
Ольга завмерла в проході, сховавшись за дверним косяком. Сашко, захоплений розмовою, її не помітив.
— Мамо, я намагаюся, але вона вперлася, як… — почав він виправдовуватись, але мати грубо перебила:
— Не намагайся, а роби! Це і твій інтерес! Чи хочеш до старості жити в чужій квартирі на пташиних правах? Слухай мене уважно. Нам потрібно тільки одне — прописатися. Поживемо рік-другий. Будемо забирати квитанції, щоб були докази. А потім доведемо, що ми тут живемо, вкладаємось, робимо покращення — не віддільні. І відсудимо частку. Мало таких випадків? Головне — зачепитись! Не будь ганчіркою, синочку, дій! Батько тебе в усьому підтримає.
У цей момент для Ольги все стало на свої місця. Вона не зойкнула, не задихнулась від обурення. У її голові настала абсолютна, пронизлива ясність — холодна й гостра, як уламок криги. Усі дивності останніх тижнів, наполегливість чоловіка, його фальшиві аргументи про економію, звинувачення в егоїзмі — все склалося в єдину, потворну, але до жаху логічну картину. Це була не суперечка про допомогу батькам. Це була змова. Продуманий, цинічний план із захоплення її майна, в якому чоловікові відвели роль головного виконавця — тарана, що мав пробити пролом у її обороні.
Вона повільно, без жодного звуку, зробила крок назад у коридор. Так само тихо зачинила за собою двері. Сашко нічого не помітив. Він продовжував отримувати інструкції від своєї матері. Ольга повернулася до вітальні й сіла у своє крісло. Вона подивилась на книжку, що лежала в неї на колінах, але не бачила букв. Вона бачила тільки чітку схему зради. І вона точно знала, що робитиме далі. Потрібно було лише дочекатись вечора. Дочекатись, коли чоловік почне наступний акт свого спектаклю. Тепер вона була до нього готова.
Години очікування не стали для Ольги мукою. Навпаки — вони принесли їй дивний, майже медитативний спокій. Вона рухалась квартирою, готувала вечерю, накривала на стіл — і всі її дії були вивірені й точні, як у годинникаря, що збирає складний механізм. Вона більше не відчувала ні образи, ні злості. Ці емоції залишилися там, у коридорі, біля прочинених дверей спальні. Тепер усередині неї була лише холодна, дзвінка порожнеча й абсолютна ясність мети. Вона знала, що має статися, і просто чекала, коли головний актор вийде на сцену зі своєю фінальною реплікою.
Вони повечеряли майже в повній тиші. Сашко кілька разів намагався завести беззмістовну розмову про погоду чи плани на неділю, але його слова тонули в густій тиші, яку Ольга більше не намагалась розвіяти. Вона їла повільно, з апетитом, дивлячись у тарілку, але відчувала кожен його погляд — повний розгубленості та погано прихованого нетерпіння. Він чекав, коли вона закінчить, щоб почати.
Момент настав, коли вона поставила останню вимиту тарілку в сушарку й витерла руки. Сашко вже чекав на неї у вітальні, навіть телевізор не вмикав — щоб нічого не відволікало від майбутньої «серйозної розмови». Він сидів у кріслі навпроти дивана й, коли Ольга зайшла, вказав на диван, наче запрошуючи зайняти місце на цьому імпровізованому суді, де вона була одночасно й підсудною, і головною мішенню.
— Оль, я думаю, нам треба завершити нашу вчорашню розмову, — почав він м’яко, з тією інтонацією, яку, мабуть, вважав такою, що обеззброює. — Я все обдумав. Я розумію твої побоювання, чесно. Але зрозумій і ти мене. Йдеться про моїх батьків. Вони ж не вічні. І я хочу, щоб решту життя вони прожили достойно, не рахуючи кожну копійку.
Він зробив паузу, уважно дивлячись їй у лице, намагаючись уловити хоч якусь реакцію. Але її обличчя залишалось спокійним і непроникним. Натхненний її мовчанням, яке він помилково сприйняв за готовність слухати, він продовжив, і в його голосі з’явились нотки пафосу, пропрацьовані вдень телефоном.
— Це ж не просто прописка. Це наш внесок у їхній спокій. Наш спільний внесок. Ми ж родина. І колись, коли ми самі постаріємо, наші діти так само подбають про нас…
Ольга дала йому договорити. Вона дозволила йому вилити всю цю нудотно-фальшиву патоку, кожне слово якої тепер відлунювалося в її голові відголосками материнських інструкцій. Він завершив промову й подивився на неї з надією — як фокусник, що чекає аплодисментів після щойно показаного трюку.
І тоді вона заговорила. Її голос був рівним і тихим, але в дзвінкій тиші кімнати він прозвучав, як удар батога.
— Ні твоя мати, ні твій батько не будуть прописані в моїй квартирі, Сашко! Хай навіть нам обіцяють якісь пільги — цього не буде ніколи!
Слова впали між ними, зруйнувавши всю ретельно збудовану ним конструкцію. Упевнена усмішка почала повільно сповзати з його обличчя. Він розгублено кліпав, не розуміючи, чому його така зворушлива промова не подіяла.
— Але чому? Я ж усе пояснив… Це ж заради їхнього блага…
— Досить, Сашко, — перебила вона його, і в її голосі не було ані краплі тепла. — Я сьогодні чула твою розмову з мамою.
Вона сказала це просто, як факт. Але ефект був, ніби вибух. Сашко різко поблід. Не просто поблід — його обличчя стало мертвотно-сірим, ніби з нього раптово зникла вся кров. Він у паніці відкрив рота, але не зміг вимовити жодного звуку.
— Я чула все, — продовжила Ольга тим самим холодним, безпристрасним тоном. — І про те, що ти маєш на мене «тиснути». І про те, що не повинен бути «ганчіркою». І найцікавіше — про план. Про те, як ви збираєтесь «зачепитися», пожити рік-другий, а потім «відсудити частку», бо ж ви тут «вкладались». Дуже продумана схема. Браво.
Він дивився на неї широко розплющеними, повними жаху очима. Уся його показна впевненість, вся турбота «сина» й праведний гнів злетіли з нього, як дешева мішура. Перед нею сидів дрібний злодюжка, спійманий на гарячому.
— Олю… ти… ти все не так зрозуміла… Мама, вона просто… вона любить перебільшувати… це просто слова…
Його лепет був жалюгідним. Він намагався знайти хоч якесь виправдання, але кожне його слово лише глибше закопувало його в яму власної брехні. Ольга дивилась на нього без ненависті — майже з огидним зацікавленням. І як вона могла не бачити цього раніше?
— Слова… — Ольга повільно, з паузами повторила це слово, ніби пробуючи його на смак. — Ти вважаєш це просто словами? Сашко, ти сидів і слухав покрокову інструкцію, як у мене забрати мій дім. Ти не заперечив, не перервав її. Ти підтакував і уточнював деталі. Це не «просто слова». Це співучасть.
Його обличчя, ще щойно сіре, почало вкриватися червоними плямами. Страх поступався місцем іншому, більш примітивному почуттю — люті загнаного в кут звіра. Коли заперечення не спрацювало, він перейшов у наступ. Це була остання й найвідчайдушніша тактика.
— А що я мав їй сказати? Що моя дружина ненавидить моїх батьків? Що вона жадібна й черства егоїстка, яка й пальцем не поворухне заради старих? Це ж ти сама створила таку ситуацію! Ти ніколи їх не любила, завжди дивилась зверхньо!
Його голос із жалюгідного лепету перетворився на різкий, майже зірваний крик. Він підскочив з крісла, нависаючи над нею, намагаючись тиснути своєю масою, повернути контроль. Але Ольга навіть не відкинулася назад. Вона сиділа рівно, дивлячись на нього знизу вгору, і саме її спокій став для нього найгіршою карою.
— Ненависть тут ні до чого, Сашко. Я ставилась до них рівно. Настільки, наскільки можна ставитися до людей, які з першого дня знайомства дивилися на мою квартиру як на свій майбутній актив. Я це відчувала завжди, просто не хотіла вірити. Дякую, що допоміг остаточно в цьому переконатися. Ти кажеш, я не хочу допомогти? Я пропонувала вам гроші. Щомісяця. Стільки, скільки складала б ця ваша вигадана пільга. Але вам були потрібні не гроші. Вам був потрібен плацдарм.
Кожне її слово було точним і вивіреним, як удар скальпеля. Вона не звинувачувала — вона розкривала суть, оголювала гнилу правду. Він відсахнувся, наче від вогню, і почав метатися по кімнаті.
— Гроші! Завжди все зводиш до грошей! Наче можна просто відкупитися! Є речі важливіші — повага, родина, обов’язок! Ти просто цього не розумієш! Ти завжди думала лише про себе й про свої квадратні метри!
— Я думаю про свої квадратні метри, бо це мій дім, — її голос залишався крижаним. — Єдиний. І я не збираюсь його втрачати через твій «синівський обов’язок», який, по суті, виявився банальним шахрайством, спланованим тобою і твоєю матір’ю. Ти хотів, щоб я поважала твою родину? А де була твоя повага до мене, коли ти за моєю спиною обговорював, як будеш відсуджувати в мене частку?
Він завмер посеред кімнати, важко дихаючи. Аргументи скінчилися. Він подивився на неї поглядом, повним відкритої ненависті. У цю мить між ними все зруйнувалося: п’ять років шлюбу, спільні спогади, плани на майбутнє — усе стало пилом. Вона більше не бачила в ньому чоловіка, а він не бачив у ній дружину. Перед нею стояла чужа, ворожа людина, яка програла.
Ольга підвелась із дивана. Вона не стала кричати — їй це було не потрібно. Вона просто винесла остаточний вирок. Спокійно. Безповоротно.
— Отже, Сашко. Слухай уважно, як ти сьогодні слухав свою маму. Прописку твої батьки не отримають. Це остаточно. А ти отримаєш статус колишнього чоловіка. Можеш збирати речі й переїжджати до них. Просто зараз. Думаю, там тобі будуть раді. І заодно разом подумаєте, як тепер ви всі будете отримувати пільги й покращувати своє життя — без моєї квартири.
— Ні! Не тисни на жалість, Колю! Ти більше не житимеш у моїй квартирі! Іди до своєї підстилки!