— Маринко, золото моє, в суботу чекаємо вас з Женею на другу годину! — голос Ольги Миколаївни в телефоні звучав солодко, але Марина вже знала, що буде далі. — Ти ж приїдеш трохи раніше, годині о дванадцятій? Треба салатики нарізати, стіл накрити…
Марина прикрила очі й повільно видихнула, намагаючись зберегти спокій. Третє свято за останній місяць. І щоразу одне й те саме.
— Ольго Миколаївно, в мене в суботу заняття зі студентами до першої години, — збрехала Марина, відчуваючи, як палають щоки. Жодних занять у неї не було.
— Ой, ну як же так! — у голосі свекрухи прозвучало щире обурення. — У мене ж ювілей! П’ятдесят п’ять років! Гості будуть, родина приїде. Невже не можна перенести ті заняття?
Марина нервово постукувала пальцями по столу. Три роки шлюбу з Женею, три роки таких розмов. Три роки, коли на кожному сімейному святі вона перетворювалася на обслугу, поки всі інші веселились.
— Я постараюся приїхати якомога раніше, — пообіцяла вона, ненавидячи себе за цю слабкість.
— Ой, чудово! — зраділа Ольга Миколаївна. — Я вже склала список страв. Олів’є обов’язково, вінегрет, оселедець під шубою, мімоза…
Марина слухала довгий перелік салатів і гарячих страв, які, за задумом свекрухи, мала приготувати вона. Про те, що Ліза, донька Ольги Миколаївни й сестра Жені, могла б теж щось зробити — мови не було.
— Добре, Ольго Миколаївно, — втомлено погодилась Марина. — До суботи.
Поклавши слухавку, вона втупилася у вікно. Надворі була весна, яскраве сонце, але на душі шкребли коти. Кожного разу одне й те саме. Приїдь раніше, готуй, накривай на стіл, прислуговуй гостям, мий посуд. А дев’ятнадцятирічна Ліза тим часом сидить у телефоні або теревенить з подругами, не запропонувавши допомоги жодного разу.
Гримнули вхідні двері — повернувся Женя. Його радісне «Я вдома!» раніше викликало усмішку в Марини. Зараз вона лише глибше зітхнула.
— Що сталося? — Женя зайшов на кухню й поцілував дружину в маківку. — В тебе такий вигляд, ніби тебе змусили перевірити сто контрольних за вечір.
— Твоя мама телефонувала, — Марина намагалась говорити спокійно. — У суботу ювілей, нас чекають. Мене, звісно, на дві години раніше — готувати.
Женя відкрив холодильник, дістав воду.
— Ну і що? Мамі 55 років, велике свято. Звісно, треба допомогти.
— Женю, — Марина подивилася на чоловіка, — чому допомагати маю лише я? Чому Ліза ніколи й пальцем не поворухне? Їй уже дев’ятнадцять, вона не дитина.
Женя скривився.
— Знову починається… Марин, це ж моя мама. Вона вже немолода, їй важко самій.
— Твоїй мамі п’ятдесят п’ять, вона сповнена сил і енергії. Та й справа не лише в цьому. Чому твоя сестра завжди сидить, як царівна, поки я кручусь, як муха в окропі?
— Лізка ще молода, навчається…
— Я теж працюю цілі дні! — Марина підвищила голос. — Я викладаю у двох місцях, щоб ми могли дозволити собі відпустку влітку. І, між іншим, я всього на п’ять років старша за твою сестру.
Женя зітхнув і сів навпроти.
— Ну хочеш, я поговорю з мамою, щоб вона Лізу теж залучала?
— Говорив уже, — Марина невесело всміхнулась. — Пам’ятаєш, на Новий рік? І що змінилося?
Женя замовк. Він пам’ятав. Мама вислухала його, покивала і… все залишилося по-старому. Марина готувала, Ліза сиділа в телефоні. Женя тоді швидко забув про цю розмову, пішов до друзів грати в карти. А Марина навіть як слід не повечеряла — усе подавала, прибирала, носила нові страви.
— Женю, я не хочу більше бути прислугою на ваших сімейних святах, — тихо, але твердо сказала Марина й рішуче повторила: — Ні, на застілля до твоєї рідні я не піду, не хочу знову прислуговувати.
Женя здивовано підняв брови:
— Ти зараз серйозно? Хочеш пропустити мамин ювілей?
— Я хочу бути гостею, а не офіціанткою, — відповіла Марина. — Думаю, це нормальне бажання.
Наступного дня Марина повернулася з роботи пізно. Женя сидів у вітальні — похмурий і напружений.
— Мама телефонувала, — сказав він замість привітання.
— І? — Марина зняла взуття й пройшла на кухню. Женя пішов слідом.
— Я сказав їй, що ти втомилась бути єдиною помічницею на всіх святах, і що було б добре розподілити обов’язки між усіма.
Марина завмерла з пакетом продуктів у руках.
— І що вона відповіла?
Женя зітхнув.
— Сказала, що ти дивна. Що невістка завжди допомагає свекрусі, що так заведено. Що її невістка, дружина мого брата Олега, завжди допомагала і не скаржилась.
— Твій брат розлучився три роки тому, якщо мені не зраджує пам’ять, — зауважила Марина, розкладаючи продукти. — Цікаво, чому?
— Натякаєш, що через мою маму? — насупився Женя.
— Я просто констатую факт. А висновки роби сам, — Марина повернулась до чоловіка. — Женю, я серйозно. Я не поїду на цей ювілей, якщо знову буде все, як завжди. Це принизливо, розумієш? Я почуваюся не членом родини, а обслугою.
Погляд Жені пом’якшав. Він обійняв дружину за плечі.
— Я розумію тебе, чесно. Але і ти зрозумій — мамі 55 років, велике свято. Як ми можемо не прийти?
— Я не кажу, що взагалі не прийдемо. Я кажу, що не буду прислуговувати. І приїду не раніше за гостей. Як гість, розумієш? — Марина подивилася чоловікові в очі. — Ти можеш приїхати раніше й допомогти мамі, якщо хочеш. Але я більше не буду грати роль куховарки.
Увечері знову зателефонувала Ольга Миколаївна. Марина не хотіла брати слухавку, але вирішила, що розмову потрібно провести раз і назавжди.
— Маринко, я тут подумала, — голос свекрухи був підлесливим, — може, ти в п’ятницю ввечері приїдеш? Переночуєш у нас, а зранку почнемо готувати? Стільки ж усього…
Марина глибоко вдихнула.
— Ольго Миколаївно, я приїду в суботу разом з усіма гостями. На другу годину.
У слухавці запала пауза.
— Як це? — нарешті вимовила свекруха. — А хто ж буде готувати?
— Ви, Ліза, можливо, навіть Женя, — спокійно відповіла Марина. — Я з радістю прийду привітати вас із ювілеєм. Але готувати на двадцять осіб самотужки більше не буду.
— Та як ти… — Ольга Миколаївна задихнулась від обурення. — Що це за новини такі? Я ніколи!..
— Так, у цьому і проблема, — погодилась Марина. — Ви ніколи не просите Лізу допомогти. Ніколи не готуєте самі. Завжди це роблю я одна. Я втомилась від цього, Ольго Миколаївно.
— Євгене! — закричала свекруха так, що Марина відсунула телефон від вуха. — Негайно поговори зі своєю дружиною! Що це за вибрики!
За мить у кімнату зайшов Женя, взяв у Марини телефон.
— Мамо, заспокойся, — сказав він. — Так, ми приїдемо разом, на другу годину. Ні, Марина не може приїхати раніше… Так, я розумію, що справ багато… Чому я не можу приїхати? Мамо, в мене робота, важливий проєкт. Так, звісно, тобі треба допомогти, але… Гаразд, я поговорю з начальством, попрошу пів дня відгула. Приїду допомогти. Так, і Ліза хай допоможе, їй не важко буде? Ні, я не кажу, що вона ледача, просто… Добре, мамо. Все буде добре. До суботи.
Він вимкнув телефон і втомлено опустився на диван поруч із Мариною.
— Задоволена? Тепер мені доведеться відпрошуватись з роботи.
— А мені, значить, завжди можна відпрошуватись? — тихо спитала Марина. — Це нормально?
Женя помовчав.
— Ні, не нормально, — нарешті визнав він. — Мама звикла, що всі танцюють під її дудку. Я з дитинства її такою пам’ятаю. Командирка.
— Женю, — Марина взяла чоловіка за руку, — я не хочу сваритись із твоєю мамою. Але я хочу, щоб мене поважали. Ось і все.
Субота настала несподівано швидко. Увесь тиждень Ольга Миколаївна телефонувала то Жені, то Марині, намагаючись переконати невістку приїхати раніше. Марина була непохитна. На здивування Марини, Женя теж стояв на своєму й навіть відпросився з роботи, щоб допомогти матері.
Рівно о другій годині дня Марина піднялася на третій поверх і натиснула на дзвінок квартири свекрухи. Двері відчинила Ліза — нафарбована, в новій сукні, бездоганна, як з обкладинки журналу.
— О, то ти все ж таки прийшла, — сказала вона холодно. — А ми вже подумали, що ти вирішила зовсім проігнорувати мамин ювілей.
— Привіт, Лізо, — Марина всміхнулася й простягнула дівчині коробку з тортом. — Це мамі. Вітаю зі святом.
Ліза неохоче взяла коробку і відступила, пропускаючи Марину до квартири. У передпокої вже стояло кілька пар взуття — гості почали збиратись.
З кухні долинали голоси, дзенькіт посуду й характерні запахи святкового столу. Марина пройшла туди. Ольга Миколаївна стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. Женя різав овочі для салату. Поруч метушилася сусідка, Віра Петрівна, викладаючи закуски на тарілки.
— Добрий день, — Марина всміхнулася всім. — Зі святом, Ольго Миколаївно!
Свекруха озирнулася. На її обличчі майнуло невдоволення, яке швидко змінилося натягнутою усмішкою.
— А, нарешті з’явилась, — вона демонстративно глянула на годинник. — Вже всі гості збираються, а ми тут ледве встигаємо.
Женя підвів очі від обробної дошки:
— Мамо, ми ж домовлялись на другу. Зараз рівно друга.
— Все одно могла б прийти раніше, — пробурмотіла Ольга Миколаївна. — Он, Віра Петрівна з самого ранку допомагає, хоча в неї своїх справ повно.
— Олю, годі вже, — лагідно сказала Віра Петрівна. — Дівчина прийшла вчасно, привітала тебе. Радіти треба. День народження ж усе-таки.
Ольга Миколаївна стиснула губи, але промовчала. Марина підійшла до свекрухи, обійняла її й вручила подарунок — дорогу брошку, яку вони з Женею разом вибирали.
— Ой, яка краса, — щиро захопилася Ольга Миколаївна, миттєво потеплішавши. — Дякую, мої дорогі! Це ж треба таку красу знайти!
Вона тут же причепила брошку до блузки й повернулася до Марини:
— А тепер, Мариночко, допоможи мені з цим салатом, га? У мене вже руки відвалюються від втоми…
— Мамо, я ж салат роблю, — нагадав Женя.
— Ти занадто крупно ріжеш! — відмахнулась Ольга Миколаївна. — У Марини виходить акуратніше.
Марина внутрішньо напружилась. Почалось. Зараз це буде один салат, потім ще один, потім гаряче, потім посуд…
— Ліза може допомогти з салатом, — спокійно сказала вона. — Я щойно бачила її в передпокої, вона абсолютно вільна.
Ольга Миколаївна здивовано підняла брови:
— Ліза? Але ж вона гостей зустрічає!
— Гостей можете зустріти ви, Ольго Миколаївно, — усміхнулася Марина. — Все ж таки це ваше свято. А я тим часом розкладу подарунки на столику, гаразд?
Не чекаючи відповіді, Марина вийшла з кухні. Вона чекала окрику вслід, але його не пролунало. Можливо, присутність Віри Петрівни стримувала свекруху.
У вітальні вже зібрались родичі та друзі Ольги Миколаївни. Марина привіталась з усіма й сіла на диван поруч із тіткою Тамарою, літньою родичкою Жені з материного боку.
— Як справи, дитино? — спитала тітка Тамара. — Щось ти не в настрої сьогодні.
— Усе добре, тітко Тамаро, — усміхнулася Марина. — Просто невелика розбіжність зі свекрухою.
Тітка Тамара розуміюче кивнула:
— Оля завжди була складною людиною. Владною. Її перша невістка, Світлана, не витримала такого характеру. Вони з Олегом розлучилися через це, хоч ніхто й не зізнається.
Марина здивовано глянула на співрозмовницю. То вона таки мала рацію у своїх здогадках про розлучення Олега!
— А ти не піддавайся, — продовжила тітка Тамара. — Зразу дай зрозуміти, що ти не будеш прислугою. Інакше сяде на шию — не злізе.
— Саме це я й намагаюся зробити, — зітхнула Марина.
Свято йшло своїм ходом. Ольга Миколаївна сяяла, приймала вітання, але час від часу кидала незадоволені погляди на Марину, яка спокійно сиділа за столом і не підхоплювалась за першим покликом. Замість цього на кухню періодично відправляли Лізу, яка щоразу поверталась усе похмуріша.
Під час перерви між основними стравами та десертом, коли всі вийшли з-за столу трохи порозминатись, Ольга Миколаївна підійшла до Марини.
— Що відбувається? — тихо, але роздратовано спитала вона. — Чому ти сидиш як гостя?
— Бо я і є гостя, — так само тихо відповіла Марина. — Як і всі інші.
— Але ж мені потрібна допомога! У мене ювілей, я не можу все робити сама!
— Вам допомагають Женя, Віра Петрівна і Ліза, — зауважила Марина. — Мені здається, цього достатньо.
— Ліза ще молода! Їй треба відпочивати, вчитися!
— Їй дев’ятнадцять, Ольго Миколаївно. Вона цілком може допомогти своїй мамі в день народження.
Ольга Миколаївна сердито стиснула губи.
— Раніше з тобою таких проблем не було. Що сталося?
— Я втомилася бути єдиною, хто працює на ваших святах, поки всі інші відпочивають, — чесно відповіла Марина. — Це несправедливо.
— Несправедливо?! — обурилася свекруха. — Ти в цій родині без року тиждень, а вже вказуєш, що справедливо, а що ні?
— Три роки, Ольго Миколаївно. Я заміжня за вашим сином три роки. І всі ці роки я на кожному родинному святі виконую роль прислуги. Більше я цього робити не буду.
На останніх словах Марини до них підійшов Женя.
— Все гаразд? — спитав він, переводячи погляд з матері на дружину.
— Твоя дружина зовсім розперезалася, — процідила Ольга Миколаївна. — Відмовляється допомагати на моєму дні народження.
— Мамо, — Женя поклав руку на плече матері, — давай не будемо псувати свято. Все йде чудово. Тобі всі допомагають. Ліза он як старається.
— Ліза не повинна готувати! Вона вчиться!
— Мамо, Ліза доросла, — м’яко сказав Женя. — І Марина теж багато працює. Думаю, буде справедливо, якщо обов’язки розподіляться на всіх.
Ольга Миколаївна відкрила рота, щоб заперечити, але в той момент до них підійшла тітка Тамара.
— Про що нарада? — поцікавилась вона. — В іменинниці таке обличчя, ніби їй не подарунки дарують, а рахунки приносять.
— Та ось, невістка відмовляється допомагати, — не втрималася Ольга Миколаївна.
Тітка Тамара окинула поглядом кухню, де Ліза незграбно різала торт, а Віра Петрівна розкладала чашки.
— А чому невістка повинна все робити? — прямо запитала вона. — Я давно спостерігаю, Олю, що на всіх святах лише Марина біля плити. А твоя донька навіть посуду жодного разу не помила, хоча вже не дитина.
— Ліза вчиться! — знову повторила свекруха.
— Марина теж працює, — зауважила тітка Тамара. — Причому на двох роботах, наскільки я знаю. І що, їй більше нічим зайнятись, як тільки на твоїх застіллях прислуговувати? А ти, Жене, теж молодець! Сидиш завжди з друзями, поки твоя дружина на кухні з ніг збивається. Чоловік називається!
Женя почервонів і опустив очі. Ольга Миколаївна обурено пирхнула, але не знайшла, що відповісти.
— Гаразд, не будемо псувати свято, — тітка Тамара взяла свекруху під руку. — Ходімо, тебе там твої подруги шукають, привітати хочуть.
Вона повела Ольгу Миколаївну, а Женя сів поруч із Мариною.
— Пробач мені, — тихо сказав він. — Я справді не помічав, наскільки це все несправедливо. Просто так завжди було — мама керує, всі підкоряються.
Марина взяла чоловіка за руку:
— Я не хочу сваритися ні з тобою, ні з твоєю мамою. Я просто хочу, щоб зі мною рахувалися.
— Я розумію, — кивнув Женя. — І я на твоєму боці.
Свято закінчилося пізно. Усупереч очікуванням Марини, скандалу не сталося. Ольга Миколаївна була холодна з нею, але відкритої конфронтації уникала. Ліза, на власне здивування, виявила, що цілком здатна різати салати й наливати чай не гірше інших, хоча й робила це з кислим виглядом.
Коли всі гості розійшлися, Ольга Миколаївна викликалася провести Марину й Женю до зупинки. Надворі було тепло, пахло бузком.
— Що ж, — сказала Ольга Миколаївна, коли вони зупинилися біля лавки на зупинці, — свято вдалося, незважаючи ні на що.
— Мамо, все було чудово, — сказав Женя, обіймаючи матір. — Ще раз з ювілеєм. Ти у нас найкраща.
Ольга Миколаївна засяяла, але, глянувши на Марину, знову стала серйозною.
— А з тобою, Марино, нам треба буде серйозно поговорити, — сказала вона. — Твоя поведінка сьогодні була… незвичною.
— Я просто хотіла бути гостею на вашому святі, а не обслуговуючим персоналом, — спокійно відповіла Марина. — Думаю, це цілком нормальне бажання.
— У нашій родині завжди було прийнято, що невістка допомагає свекрусі, — заперечила Ольга Миколаївна.
— А в моїй родині — що всі допомагають одне одному, — парирувала Марина. — І ніхто не сидить, склавши руки, поки інші працюють.
Женя нервово переводив погляд з матері на дружину. Ольга Миколаївна явно збиралася сказати щось різке, але побачила автобус, що під’їжджав, і передумала.
— Нам треба бігти, мамо, — сказав Женя. — Це наш автобус. Ще раз зі святом!
Він швидко обійняв матір, узяв Марину за руку — і вони поспішили до дверей. Коли автобус рушив, обоє з полегшенням зітхнули.
— Ну і день, — сказав Женя. — Як ти?
— Нормально, — Марина знизала плечима. — Краще, ніж я очікувала, якщо чесно. Ніхто не кричав, істерик не було…
— Це тому, що були гості, — зауважив Женя. — Мама не любить виносити сміття з хати. Але я впевнений — так просто вона це не залишить.
— Я знаю, — зітхнула Марина. — Але я не шкодую про своє рішення.
Через тиждень після ювілею Ольга Миколаївна подзвонила Марині. Її голос був демонстративно ввічливим:
— Мариночко, я хотіла запросити вас із Женею на день народження Лізи наступної суботи. Нічого особливого, тільки найближчі.
Марина вагалась. З одного боку, не хотілося знову опинитися в знайомій ситуації. З іншого — не хотілося остаточно псувати стосунки зі свекрухою.
— Дякую за запрошення, Ольго Миколаївно. О котрій нам приходити?
— На третю, — відповіла свекруха. — І… Женя казав, що допоможе з м’ясом на мангалі. А Ліза пообіцяла сама зробити салати.
Марина здивовано підняла брови. Це щось новеньке.
— Добре, Ольго Миколаївно. Ми прийдемо о третій.
Коли вона поклала слухавку, Женя подивився на неї запитливо.
— Ну що?
— Твоя мама запросила нас на день народження Лізи, — відповіла Марина. — І сказала, що ти готуватимеш м’ясо, а Ліза — салати.
Женя присвиснув:
— Оце так зміни! Ти свого досягла.
— Не думаю, що це надовго, — скептично сказала Марина. — Швидше за все, твоя мама просто боїться, що я знову відмовлюсь допомагати.
— Навіть якщо так, — Женя обійняв дружину, — це вже прогрес. І знаєш, я тобою пишаюсь. Ти не побоялася піти проти системи, яка працювала в нашій родині роками.
Марина усміхнулась:
— Я просто хотіла, щоб мене поважали. І, здається, це спрацювало. Принаймні частково.
— Ну, моя мама ніколи повністю не визнає, що була неправа, — зауважив Женя, задумливо дивлячись у вікно. — Це не в її стилі.
— Мені й не потрібно повного каяття, — усміхнулась Марина. — Мені достатньо, що вона почала змінюватися. Хай навіть через страх, що я не прийду.
Наступної суботи вони приїхали на день народження Лізи рівно о третій. Марина внутрішньо готувалась до якогось підступу, але, на її подив, з кухні лунав голос Лізи, а не Ольги Миколаївни.
— Мамо, я ж сказала — сама! Ти тільки заважаєш!
Марина й Женя переглянулись. Такого вони точно не чекали.
На кухні їх чекала майже неймовірна картина: Ліза в фартусі різала овочі на салат, а Ольга Миколаївна намагалася їй допомогти — та натикалася на опір.
— О, ви вже прийшли! — побачивши їх, Ольга Миколаївна засяяла. — Проходьте, ми тут з Лізою маємо невеликі кулінарні розбіжності.
— Я просто хочу зробити нормальний салат, а ти весь час лізеш зі своїми порадами, — буркнула Ліза, але без справжньої злості в голосі.
— Жене, ти обіцяв зайнятися м’ясом, — нагадала Ольга Миколаївна. — Все вже готово на балконі.
— Звісно, мамо, — Женя поцілував матір у щоку й підморгнув Марині.
— А я можу чимось допомогти? — спитала Марина, внутрішньо готуючись до команд.
— Ні-ні, все під контролем, — несподівано відповіла Ольга Миколаївна. — Проходь, влаштовуйся. Скоро Вірочка прийде, моя подруга. Вона тебе на минулому святі не застала.
Марина з недовірою глянула на свекруху. Невже справді щось змінилось?
Тим часом Ліза підняла очі від дошки для нарізання і раптом звернулась до Марини:
— Слухай, а як ти робиш той салат з креветками? У тебе завжди такий смачний виходить.
Це було настільки несподівано, що Марина на мить втратила дар мови. Ліза ніколи раніше не цікавилася її кулінарними здібностями.
— Якщо хочеш, можу показати, — запропонувала Марина. — Там нічого складного.
— Покажи, га? — Ліза глянула на неї майже благально. — А то мама каже, що знає рецепт, але в неї ніколи так не виходить, як у тебе.
Ольга Миколаївна трохи почервоніла:
— Ну, я ж не так це говорила… Просто зауважила, що в Марини салат завжди особливо смачний.
Марина не могла повірити своїм вухам. Свекруха визнала, що в неї щось виходить краще? Це був прорив.
— Давай я тобі допоможу, — сказала вона Лізі. — Разом приготуємо.
На її подив, готувати разом із зовицею виявилося приємно. Ліза виявилася здібною ученицею, коли дійсно хотіла щось зробити. А Ольга Миколаївна, замість того щоб командувати, зайнялася сервіруванням столу.
Увечері, коли свято було в розпалі, Віра Петрівна, подруга свекрухи, відвела Марину вбік.
— Я рада, що ти не здалась, — тихо сказала вона. — Оля розповіла мені про ваш конфлікт. Звісно, подала це так, ніби ти вередувала. Але я ж бачила, як вона завжди змушувала тебе працювати, поки всі інші відпочивали.
— І що вона каже тепер? — спитала Марина.
— Тепер вона каже, що вирішила «виховувати в Лізі самостійність», — усміхнулась Віра Петрівна. — Ні слова про те, що ти відмовилась бути прислугою. Але я знаю Олю тридцять років — вона ніколи не визнає, що була неправа. Зате пристосовуватись до нових умов уміє чудово. Тож ти перемогла, навіть якщо вона цього не визнає.
Марина подивилась через кімнату на свекруху, яка про щось жваво говорила з сином. Ольга Миколаївна перехопила її погляд і, трохи повагавшись, ледь помітно кивнула — майже непомітний жест визнання.
— Повна перемога? Ні, — сказала Марина, усміхнувшись Вірі Петрівні. — Але перший крок до нормальних стосунків? Безперечно так.
Коли вони з Женею їхали додому, Марина задумливо дивилась у вікно автобуса.
— Про що думаєш? — запитав Женя.
— Про те, що іноді треба просто чітко окреслити свої межі, — відповіла вона. — Я думала, це призведе до війни, а вийшов компроміс.
— Моя мама ніколи не скаже «вибач, я була неправа», — зауважив Женя. — Але вона поважає силу. І твоє рішення відстояти себе вона, схоже, зацінила.
— Знаєш, що найцікавіше? — Марина повернулась до чоловіка. — Коли обов’язки розподілені справедливо, навіть родинні свята приносять радість.
— А ти помітила, що Ліза навіть посуд помила? — усміхнувся Женя. — Кінець світу близько.
Вони розсміялися, і Марина подумала, що, можливо, тепер усе дійсно зміниться. Не одразу, не повністю — Ольга Миколаївна ніколи не стане ідеальною свекрухою, а Ліза навряд чи перетвориться на працьовиту помічницю. Але межі окреслено, і їх почали поважати. А це вже чимало.
Коли вони зайшли у свою квартиру, Женя раптом обійняв Марину:
— Дякую, що не стала відразу рвати стосунки з моєю родиною. Я знаю, це було б простіше.
— Простіше, але не правильніше, — відповіла Марина. — Родинні стосунки — це праця. Іноді складна, іноді невдячна, але необхідна.
— І ти чудово з нею справляєшся, — Женя поцілував її в лоб. — Краще, ніж я…
— Ей, ти теж молодець, — заперечила Марина. — Пам’ятаєш, як ти сьогодні смажив м’ясо? А твоя мама всім хвалилась, який у неї талановитий син.
— Це тому, що вона нарешті помітила, що я вже не маленький хлопчик, — засміявся Женя.
Того вечора Марина зрозуміла важливу річ: іноді потрібно просто сказати «ні», щоб тебе почали поважати. І навіть якщо після цього не буде повного взаєморозуміння, ти принаймні знатимеш, що відстояв себе. А це вже перемога.
Цим способом декабрист укорінюється за місяць: знадобляться лише туалетний папір і тканина