— Мамо, ти що?! — Надя зняла навушники й зрозуміла, що мати от-от втратить свідомість.
— Хто дозволив?! Хто?! — повторювала вона, хапаючись за серце.
***
Альбіна Іванівна недолюблювала свою невістку, Люду. Їй здавалося, що та тримає її сина, Славка, на короткому повідку. Усе під її контролем: і робота, і друзі, і рідкісні візити до матері. Якщо Славко приїжджав до неї на дачу допомогти й повертався додому змучений, без сил, то наступного разу Люда просто забороняла чоловікові їхати, знаходячи відмовки, що потрібно щось робити вдома.
Через це стосунки між свекрухою і невісткою були холодні. Кожна зустріч — за святковим столом чи з якихось справ — перетворювалась на обмін колючими репліками. З подругами Альбіна Іванівна часто обговорювала Люду й особливо її звички.
— Встане о сьомій ранку, і цілу годину сидить у ванній! Маже себе, фарбується, крутиться! Не інакше як щоб іншим чоловікам подобатися, ще й роги наставить моєму Славіку.
Подруги посміхались:
— Ну ти, Альбіно, тут нічого не зробиш. У Славка свої очі є — таку ляльку вибрав, йому з нею й жити. Але те, що дівка гарна — з цим не посперечаєшся. Онуки в тебе красиві будуть!
Альбіна Іванівна все розуміла, але злилася. Чомусь найбільше її дратувала білява грива Люди.
— Гриву свою начеше і ходить, виляючи хвостом! — казала вона сусідці. — А син їй купив якийсь дорогущий фен, усю зарплату віддав, з-за кордону везли! Мені з пенсією про такі гроші й мріяти не доводиться!
Сусідка зітхала:
— Та пішла молодь… Моя онука теж мріє про якусь там праску для волосся. Навіщо? Не знаю. Дурниці це все.
— Точно! Краще б мені ті гроші віддали! Я б поклала на депозит, відсотки б капали. А вона все в салони краси! То нігті, то брови, то вії!
Альбіна Іванівна згадувала себе в молодості. У неї ніколи не було пишного волосся. Її волосся було тонке, сіре, за яке в школі дражнили «мишкою». З вісімнадцяти років вона ходила з коротким каре, носила одну й ту саму стрижку десятиліттями. Тільки з віком додалася сивина і витрати на фарбу. І кожного разу Альбіна Іванівна відривала гроші від серця, вважаючи, що її обдирають як липку.
— Може, зробимо стрижку коротшу? Або відтінок яскравіший? — пропонувала майстриня.
— Ні. Як завжди! Надіюсь, ціни не піднялися.
— Вам не набридло одне й те саме? — жартувала перукарка.
— Ні! А от вам давно пора ремонт зробити, картинки поміняти! — У перукарні вона щоразу дивилась на плакат із моделлю, в якої було волосся, як у Люди, і мимоволі дратувалась.
— А на що нам ремонт робити, якщо ви хочете фарбуватись за старою ціною? — знизувала плечима перукарка.
— То хоч тих поміняйте, — вона кивала на плакат. — Уже років десять висять. Пора б на щось приємне: квіти або пейзаж. Або кошенят!
— Альбіно Іванівно, у нас перукарня, а не художня галерея. Ми фарбу і волосся рекламуємо, — незмінно відповідала та і змішувала фарбу.
Минав час, у Славка з Людою народилася донька, Надя. Здавалося б, дитина могла б зблизити бабусю і невістку. Але Надя народилася копією матері: золотисті кучері, великі очі.
— Народилась з кучерями! Ну як так?! — ахнула Альбіна Іванівна.
— У маму пішла, красуня! — підтвердили медсестри.
Альбіна Іванівна замість радості відчула якесь дивне розчарування. Вона сподівалась, що донька буде схожа на сина — русого, сіроокого, і загалом нічим не примітного чоловіка, зате дуже схожого на саму Альбіну Іванівну.
Але свого відображення жінка у внучці не побачила — і якось одразу відсторонилась.
Дівчинку виховували мати з батьком, і до бабусі вона особливих почуттів не мала. Альбіна Іванівна іноді брала онуку до себе на день, але, як здавалося Люді, лише для того, щоб не виглядати в очах родичів і сусідів сварливою бабою. Ні про яку допомогу в ранньому віці чи згодом, зі школою, не йшлося.
— Беру коли хочу, на скільки хочу. Вмикаю їй мультики, а сама займаюсь своїми справами, — хвалилася вона сусідці, яка няньчила онуків цілі дні.
Люда ж, навпаки, суворо виховувала доньку: уроки, дисципліна, порядок. І якщо в ранньому дитинстві Надя слухалась, то до дев’яти років у неї з’явився характер. Дівчинка почала перечити матері при кожній нагоді. А приходячи до бабусі й відчуваючи її ставлення до Люди, Надя взяла моду жалітися на маму.
— Мама мене не пускає до подружки! Каже, треба уроки робити! — поскаржилася онука, прийшовши якось після школи до бабусі. Того дня у батьків було багато роботи, і Альбіна Іванівна скриплячи серцем пустила Надю до себе.
— Ой, ну твоя мати ніколи розумом не вирізнялась. Не розуміє, що тобі відпочинок потрібен.
— Можна я не буду робити уроки?
— Не роби.
— Дякую, бабусю! Ти така хороша!
Надя радісно вмостилась із телефоном. Увечері, коли Славко забрав доньку, з’ясувалося, що уроки не зроблені. У результаті дитині довелося сидіти пів ночі, і зранку вона була незадоволена й сонна, а Люда проспала свій ранковий ритуал краси й ледь не запізнилася на роботу.
Втім, зрозумівши, що бабуся «краще» за маму, Надя стала частіше проситися до неї й із задоволенням обговорювала всі сімейні суперечки, конфлікти й постійно жалілася на матір. Там її слухали, жаліли й підливали олії у вогонь: мовляв, мати занадто сувора, надто вимоглива.
Зміни не забарились. Незабаром Надя почала відкрито грубіянити Люді, ігнорувати її прохання й вимоги, байдикувала й перестала стежити за порядком у своїй кімнаті. Домашні завдання робила абияк.
Люда в той момент переживала важкий період на роботі й буквально падала з ніг від витівок дочки та ситуації загалом. Вона зрозуміла, звідки ноги ростуть, тільки згодом.
— Мамо, всі дівчата в моєму класі фарбують волосся! — сказала одинадцятирічна Надя якось.
— І що? У тебе дуже гарний природний колір.
— Я хочу інший! Не хочу бути Златовласкою! Мене дражнять у школі!
— Не вигадуй. У вас хороша школа. Ніхто так нікого не дражнить.
— Просто хлопці в тебе закохані, — сказав батько, за що отримав під столом такого копняка, що аж застогнав.
— Ніяких кохань! Ще мені, Джульєтта знайшлася! — суворо сказала Люда.
Донька ж показала їй язика. Вона була закохана в новенького — Ігната. А Ігнат, за чутками, любив брюнеток. Дружив він із дівчиною на рік старшою. Вона слухала рок, носила все чорне, а волосся в неї було як воронове крило, причому стрижка — під хлопця. У носі дівчина мала пірсинг.
Таких дітей у школі Наді не було, але вона побачила подругу Ігната біля школи. Саме тоді вона вирішила сказати мамі, що хоче постригтись, щоб здаватися старшою і бути схожою на ту дівчину.
Вона б і пірсинг у ніс зробила, але в школі були суворі вчителі, і її змусили б зняти прикрасу, а терпіти біль дарма їй зовсім не хотілося.
Люда ту розмову швидко забула. Але наступного вечора, зайшовши додому, вона буквально оніміла. Якась чорноволоса дівчина сиділа на кріслі Наді у навушниках.
— Доню?! У нас гості?! — вигукнула вона. Але вдома була лише свекруха.
— Чого репетуєш? Нема тут ніяких гостей! — знизала плечима вона.
— Тоді хто та дівка сидить у кімнаті моєї дитини?! — скрикнула Люда й розвернула крісло.
— Мамо, ти що?! — Надя зняла навушники й зрозуміла, що мати от-от зомліє.
— Хто дозволив?! Хто?! — повторювала вона, хапаючись за серце. Вона побачила, що Надя постриглась і зафарбувала свій чудовий золотистий колір… Без згоди Люди.
— Дитина захотіла. Що тобі? Вона вже доросла.
— Одинадцять років?! Доросла?! — Люда влаштувала такий скандал, що Надя мало не зібрала речі, щоб піти жити до бабусі.
— Ні-ні. У тебе є мама й тато, а я пішла додому, — швидко відхрестилася «добра» бабуся.
Славко знизав плечима: мовляв, відросте.
Трохи заспокоївшись, Люда спитала в доньки, де саме вона стриглась, щоб піти й рознести той салон вщент.
— Ви не мали права стригти й фарбувати дитину без згоди батьків! — кричала вона на перукарку Альбіни Іванівни.
— Ваша донька прийшла з бабусею. Обидві хотіли змінити імідж, я нікого не змушувала! — знизала плечима та.
— Завтра до вас прийде перевірка з інспекції! — пригрозила Люда. — А ще я напишу відгук і статтю про те, як мою дитину спотворили!
— Слухайте, жінко, я давно тут працюю і ціную свою репутацію. Ситуація, звісно, незвична, мені й самій було шкода таке волосся зістригати. Але Надя так просила, що я не стала відмовляти. Та й Альбіна Іванівна до мене постійно ходить. Ми з нею домовилися, що волосся вашої доньки піде на добру справу.
— Куди піде?! — ще більше здивувалася Люда.
— Перуку зробимо. Тим, хто втратив волосся через хімію чи через хвороби шкіри, буде якісна, красива перука. Таке волосся — рідкість, воно швидко знайде господаря.
— Я не віддам волосся доньки на перуку! Я її перший зубик зберігаю на пам’ять і перше пасмо! — у Люди почалась істерика. — Віддайте сюди, що зістригли! Негайно! Інакше я тут усе рознесу!
— Жінко, але я не можу вам їх віддати. Це волосся я, можна сказати, викупила. Тепер воно моє. — Перукарка злякалась, але віддавати «скарб» не хотіла.
— Моя свекруха ще й гроші взяла за те, що обстригла онуку?! — закричала Люда, хапаючись за ножиці. — Віддавайте! А то я вас зараз сама підстрижу!
— Заспокойтесь, жінко… Дихайте… Ми з Альбіною Іванівною вирішили, що вона буде до мене на послуги ходити в рахунок вашого волосся.
— Я скасовую вашу угоду. Швидко віддайте волосся! Інакше не ручаюсь за себе!
— А як же Альбіна Іванівна?
— Я з нею сама розберусь! І нічого безкоштовного їй не робіть! Зрозуміло?!
Перукарка помовчала, але все ж зрозуміла, що надто ризикує, і віддала волосся Наді. Вона ще не встигла передати його на виготовлення перуки.
Люда йшла додому хоч і зла, але з відчуттям перемоги. Влаштувала доньці серйозну розмову і висловила чоловікові все, що думала про його матір.
З того дня Надя більше до бабусі не ходила. Люда заборонила будь-яке спілкування між ними, пригрозивши, що віддасть вперту Надю в школу-інтернат для проблемних підлітків, якщо та ослухається. А щоб мати більше контролю над донькою, Люда і Славко найняли гувернантку. Тепер уроки Надії завжди були зроблені, а позашкільна діяльність організована так, щоб не залишалося часу на дурниці. А через п’ять років, коли підлітковий вік минув, Надя і сама зрозуміла, яке багатство дала їй природа, і більше не дуріла, фарбуючи волосся та обрізаючи його надто коротко.
Альбіна Іванівна про випадок у салоні дізналася лише через місяць. Вона прийшла, як завжди, до свого майстра і зробила стільки процедур для волосся, скільки раніше жаліла грошей: маску, ламінування, дороге фарбування і СПА-догляд.
«Все одно ж безкоштовно», — думала вона, згадуючи про домовленість. Яке ж було її здивування, коли в кінці їй виставили чималий рахунок.
— Але ж ми домовлялись! — здивувалась Альбіна Іванівна.
— Не пригадую.
— Ви ж купили волосся моєї онуки…
— А! Те волосся забрала її мати, Людмила. Тож я вам нічого не винна. А от ви мені — винні.
Довелось пенсіонерці витягати гроші звідусіль, лаючи ненависну Люду. Вона зрозуміла, чому Надя раптом перестала приходити в гості та чому Славко змінив ставлення до рідної матері.
«Все Люда, гадюка! Ну, тримайся!» — шипіла вона, відриваючи від серця велику суму, безглуздо витрачену на нову зачіску.
— Ти серйозно? Продати мою квартиру тільки для того, щоб тобі та твоїм батькам було краще?