Темрява грудневої ночі згущувалась за вікнами, а всередині старої, обшарпаної хати панувало напружене очікування. За дверима кухні, на підлозі, вкритій плямами давно немитого лінолеуму, тулилась дітвора — троє малюків, притиснутих одне до одного, як пташенята в гнізді. Їхні очі, повні надії та голоду, були прикуті до щілини у дверях. Вони мовчки стежили, як у каструлях повільно вариться скромний олів’є, як мама, Леся, механічно перекладає ложкою салат, ніби намагаючись вижати з нього більше, ніж той може дати. Запах олії й учорашньої цибулі витав у повітрі, але діти не відчували апетиту — їх мучив холод, голод і очікування. Коли ж мама скаже: «За стіл!»? Коли вже буде свято?
— Гей, чого ви тут, як щури, зібрались? — пролунав різкий, грубий голос. Дядько Ігор, високий, сутулий, у потертій толстовці й з перегаром, розчахнув двері й суворо оглянув малюків. — Ану марш у кімнату! Не бачите — дорослі зайняті!
Він пройшов на кухню, важко сперся на одвірок і зазирнув у каструлі. Погляд став ще похмурішим.
— Ну і яка ж у нас радість? — пробурчав він, із відразою тицяючи пальцем у салат. — Олів’є, картопля, та кисла капуста… Та це не свято, а поминки якісь.
Леся, худа, з потьмянілим поглядом і скуйовдженим волоссям, коротко зітхнула:
— Та не лише олів’є я приготувала…
Вона озирнулась, переконалась, що діти не бачать, і, як контрабандистка, витягла з глибини своєї пошарпаної сумки товсту, рожеву палку ковбаси.
— Ось, купила… Але на всіх, звісно, не вистачить. Та й дітям це шкідливо — жирне, солоне… А ще й «білої» взяла. Для настрою, розумієш?
Ігор єхидно усміхнувся, очі заблистіли.
— О, ти даєш, Леся! Молодець! А я їм гостинці приберіг, — і з театральним жестом витяг із кишені кілька мандаринів і пакунок карамельок. — Вдалося в магазині «прихопити» — ніхто не бачив!
Сміх у них був натягнутий, як стара гума. Бо за цією сценою ховалась гірка правда: вони — жебраки. Ігор не працював — місяцями сидів на соцвиплатах, які ледве видавали в центрі зайнятості. Леся отримувала дитячі, але ті гроші танули, як сніг на сонці — перетворювались на пляшки, закуску й дешевий тютюн. Їхнє життя було сірим, одноманітним, повним порожнечі.
Познайомились вони нещодавно — двоє загублених людей, два спустошені серця. Ігор пішов від дружини, яка не витримала його пиятик і постійних сварок. А Леся? Вона теж любила «розслабитись» — горілка була її притулком від реальності, від дитячого плачу, від самотності. Подібне тягнеться до подібного. Але водночас діти — троє маленьких душ — були для них тягарем. Хотілося романтики, пристрасті, веселощів, свята для двох. А тут — сльози, брудні шкарпетки, нескінченне «мамо, дай», «мамо, хочу», «мамо, холодно».
— Може… їх кудись подінемо? На Новий рік? — раптом запропонував Ігор, примружившись. — Хоч би на пару годин…
Леся задумалась.
— Куди? До кого? У мене ані рідні, ані подруг… Ніхто не посидить.
Раптом вона ляснула себе по лобі:
— Придумала! В сарай! Нехай подихають свіжим повітрям! Там хоч тиша…
Ігор схвально кивнув.
За хвилину він уже стояв у дверях кімнати, де діти, сидячи на старому дивані, грались обрізками мотузки й порожніми коробками.
— Гей, хто хоче стати сторожем Святого Миколая? — голосно, з театральною інтонацією, промовив він. — Він уже в дорозі! Але прийде лише до тих, хто чатуватиме його на вулиці!
Діти завмерли.
— А… а можна з мамою? — тихо спитав Ваня, старший, шестирічний хлопчик, тримаючи за руки свою молодшу сестру й братика.
— Ні! — різко відповів Ігор. — Тільки справжні сторожі! А якщо не підете — Святий Миколай взагалі не прийде!
Плач. Скиглення.
— Холодно… мамо, не хочу…
— Я сказав — марш! — гаркнув він, хапаючи кожного за руку й буквально виштовхуючи на двір.
Зовні — крижаний вітер, сніг, завірюха. Діти, в легких кофтах і рваних куртках, тремтіли, як осикове листя. Ігор повів їх до сараю — старого, рипучого, з дірявим дахом і запліснявілими стінами.
— Сидіть тут! — наказав він. — Будете добре поводитись — принесу подарунки!
Він кинув їм пачку дешевого печива — не як частування, а як корм для собак — і грюкнув дверима. Засув клацнув.
Усередині було темно, сиро, пронизливо холодно. Діти тулились одне до одного, намагаючись зігрітись. Спершу вони вірили. Вірив Ваня, вірила п’ятирічна Альонка, вірив трирічний Сашко. Вони шепотіли: «Святий Миколай прийде… він нас не забуде… він нас врятує…»
Але години йшли. Холод стискав тіла. Пальці почали синіти.
— Мамо! — закричав Ваня, стукаючи кулачками у двері. — Мамо, ми замерзаємо!
— Мамааа! — роздався дитячий плач.
А в будинку… в будинку було тепло.
На кухні Леся й Ігор сиділи за столом, перед ними — пляшка, тарілка з ковбасою, мандарини. Вони сміялись, жартували, пили, забувши про все. Діти? Хто вони тепер? Дрібний шум, завада їхньому новорічному святу.
— Скоро північ! — урочисто промовив Ігор, підіймаючи склянку. — За нас! За свободу!
У цей момент у двері постукали.
— Хто це? — насупився Ігор.
— Не знаю… — прошепотіла Леся, хутко накидаючи халат.
Вони відчинили двері — і застигли.
На порозі стояв Святий Миколай.
— Ми вас не замовляли! — випалила Леся.
— Та й платити нічим, — додав Ігор, озираючись, ніби шукаючи, що можна було б віддати.
— Все оплачено, — спокійно відповів Святий Миколай. — Я прийшов із подарунками. Де ваші діти?
Леся миттєво засяяла.
— О! Подарунки? Та у нас троє! Давайте все сюди!
— Ні, — суворо сказав Святий Миколай. — Подарунки вручаються лише дітям. Особисто.
Леся розгубилася.
— А… а вони… зараз… у кімнаті…
Вона пішла в дитячу, зазирнула. Порожньо. В голові промайнуло.
— Ігорю! — пошепки сказала вона. — Куди ти їх подів?
— Упс… — він раптом побілів. — Я ж… забув…
Він вискочив на вулицю, добіг до сараю, відчинив двері. Порожньо. Лише печиво, розмокле від вологи, і сліди дитячих сліз на підлозі.
— Їх немає… — прошепотів він, повертаючись, тремтячи.
Леся вибігла сама. Оббігла сарай, зазирнула в кожну щілину. Нікого.
— Куди вони?! — кричала вона.
Ігор теж підбіг, розгублений.
— Я їх тут закрив… куди вони поділись?!
Раптом — двері сараю з гуркотом зачинились. Засув клацнув.
— Гей! Це жарт?! — заверещала Леся, б’ючи у двері.
— Посидьте тут, — долинув знайомий голос, — поки я зустріну Новий рік.
— Ти що, здурів?! Ми ж замерзнемо!
— А ви жаліли своїх дітей, коли залишили їх умирати від холоду в сараї? — спитав Святий Миколай. І в цей момент він зняв бороду.
Перед ними стояв Стас. Колишній чоловік Лесі. Батько її дітей.
— Ти… — прошепотіла Леся.
— Я прийшов привітати своїх дітей, — тихо, але з крижаним обуренням сказав він. — А почув їхній крик про допомогу. Я відкрив сарай. Забрав їх. Відвіз до лікарні. У них — обмороження. Пощастило, що встиг.
Він пішов, не озираючись.
Через кілька годин хлопці, що гуляли з ліхтариками, почули стукіт. Вони відчинили сарай. Усередині тремтіли двоє — Леся та Ігор, у халатах, з обличчями, перекошеними від жаху.
Вранці Леся побігла до поліції — писати заяву про зникнення дітей.
Але там її чекав сюрприз.
Заява вже була — на неї.
Від Стаса.
Через службу у справах дітей він добився позбавлення Лесі батьківських прав.
— Скільки можна? — сказав він. — Голод, холод, байдужість…
Він забрав дітей до себе. До своєї матері — жінки з добрим серцем, теплими руками й домом, де завжди пахло пирогами та звучав сміх.
Згодом Стас зустрів жінку. Добру, сильну людину. Вона полюбила його дітей, як рідних. А через кілька років народила їм двох сестричок — маленьких, щасливих, улюблених.
А Леся?
Тепер їй довелося працювати. Заробляти. Купувати продукти. Пити менше.
Бо дитячі виплати — вже не її.
І щороку на Новий рік вона згадує ту ніч. Холод. Сарай. Крики.
І обличчя Святого Миколая, який виявився її минулим.
І справедливістю.
Думала викинути старий стілець, але дочка знайшла для нього нове життя! Подивіться, що вийшло