Немита плита

— Чому плита така брудна? Що ти за жінка така! Вічно у тебе безлад! Наче в курнику живу!

— Ну, Коля, я дуже втомилась…

— Від чого ти втомилась?! Ти ж на роботу не ходиш! — просичав Коля крізь зуби. Маша миттєво спалахнула — болюча тема, стара сварка.

— Я ж працюю з дому, якщо ти забув. Здавала великий проєкт…

— Це не робота. Робота — це коли щоранку їдеш до офісу в заторах. А коли сидиш удома в теплі — це так, хобі.

— Ну гаразд, нехай хобі. Окей. Хобі, яке, між іншим, приносить у сім’ю гроші. І до речі, про сім’ю! Якщо ти не забув, дорогий, у тебе є донька-першокласниця! Ми з нею пів вечора над уроками просиділи!

— Та годі вже виправдовуватись! Утомлену з себе корчиш… Інші жінки, он, і трьох дітей тягнуть, і на виробництвах працюють, ще й господарство ведуть у приватному будинку. А ти навіть із квартирою не справляєшся!

— Де це ти, дорогий, таких бачив? Може, у фантастичних фільмах?

— Чим дотепність відточувати — краще б прибрала зайвий раз.

— Якщо тобі так потрібна чистота в домі — сам і помий ту злощасну плиту!

— А дружина мені тоді навіщо?

Маша зітхнула і змовкла. Знову сварка на порожньому місці.

* * *

Коли вони щойно з’їхались — за кілька місяців до весілля — Коля вразив Машу своєю господарністю. Спочатку вона й подумати не могла, що такі чоловіки існують у реальному житті: сам готував, прибирав у домі, навіть прання було на ньому.

— Тобі щось попрасувати? — спитав Коля, коли Маша шукала сукню у шафі.

Вона оглянула нареченого з голови до п’ят: він стояв біля прасувальної дошки з праскою в руках і чаклував над комірцем сорочки — щоб ідеально, без жодної складочки.

— Ти що, мені сукню прасуватимеш? — і захихотіла.

— А чому б і ні? Все одно вже стою. І праска гаряча.

— Мені пощастило, — усміхнулась Маша і поцілувала Колю в щоку. — Хто ще з нас одружується по суті? Якщо ти все робиш по господарству, як домогосподарка.

— Та мені не важко, — відповів наречений.

Після весілля Коля не зменшив обертів і так само тішив молоду дружину, беручи на себе майже весь побут. Спершу Машу це бентежило, а потім звикла: заробляла вона непогано, майже стільки ж, скільки чоловік, тож совість за відсутність побутового внеску її не гризла. Тим паче їхня орендована квартирка була настільки крихітна, що прибрати її не складало труднощів.

А потім Маша отримала спадок. Вони з чоловіком задумались про купівлю власного житла. Вирішили чесно вкластися — навпіл. У Колі були заощадження, ще й батьки допомогли, а в Маші — спадщина. Так їм і вистачило на простору двокімнатну. Житлові умови молодої пари значно покращились. Коля й далі дбав про лад у домі, як Попелюшка. Так і промайнули непомітно пару років.

А потім пара замислилась про дітей. І невдовзі на світ з’явилась донечка Аринка. Вона була абсолютно здоровою, але Маша й так намучилась: дівчинка їла погано й спала неспокійно. Маша стала тривожною, зі страхом рахувала кожну ложечку прикорму, яку донька не з’їдала.

Коля дитині не допомагав — працював. Довелось брати додаткові зміни, щоби приносити в дім більше грошей, бо з розширенням сім’ї й витрати зросли. Поступово все більше хатніх обов’язків лягало на плечі Маші. Але вона ставилась до цього з розумінням: зрештою, чоловік тепер єдиний годувальник. Та й вона сама довго жила, майже нічого не роблячи по господарству — настав час виконувати обов’язки берегині вогнища.

Час минав швидко. Переробки Колі дали свої плоди: керівництво відзначило його старанність і підвищило на посаді. А Маша зустрічала чоловіка гарячими вечерями. Вона швидко звикла до ролі домогосподарки. Доглядала за домом і дочкою, яка стрімко росла. Так непомітно підійшов час повертатись до роботи.

— Як же добре, що скоро виходити з декрету, — якось сказала Маша, — вже скучила за роботою. Багато грошей не принесе, але все ж…

— Навіщо тобі це? — промовив Коля з якоюсь образою в голосі. — Я що, мало заробляю?

— Та до чого тут це?..

— Я вважаю, тобі краще сидіти вдома. Дивитись за малою. А далі подивимось, як буде.

— Може, це й непогана ідея, — замислилась Маша. Аринка досі погано їла, викликала в неї тривогу й, мабуть, справді потребувала маминої присутності.

Маша й далі сиділа вдома, доглядаючи за донькою і домашнім затишком. Але поступово почала нудьгувати. Хотілося чогось більшого, ніж цілодобове перебування в чотирьох стінах і слідкування за порядком. Але щойно вона заводила про це розмову — Коля реагував скептично, лише відмахувався: «Якщо нудно — краще приберись ще раз».

Спершу Маша сприймала це як жарт. Потім, коли зрозуміла, що Коля серйозно — почала сердитись. Але претензії висловлювати не наважувалась. Вона займалась дочкою. Аринка росла тямущою дівчинкою. Але догляду за дитиною й хатньої роботи було замало: Маші хотілося працювати. Тож вона почала шукати в інтернеті різні підробітки. Виявилось, що її освіта прекрасно підходить для дистанційної роботи — хоч на постійну основу влаштовуйся, хоч разові замовлення бери. І Маша серйозно задумалась: а чому б не спробувати працювати з дому? І дитина буде під наглядом, і щось нове в житті. Та й гроші, навіть якщо невеликі.

Вирішено — зроблено. Маша досить швидко знайшла пару тестових завдань, згодом — постійний підробіток. Чоловікові раніше не казала. Хотілось спершу взятись за серйозний проєкт і вже тоді хвалитись. Тим паче — яка Колі різниця, що саме вона робить за комп’ютером, поки він на роботі?

Минав час. Не минуло й пів року, як Маша знайшла добрий проєкт — обіцяли пристойну оплату, як для жінки після тривалої декретної відпустки. Вона й досі слідкувала за домом. Навіть почали вчити літери з донькою — Аринка росла розумною й допитливою.

Можливо, Маша так би й не розповіла чоловікові про підробіток, якби не несподіваний аврал. Як на зло, саме в той день почалися перебої з інтернетом, коли треба було терміново виконати великий обсяг роботи. І от вже майже вечір, а в Маші не зроблено й десятої частини запланованого. Вона сиділа на кухні, краєм ока стежачи за супом. Поряд донька гралась із плюшевим ведмедиком.

Коли Коля повернувся з роботи, Маша навіть не підняла голову, щоб запитати, як минув день.

— Суп гарячий, обережно, не обпечись, — розсіяно промовила вона, не відриваючи погляду від екрана ноутбука. — А друге розігрій, будь ласка. Там у холодильнику щось лишилось… Не встигла свіже приготувати.

— А що ти робиш? — з цікавістю спитав Коля, якось надто голосно грюкнувши дверцятами холодильника. Невже образився? Та ні, це Маші здається… Але вона все ж відірвалась від екрана й подивилась йому в очі.

— Все добре?

— Ти не сказала, що робиш, — тихо спитав Коля й демонстративно озирнувся. — Чому мала тут? І що ти в тому комп’ютері дивишся? Фільм якийсь? Чи форум?..

— Та справа термінова… — спробувала відмахнутись Маша.

— Яка ще справа?

— Ех, давай пізніше поговоримо. Спершу треба доробити. Потім розкажу, обіцяю.

— Ні, давай поговоримо зараз! — гаркнув Коля. Маша налякано подивилась на нього — раніше вона не помічала, щоб його так виводили з рівноваги дрібниці. — Я приходжу з роботи втомлений, а маю сам собі їжу готувати! А моя дружина з ноутбука не вилазить! Це, по-твоєму, нормально? Може, ти там на сайті знайомств сидиш?

— На якому ще сайті?! У мене робота!

— Що ще за робота?

— Я підробіток знайшла. Щоб хоч спеціальність не забути. І різко дали багато завдань. Цілий день майже не було інтернету, і в мене мало часу, щоб усе встигнути…

— Ти що, щось приховувала від мене? Від свого чоловіка? І як давно ти там працюєш?

— Усього два тижні, — збрехала Маша. Як дізнається Коля, що вона брала дрібні замовлення вже майже пів року — ще більше розлютиться.

— Ось тому-то!.. — Коля обірвав себе й важко задихався. Наче намагався заспокоїтись. — Добре, що тільки два тижні… Якщо підеш — ніхто й не помітить.

— Не зрозуміла, про що це ти? — насупилася Маша.

— Про те, що спробувала трохи попрацювати — і досить! Я вже не той хлопчик, яким був, коли ми одружилися. Я хочу повертатись з роботи — і щоб мене чекав гарячий обід!

— Та суп же ще кипить…

— А от друге холодне!

— Розігрій, справа двох хвилин, — здивувалась Маша, а потім похитала головою. — Або ти хочеш, щоб це зробила я? Мені не складно!

— А чому тоді не зробила раніше?

— Завертілась…

Коля демонстративно насипав рис з овочами в миску й поставив у мікрохвильовку.

— Знаєш, я працюю, як кінь, і заробляю нормальні гроші не для того, щоб…

— Слухай, я все розумію. Але розігріти готову вечерю — це ж не щось виснажливе. Як же ти раніше готував для нас двох і не скаржився? Чи то була рекламна кампанія? Хотів заманити?

— Що ти таке говориш! — у Колі з’явився ображений, майже дитячий вираз обличчя.

— А чому ти так злишся через те, що я один-єдиний раз не встигла приготувати свіжу вечерю?!

Маша вже майже зірвалася на крик. Їхню перепалку зупинив лише переляканий лепет доньки: «Мамо, тату, не сваріться!»

Маша прикусила язика й міцно обійняла Аринку. А потім мовчки вийшла з кухні.

Після цієї сварки вони з чоловіком кілька днів не розмовляли. Потім він мовчки приніс додому букет ромашок. Маша сприйняла це як вибачення, і, здається, вони знову почали нормально спілкуватися. Вона вже не приховувала роботу від чоловіка, а іноді навіть ділилась успіхами або просто цікавими випадками. Щоправда, коли вона починала з «такий дивний замовник трапився…» — у Колі на обличчі з’являлася гримаса смертельної нудьги, тож Маші вистачало на п’ять хвилин розповіді.

Час минав. Здавалося, усе заспокоїлось. Аринці вже виповнилося п’ять, а Маша все так само працювала віддалено. Такий формат їй подобався. Вона могла сама контролювати навантаження. І донька постійно була під наглядом, не ходила до садочка й не приносила застуду кожні два тижні, як інші діти. Загалом, усе було добре. Так би вона й жила, нічого не змінюючи, якби компанія, яка часто підкидала їй замовлення на рекламу, не почала розширюватися й давати більше роботи. І Маша хотіла б відмовитись, але проєкти були дуже вигідні. Платили хороші гроші. І вона просто не хотіла втрачати такий шанс… Коли ще з’явиться нагода заробляти з дому відчутно більше, ніж до декрету!

Тому вона працювала більше. Чим швидше виконувала старі замовлення — тим охочіше їй давали нові. Так вона й не помітила, як почала працювати за комп’ютером по сім-вісім годин, майже як на повній ставці. І Колі це не подобалось…

Спершу він просто намагався говорити «на холодну голову». Коли Маша доводила, що теж хоче працювати й приносити гроші в родину, та ще й заробіток у неї став доволі пристойним, чоловік злився й не розумів.

— Тобі що, грошей не вистачає?

— Гроші зайвими не бувають. Давай відкладати! Якраз зберемо на подорож до моря наступного року. І самі відпочинемо, й доньці море покажемо.

— Моїх грошей вистачить, щоб поїхати на море, — образливо заявив Коля. — Я просто не знав, що ти хочеш…

— Ну тоді поїдемо на якесь інше море, — не здавалася Маша. — Або, може, до якогось теплого океану… Я хочу працювати! І роблю це без шкоди для родини! Тим більше — платити стали нормальні гроші. Чому я маю просити в тебе дозволу?

— Бо ти моя дружина, — безапеляційно заявив Коля.

— А це — моє життя. І моя робота. Мої навички.

Коля махнув рукою й пішов. Добре, цього разу обійшлося майже без сварки. А потім він швидко відтанув і погодився, щоб Маша працювала більше. Напевно, захотів на теплий океан…

Спочатку все було тихо. А потім Коля потроху почав ставати примхливим і нервовим — як вагітна жінка на третьому триместрі… Постійно скаржився, що йому не вистачає уваги. Міг годинами бурчати через якусь дрібницю — як переварена картопля в супі.

— Вікна якісь брудні, — поскаржився він якось, коли стояв на балконі й задумливо дивився вдалечінь. Маша була поруч і поливала вазони — вона нещодавно купила кілька горщиків і вчилась доглядати за ними.

«І справді брудні, — подумала вона. — Давно не мила». Наступного ж дня вона все виправила, й вікна блищали чистотою. Те, що вони тепер вимиті, Коля помітив лише через тиждень — коли настали вихідні.

— А чому ущільнювачі брудні? — сказав він і підійшов ближче до відчиненого вікна, прискіпливо роздивляючись раму.

— Що брудне?

— Оці сірі гумки, — діловито відповів чоловік і провів пальцем по канавці, де скло заходить у пластик. — Вони мають бути чистими. Інакше вікна швидко вийдуть з ладу.

Маша з цікавості підійшла до вікна. Так, на гумових ущільнювачах трохи пилюки. Але нічого критичного.

І вона розізлилася.

— Знаєш що, ревізоре! Тепер будеш ходити й кожну пилинку перевіряти? Якщо щось не подобається — зроби сам! Це вже якась нездорова манія… Легко бути охайним за чужий рахунок!

Після цього вони не розмовляли тиждень.

Час летів. Аринка вже пішла до школи, і клопотів побільшало. Маша відмовилась від частини замовлень, щоб займатись із донькою. І все йшло мирно… аж до нової сварки — цього разу через брудну плиту.

Особливо боляче було від слів Колі, який решту вечора повторював у різних варіаціях: «Навіщо мені така дружина?»

«А навіщо мені такий чоловік? — думала Маша. — Я сама заробляю, доглядаю дитину. Квартира куплена навпіл. Що мені заважає подати на розлучення?»

Хоча то було радше риторичне питання. Вона все ще любила Колю. І в глибині душі знала, що він її теж. Але терпіти його причіпки ставало дедалі важче.

Вони майже місяць жили у напрузі. Майже не розмовляли й уникали поглядів одне одного. Маша взагалі не знала, що відбувається в житті чоловіка. Але він здавався серйозним і постійно задумливим.

— Комірець погано випрасуваний, перегладь! — сказав він якось вранці й мало не кинув сорочку їй в обличчя.

— Ти з глузду з’їхав?! — обурилася Маша. Але все ж пішла по праску. — А якби ти мені по очах потрапив?

— Пробач, я просто дуже поспішаю. Сьогодні важливий день! Начальник обирає заступника. Можливо, вибере мене. Все має бути ідеально! А на сорочці — залом на комірі! Погано прасуєш!

— Міг би попередити заздалегідь, щоб я ввечері попрасувала, — прошипіла вона. А може, це праска шипіла, випускаючи хмарку пари.

Коля замовк на кілька хвилин. А потім, коли Маша вручила йому заново випрасувану сорочку, пробурмотів тихо, майже як ображена дитина:

— У мене цілих два конкуренти. Може, начальник не обере мене. Треба врахувати всі дрібниці — навіть сорочку… Я хочу, щоб усе пройшло ідеально, і щоб я його вразив.

— Тоді бажаю успіху, — щиро сказала Маша.

Її побажання не мали чарівного ефекту. Коля повернувся пізніше, ніж зазвичай, злий і розчарований. Маша й без слів зрозуміла — посаду заступника отримав хтось інший.

— Знову страва холодна! — поскаржився Коля й відкинув виделку.

Маша зціпила зуби й промовчала. Зрозуміло, що в чоловіка був важкий день, але зриватися на ній — це вже занадто.

— Уявляєш, я запізнився зранку. Вийшов пізніше — і встряг у таку пробку! Прийшов на п’ять хвилин пізніше за інших… Може, через це начальник мене й не обрав! Бо ти довго прасувала сорочку — і я через тебе запізнився!

Маша повільно вдихнула й видихнула. Ось як! Тобто винна вона? Не отримав підвищення — бо вона не встигла швидко випрасувати сорочку? Як зручно — завжди мати крайню.

— У вас була нарада так рано? — беземоційно спитала Маша. — Я ж не знала, що у вас зустріч прямо о дев’ятій ранку. Міг би й поспішити мене, якби знав.

— Нарада о десятій.

— А до чого тоді твоє запізнення на п’ять хвилин?

— Начальник усе бачить, усе помічає…

Маша мовчки поставила перед чоловіком тарілку з пирогом. Щойно спекла шарлотку… З останніх сил стримувалась, щоб нічого не сказати. Бо її так розривали емоції, що, здавалося, досить бодай доторкнутися — і вона влаштує справжню істерику.

— Мене не влаштовує, що навіть на таку дрібницю, як сорочка, треба витрачати час, — знову заговорив Коля. — Я просто хочу… щоб ти не працювала й усе робила по дому.

— Невже я мало роблю? — зітхнула Маша. Вона раптово відчула себе такою слабкою й вразливою, що навіть сваритись і злитись не захотілось. — Я й так розриваюсь між донькою-першокласницею, хатою та підробітками.

— Ну то не бери підробітки! — не вгамовувався чоловік.

— Я просто хочу…

Маша не договорила — сил не стало, наче всередині шквал емоцій усе випалив.

До речі, на теплий океан вони так і не поїхали. Коля вирішив, що краще за ті гроші оновити автівку — і вони оновили.

Маша вирішила діяти по-іншому — не плакати й не доводити нічого. Вона вже не двадцятирічна дівчинка, щоби влаштовувати істерики. Не хочуть слухати? Добре! Вважають, що вона мало робить? Нехай тоді роблять самі — краще й більше.

Того вечора скандалу вдалося уникнути. А коли наступного дня Коля повернувся з роботи, його чекав свіжоприготовлений обід із трьох м’ясних страв і глечик компоту. У квартирі було ідеально чисто, мов після генерального прибирання. Тільки надто вже тихо. Коля здивувався, чому вдома — ні дружини, ні доньки. А потім відмахнувся — мабуть, вийшли до магазину або на прогулянку. Але коли не повернулись ні за годину, ні за дві — він занепокоївся.

Коли Коля справді стривожився й зайшов у спальню, то побачив, що шафа наполовину порожня. На тумбочці лежала стопка купюр і записка. Він взяв її в руки й почав читати:

«Я поки що побуду в мами, любий. Це невелика перевірка, щоб зрозуміти — що для нас справді важливо. Бо ти так часто питав: навіщо тобі дружина?

Мені чоловік потрібен, бо він — моя доля. Мій коханий і батько моєї дитини. А якщо тобі потрібна просто домогосподарка — то прошу. В хаті чисто, їжу залишила на столі. Навіть гроші залишила — те, що заробила за останні місяці. На машину, звісно, не вистачить. Тільки на море. І то — на кілька днів.

Тож… Якщо ти любиш мене як людину, а не як функцію — забереш від мами. А якщо ні… На ці гроші наймеш хатню робітницю. На перший час вистачить.»

Коля перечитав записку кілька разів. Наче не міг повірити очам. І одразу почав дзвонити Маші. Вона не брала слухавку. Він дзвонив весь вечір. Навіть не злився. Просто… вдома раптово стало так порожньо й самотньо. І справді — навіщо йому посада, гроші й ідеально випрасувані сорочки, якщо поруч не буде тих, заради кого він живе?

Тож він того ж вечора поїхав забирати дружину з маминого дому — хоч була вже ніч.

Маша зустріла його на порозі з напівусмішкою. А Аринка підбігла до тата й весело залопотіла:

— Тату, привіт! Сьогодні в бабусі було так весело! Ми грали в лото!

— От як, — Коля погладив доньку по голівці. — Це добре. А зараз збирайтесь — час додому.

Маша не сказала ані слова, поки вони повертались у квартиру. А зранку її чекали свіжі круасани від Коля на сніданок і одна біла троянда.

Поступово все налагодилось. Коля перестав робити зауваження й повчати дружину, а вона намагалась дозувати роботу так, щоб вона не заважала родині. За рік вони таки поїхали у заслужену відпустку — до теплого океану, як Маша й мріяла.