Висока, кучерява й до неможливості худа.
Блузка виглядала цілком нормально, але руки — зовсім не мамині. Пальці короткі й доволі грубуваті. Тримала їх, переплівши між собою. А ноги — ще худіші за мамині, з подовженими ступнями.
Ми з братом, Валеркою (йому сім років, а мені дев’ять), сиділи та дивилися на неї, мов двоє блискавок, готові спопелити поглядом.
Подовгаста Міла — мов ціла верства шляху, а не якась там жінка, на ім’я Міла!
Тато одразу помітив наше зневажливе ставлення й, примружившись, промовив:
— Поводьтеся ввічливо! Хіба ви геть невиховані?
— А вона тут надовго? — розпещено примружився Валерка. Йому таке дозволялося, адже ще замалий. Та й хлопчик.
— Назовсім, — відповів тато.
У його голосі уже чувся початок роздратування. А якщо тато розгнівається, нам обом буде непереливки. Краще його не доводити.
Приблизно за годину Міла вирушила додому. Взулася. І саме в ту мить, коли вже мала йти, Валерка поставив їй підніжку.
Вона ледь не гепнулася в під’їзд.
Тато розхвилювався:
— Що сталося?
— Та перечепилася об інше взуття, — відповіла вона, не дивлячись на брата.
— Тут такий безлад… Я зараз усе поскладаю! — похапцем пообіцяв тато.
Тоді ми зрозуміли, що він її кохає.
Спроби позбутися її з нашого життя, якими б наполегливими вони не були, не увінчалися успіхом.
Якось, коли Міла залишилася з нами сам на сам (тата вдома не було), а ми саме продемонстрували чергову порцію свого відразливого ставлення, вона спокійно промовила:
— Ваша мама померла. На жаль, таке трапляється. Тепер вона на небесах і бачить, як ви чините. Сумніваюся, що їй подобається ваша поведінка. Вона ж усе розуміє — що ви навмисне вередуєте. Оце так ви шануєте її пам’ять?
Ми насторожилися.
— Валерко, Ксю, ви ж хороші діти! Невже саме так варто вшановувати мамин спомин? Усе вирішується справами, добрими вчинками. Не можу повірити, що ви завжди такі сердиті, мов маленькі їжачки.
Послідовними розмовами вона помалу відбила у нас бажання поводитися відверто гидко.
Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з крамниці. Міла так мене вихваляла! Ще й легко провела долонею мені по плечу.
Так, то були не мамині руки… але водночас це здавалося приємним.
Валерка від ревнощів аж спалахнув.
Він теж узявся розставляти чисті горнятка на полиці. Міла похвалила і його.
А ввечері, сповнена гордості за нас, вона розповіла татові, які ми з братом чудові помічники. Тато був у захваті.
І все ж, навіть після того, відчуття «чужинки» не швидко нас полишило. Хотілося б довіритися цій жінці, але серце вперто цьому опиралося.
Не мама — і край.
Однак минув рік, і ми вже насилу згадували, як воно — без неї. А після одного випадку закохалися в Мілу, ніби й справді безтямно, як і наш батько.
…Сьомий клас Валерки видався складним періодом. Його, замкнутого й мовчазного, обрав «жертвою» шкільний задирака, на ім’я Ванько Храмцов. Той був такого ж зросту, однак дивовижно зухвалий.
Він задирав Валерку заради свого утвердження, називаючи це «пошуком конкуренції».
У Ванька була повна сім’я, й він чітко відчував за собою підтримку батька. Той говорив: «Ти ж справжній мужик — бий усіх, хай ніхто не сміє тебе утискати». Ось Храмцов і завважив Валерку легким об’єктом.
Мій брат повертався з уроків похмурим, не ділився нічим навіть зі мною, сестрою. Гадав, що все якось владнається саме собою. А такі конфлікти, навпаки, набирають обертів. Кривдники стають ще зухвалішими, якщо їм усе сходить із рук.
Нарешті Храмцов почав відверто бити Валерку. Щоразу, проходячи повз, бив кулаком у плече.
Лише коли я помітила в брата синці, вдалося витягнути з нього всю правду. Він же вважав, що «справжній чоловік» не перекладає власні проблеми на сестру — хай навіть старшу.
Ми не знали, що Міла стояла за дверима й чула кожне наше слово.
Валерка благав мовчати перед татом, інакше ситуація тільки погіршиться.
А ще він просив мене не летіти з кулаками на Храмцова! Хоч я була ладна будь-кого розірвати, захищаючи брата.
Вихід був ніби відсутній: і мовчати не можна, і скаржитися татові — небезпечно (той миттєво б поліз до батька Храмцова, а там недалеко до судової тяганини…).
Наближалася п’ятниця.
Міла під приводом «сходити до магазину» рушила з нами до школи та тихцем попросила мене вказати, котрий із хлопців є отим Храмцовим.
Я показала. Нехай знає, нахаба!
Далі розгорнулася справжня вистава.
Саме настав урок української в мого брата.
Міла, дбайливо приклавши долоню до зачесаного волосся, приємним голосом звернулася до вчительки, попросивши дозволу вивести «на хвилинку» Ванька Храмцова — мовляв, є дещо обговорити.
Учителька не запідозрила лихого й дозволила. Ванько теж слухняно вийшов, гадаючи, що Міла — якась нова кураторка чи організаторка. Може, запросить його на покладання квітів у шкільному заході, подумав він.
Натомість Міла міцно вхопила його за футболку, ледь підняла над підлогою й прошипіла:
— Навіщо ти чіпляєшся до мого сина?
— Д-д-до якого сина? — розгубився той.
— До Валери Рябініна!
— Я… нічого…
— От і має бути це «нічого»! Якщо я тільки почую, що ти знову його штурхнув чи зиркнув криво — закопаю, зрозумів, негіднику?
— Тітонько, відпустіть мене, — просичав Храмцов мало не слізно. — Я більше так не робитиму!
— Мерщій забирайся! — урвала його Міла. — І спробуй хоч комусь обмовитися про нашу зустріч. Я порушу справу проти твого батька, який виховав справжнього малолітнього бандита! Зрозумів? Учительці скажеш, ніби я твоя сусідка, якій потрібен був ключ. А потім після уроку вибачишся перед Валерою. Я особисто перевірю.
Він метнувся назад до класу, поправляючи одежину й несміливо бубонячи про «сусідку».
…З того дня він ніби забув, що мій брат існує на світі. Сторонився його й оминав стороною. А того ж дня Ванько насилу підійшов до Валерки, попросив пробачення, тремтів, мов осиновий лист.
— Головне, не кажіть татові, — попередила нас Міла. Ми, звісно, не стрималися й виказали все.
Тато був у захопленні.
Згодом і мені випав урок від Міли.
У шістнадцять років я «захворіла» дурною любов’ю, коли гормональні бурі затуманюють розум, а тебе тягне до забороненого.
Донині червонію від сорому, але розкажу. Я зустрічалася з безробітним піаністом, який не випускав із рук чарки, і навіть не помічала очевидних фактів. Він називав мене своєю музою, а я танула, мов віск, лише почувши його компліменти та відчула обійми. То був мій перший дорослий роман.
Мама (Міла) прийшла до нього й прямо спитала: «Буваєш ти коли-небудь тверезим? І на що ви житимете далі?»
Якщо він мав би чіткий план, як мене утримувати, вона ще готова була обговорити цю історію. Бо прокурена однокімнатка не годиться для серйозних почуттів.
Цей піаніст був на п’ять років молодший за Мілу, зате на чверть століття старший за мене. Та вона церемонитися з ним не стала.
Не переказуватиму його реакції, але мені ніколи не було так ніяково перед Мілою. Особливо, коли вона важко зітхнула: «Думала, ти розумніша».
На тому мої «любовні пригоди» й фінішували. Вийшло бридко й ганебно, зате ні тато, ні мій залицяльник не отримали квиток за ґрати. Міла вчасно втрутилася…
Сплинули роки. І в мене, і в Валерки тепер власні сім’ї, де панує взаємна любов, повага й уміння не лишатися осторонь, коли близька людина оступається. Усього цього навчила нас саме Міла.
Немає у всьому світі жінки, яка б зробила для мене й брата більше. Тато з нею сяє від щастя, доглянутий і коханий.
А колись Міла мала тяжку сімейну драму. Ми з Валерою й не підозрювали — тато не хотів розповідати.
…Вона покохала нашого батька, пішла від чоловіка. А в неї був син, що загинув з вини рідного тата.
Вона не змогла того пробачити колишньому.
Ми щиро сподіваємося, що допомогли хоч трохи зменшити її біль. І в жодному разі не забували, який величезний внесок вона зробила в нашу долю.
Вся наша рідня гуртується довкола неї. Не знаємо, чим іще догодити Мілі, які домашні капці їй дати, аби було комфортно й тепло. Ми її безмежно цінуємо й бережемо.
Адже справжні матері, навіть коли трапляються круті перешкоди, зуміють не зламатися і не впасти.
Peцenт ідeaльнoгo ʍapuнaдy для гpu6ів. Цeŭ сʍaчнuŭ ʍapuнaд nідхoдuть для всіх вuдів гpu6ів і нe noтpe6yє жoднoї peклaʍu