Міла дивилась на ключі у своїй руці й не могла повірити. Нарешті! Власна квартира. Велика, світла, з трьома кімнатами й балконом. Її власна фортеця після стількох років життя в тісняві.
Телефон задзвонив. Мама. Знову. Вже втретє за день.
— Мілочко, ти вже підписала документи? — у голосі матері звучала збудженість.
— Так, мамо. Щойно отримала ключі.
— Ну, слава Богу! Ми з батьком вже почали збирати речі. Думаю, до вихідних впораємось із переїздом.
Міла завмерла. Що?
— Яким переїздом?
— Як це яким? До тебе, звісно! Ти ж не думала, що купиш трійку і житимеш там сама? Це ж нерозумно! Ми з батьком все обговорили.
Всередині Міли щось обірвалось. П’ятнадцять років економії, підробітків, відмови від відпусток і особистого життя — все заради цього моменту. Моменту свободи. І ось…
— Мамо, ми цього не обговорювали.
— А що тут обговорювати? Ти ж знаєш, у нас з батьком проблеми зі здоров’ям. Хто про нас подбає, як не рідна донька? Чи хочеш, щоб ми на старості літ самі мучилися?
Міла заплющила очі. Історія повторювалася. Як тоді, в дитинстві.
Коли Мілі виповнилось шість, у їхню маленьку двокімнатну квартиру переїхала старша дочка батька — Світлана. Міла ще пам’ятала, як раділа появі сестри — хай навіть зведеної. Але радість швидко змінилася подивом.
— Міло, ти ще маленька, — сказала тоді мама, — Світлані потрібна власна кімната для розвитку. Ти ж розумієш?
І Міла розуміла. Вона завжди все розуміла. Так і почалося її життя в батьківській кімнаті, за шафою. Маленький куточок, відгороджений фіранкою — ось і все особисте простір.
— Потерпи трохи, — казав батько, — ось підростеш — усе зміниться.
Але нічого не змінювалося. Світлана росла у своїй кімнаті, а Міла — за шафою. Навіть коли вона вступила до університету, ситуація не змінилася: тільки тепер у Світлани в кімнаті був ще й чоловік, а згодом — і дитина.
І Міла знову все розуміла. Вона робила домашні завдання на кухні, поки батьки дивилися телевізор. Переодягалась у ванній. Говорила телефоном пошепки, щоб не заважати батькам спати.
— Ти в нас така самостійна, — хвалила мама, — не те що Свєтка. Вона без своєї кімнати як без рук.
І Міла пишалась. Вона справді була самостійною. Настільки, що після університету влаштувалась аніматоркою у велику студію, почала добре заробляти й мріяти про власне житло.
— Навіщо тобі квартира? — дивувалась мама. — Живи з нами, копи гроші. Он Свєтка нарешті з’їхала. Повно місця.
Але Міла вже вирішила. Спершу знімала кімнату, потім — студію. Відкладала кожну гривню. І ось, через п’ятнадцять років, купила трійку в новобудові. Велику, простору — щоб більше ніколи не відчувати себе загнаною в куток.
І тепер цей дзвінок.
— Мамо, я планувала жити сама, — обережно сказала Міла у слухавку.
— Сама? В трьох кімнатах? — мати розсміялася. — Ти що, з глузду з’їхала? А як же ми? Ти про нас подумала?
— Я думала, ви залишитеся у своїй квартирі.
— У нашій халупі? Там же ремонт потрібен, ліфт не працює, сусіди галасливі. Ні, ми вже все вирішили. Тато навіть замовив машину для переїзду.
— Але мамо…
— Що «але»? Ти невдячна дочка, так? Ми тебе ростили, годували, вчили, а ти нас тепер на вулицю викидаєш?
Міла відчула, як до горла підкотився клубок. Завжди одне й те саме. Варто їй заїкнутися про власні бажання — вона одразу стає «невдячною».
— Я вас не виганяю. Просто хочу жити окремо.
— А ми що, заважаємо? — у голосі матері з’явились сльози. — Ми ж не чужі! Ми — сім’я! Чи ти вже когось собі знайшла? То приводь, ми не проти. Сидітимемо тихо у своїй кімнаті.
Міла зітхнула. Як пояснити, що справа не в тому? Що їй просто потрібен простір. Фізичний і емоційний.
— Давай поговоримо ввечері, — нарешті сказала вона. — Мені треба йти.
— Звісно, іди. У тебе ж робота важливіша за батьків.
Міла натиснула «відбій» і сперлась спиною до стіни своєї нової, ще порожньої квартири. Що робити?
Увечері вона поїхала до батьків. У старій квартирі вже стояли коробки з речами.
— Ось, потроху збираємо речі, — радісно повідомив батько. — Думаю, твоє старе ліжко можна не брати, купимо нове. А от шафа ще міцна, згодиться.
— Тату, мамо, нам треба поговорити, — Міла сіла на диван. — Я не планувала, що ви переїдете до мене.
Батьки перезирнулися.
— А як ти планувала? — спитав батько. — Кинути нас у старості?
— Я вас не кидаю! У вас є своя квартира.
— Яку ми плануємо віддати Світлані, — додала мати. — У неї ж діти, їм потрібно простір для розвитку.
Міла застигла.
— Що?
— Ну так, — кивнув батько. — Чоловік Світлани мало заробляє, їм житло самим не купити. А ти — молодець, сама впоралась. От ми й подумали: тобі трійка, їм — наша двушка. Все чесно.
— Чесно? — Міла відчула, як у ній закипає злість. — А де була ця чесність, коли я п’ятнадцять років жила за шафою, а Світлана мала окрему кімнату?
— Ну почалось, — закотила очі мати. — Знову старі образи. Ти ж доросла жінка, Міло! Досить про це згадувати.
— Я не про образи. Я про подвійні стандарти. Все життя Світлана отримувала краще, а я мала «розуміти» і «терпіти». І зараз — те саме! Вона отримає вашу квартиру, а я — вас у доважок до своєї.
— У доважок? — підвищив голос батько. — Ми для тебе тягар?
— Ні, тату. Але я хочу жити сама. Хоча б кілька років. Хочу приходити додому й знати, що там тихо. Хочу ходити по квартирі у чому хочу. Хочу запрошувати друзів, не питаючи дозволу. Хочу просто… свободи.
— Свободи від батьків, значить, — мати стиснула губи. — Добре. Раз ми тобі заважаємо — не будемо нав’язуватись. Тільки потім не приходь, коли нас не стане. Не плач на могилі, що не встигла поспілкуватися.
— Мамо, це — маніпуляція.
— Це — правда життя! — мати грюкнула кулаком по столу. — Ми ж не вічні! А ти обираєш якусь ефемерну «свободу» замість турботи про батьків. От Свєта, хоч і з дітьми, але щовихідних приїжджає, батька навідує.
— Свєта приїжджає раз на місяць. І то ненадовго, — тихо сказала Міла. — І ніколи не допомагає по господарству. Це я прибираю, готую, ходжу за продуктами та ліками.
— Ну, в неї ж діти!
— А в мене — робота. І бажання хоч трохи пожити для себе.
У кімнаті повисла важка тиша.
— Отже так, — нарешті сказав батько. — Або ми переїжджаємо до тебе, або можеш забути, що в тебе є батьки. Вибирай.
Міла вийшла з батьківської квартири з важким серцем. Ультиматум батька лунав у вухах. Невже вона справді погана дочка? Може, варто погодитися?
Вона набрала номер Світлани.
— Привіт, сестричко, — голос Світлани звучав безтурботно. — Як справи з новою квартирою?
— Батьки хочуть переїхати до мене.
— А, так, вони казали. Класно ж! Житимете великою дружною родиною.
— А ти знала, що вони хочуть віддати свою квартиру тобі?
Пауза.
— Ну… так. Ми це обговорювали. У мене ж діти, нам потрібно більше простору.
— А мені не потрібно?
— Та годі, Міло. Ти ж завжди була самостійною. І потім, ти одна, а нас четверо. Математично — нам більше треба.
— Математично, — Міла гірко усміхнулась. — А морально? Тобі не здається несправедливим, що я все життя жила в кутку, сама заробила на квартиру, а тепер знову маю ділити житло, поки ти отримаєш батькову квартиру просто так?
— Ой, знову ти за старе. Постійно когось у чомусь звинувачуєш. Може, досить уже? Ти доросла жінка, а все тримаєшся за дитячі образи.
— Це не образи, Світлано. Це шаблон. Все життя — одне й те саме. Тобі — найкраще, мені — що залишиться.
— Знаєш що, — голос Світлани став холодним, — якщо ти така ображена — вирішуй сама. Але батьків на вулицю не викидай. Вони не заслуговують такого ставлення.
Міла натиснула «відбій». Звичайно. Вона знову погана. Завжди вона погана, якщо не погоджується жертвувати собою.
Наступні кілька днів Міла жила наче в тумані. Ходила на роботу, поверталась у свою нову, ще порожню квартиру, сідала на підлогу й думала. Батьки не дзвонили — мабуть, чекали, коли вона зламається й подзвонить першою.
У п’ятницю ввечері Міла вирішила, що, можливо, варто продати трійку й купити однокімнатну. Так і батьки не зможуть переїхати, і частину грошей вона збереже. Рішення далося важко, але здавалося єдиним можливим.
Вона зателефонувала рієлтору і вже за тиждень почала показувати квартиру потенційним покупцям. Одними з перших прийшла родина — чоловік, дружина і двоє підлітків.
— Нам потрібна простора квартира, — пояснила жінка, оглядаючи кімнати. — У нас двоє дітей, їм потрібен особистий простір. Зараз ми живемо у двокімнатній, діти ділять одну кімнату. Це нестерпно.
Міла кивнула, спостерігаючи, як хлопець і дівчина років чотирнадцяти із захопленням оглядають кімнати.
— Мам, дивись, у мене буде своя кімната! — вигукнула дівчинка. — Нарешті!
— І в мене теж! — підхопив хлопець. — Більше не доведеться слухати твою дурнувату музику!
Батьки усміхались, дивлячись на щасливі обличчя дітей.
— Ви розумієте, — тихо сказала мати, відвівши Мілу вбік, — ми стільки років збирали на цю покупку. Хочемо, щоб у дітей було нормальне дитинство, свій простір. Це дуже важливо для розвитку особистості.
Міла дивилася на цю родину й відчувала, як у ній щось перевертається. Ці батьки розуміли те, чого ніколи не розуміли її власні. Вони ставили потреби дітей вище за свої. Вони збирали, економили, працювали — заради того, щоб дати дітям те, чого була позбавлена вона.
І тут її осяяло.
Чому вона має поступатися? Чому знову повинна жертвувати собою? Ці чужі люди готові на все заради щастя своїх дітей, а її рідні батьки все життя ставили власні інтереси та інтереси Світлани вище її потреб.
— Вибачте, — раптом сказала вона. — Я передумала продавати квартиру.
Сім’я виглядала розчарованою, але Міла була непохитною. Вона провела їх до дверей і, зачинивши їх, притулилась до стіни.
Ні. Вона більше не буде жертвувати собою. Вона заслужила цю квартиру. Заслужила свободу і простір. І ніхто — ні батьки, ні Світлана — не має права це в неї забрати.
У неділю Міла знову поїхала до батьків. Зустріли її холодно.
— Вирішила навідати стареньких перед тим, як остаточно забути? — процідила мати.
— Ні, мамо. Я прийшла сказати, що люблю вас. Дуже. І допомагатиму всім, чим зможу. Але жити разом ми не будемо.
— Значить, вибір зроблено, — батько схрестив руки на грудях. — Що ж, ми почули.
— Це не вибір між вами й свободою, тату. Це вибір здорових стосунків. Я хочу вас навідувати, телефонувати, допомагати фінансово. Але хочу, щоб у кожного з нас був свій простір.
— А як же наша квартира? Ми ж хотіли віддати її Світлані!
— Це ваша квартира, вам вирішувати. Але якщо ви її віддасте Світлані — вам доведеться орендувати житло або купити нове. Я можу допомогти з першим внеском, якщо хочете.
Батьки перезирнулися.
— Тобто ти пропонуєш нам знімати квартиру, поки ти живеш одна у трикімнатній? — обурилась мати.
— Ні, мамо. Я пропоную вам залишитися у своїй квартирі, яка у вас вже є. А якщо вирішите віддати її Світлані — це ваш вибір. І ваші наслідки.
— Але ж ми розраховували…
— От саме, — твердо сказала Міла. — Ви розраховували. Не питаючи мене. Як завжди.
Мати відкрила рота, щоб щось сказати, але батько несподівано підняв руку, зупиняючи її.
— Знаєш, Міло, — тихо сказав він, — я ніколи не думав про це з твого боку. Ми справді завжди вирішували за тебе, але ж хотіли як краще для сім’ї.
— І ти завжди була така розумна, слухняна донька, — додала мати.
— І подивись, ким ти стала, — батько похитав головою. — Ми виховали доньку, яка відмовилась від нас. Яка забула, хто дав їй життя.
Міла вийшла, не вірячи своїм вухам.
Минув місяць. Міла сиділа у своїй новій, вже облаштованій квартирі. Батьки продовжували телефонувати, але їхній номер був у чорному списку. Світлана була незадоволена, але нічого не могла вдіяти.
Вона думала про ту сім’ю, що приходила дивитися її квартиру. Про те, як батьки раділи за своїх дітей, як піклувались про їхні потреби. Можливо, колись і в неї буде така сім’я. Сім’я, де кожен має право на особистий простір і повагу.
А поки — вона насолоджувалась свободою. Своєю квартирою. Своїм життям. Уперше вона справді відчувала себе вдома.
— Заздриш і ревнуєш? Адже раніше я тобі була зовсім не потрібна, — відповіла колишня дружина на прохання повернутися