Щодня Аня поверталася додому з надією, що Макс повернеться. Знала, що ключів у нього немає — залишив, коли пішов. І все одно сподівалася, що відкриє двері й побачить у передпокої його кросівки. Чуда не сталося і цього разу.
Вони прожили разом два роки. Він заповнив ту порожнечу, що залишилася після смерті мами. І навіщо тільки вона почала ту розмову… Між ними від початку не було пристрасті. Просто було добре вдвох. Але Макс не робив пропозиції, не говорив про майбутнє, про їхнє майбутнє.
— А що далі? – якось спитала Аня.
— Ти про штамп у паспорті? А що він змінить?
— Для жінки це важливо. Якщо для тебе ні — може, розійдемося? – сказала напівжартома, щоб налякати, підштовхнути його до рішучого кроку.
— Тоді розійдемося, — раптом відповів він і пішов.
Вже тиждень вона жила сама. І чекала. Подзвонити? Попросити повернутися? Але якщо чоловік так легко пішов — значить, не кохав.
Він з’явився в її житті саме тоді, коли вона залишилась зовсім одна. Два роки тому у водія маршрутки прихопило серце, він не впорався з керуванням і врізався в зупинку. Мама й ще одна жінка загинули на місці, іншим пощастило більше — вони постраждали, але вижили. Водій помер у лікарні, коли дізнався, що з його вини загинули люди. Обширний інфаркт.
Про це передали у всіх новинах. Після похорону Аня ходила, наче в тумані. Мало не потрапила під колеса Макса. Він устиг загальмувати, вискочив з машини й почав кричати на неї, а потім побачив її обличчя — замовк, відвіз додому й залишився з нею.
Він був молодший на три роки. Різниця несуттєва, але Ані здавалося, що між ними десятиріччя. Він нічого не планував, жив одним днем, на розмови про дітей відмахувався. «Які діти? Встигнемо. Анька, нам що — погано вдвох?» — сміявся Макс.
А їй хотілося нормальної родини, дітей, разом вибирати коляску й повзунки. Його дратували такі розмови.
Вдома вона спеціально не діставала телефон із сумки, щоб не дивитись на нього щохвилини. Ледве стримувалась, щоб не подзвонити. Збираючись на роботу, щоранку з завмиранням серця перевіряла повідомлення. Макс не писав.
Знову порожній, самотній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм. Аня думала про своє, не бачачи, що відбувається на екрані. Тому не одразу почула приглушений рингтон у передпокої. Довго не могла витягнути телефон із сумки — заважали гаманець, гребінець, купа дрібниць. Нарешті дістала, але дзвонив не Макс. Аня відповіла, думаючи, що в нього могла сісти батарея або він потрапив в аварію…
— Аня? – пролунало немолодим жіночим голосом.
І їй одразу стало байдуже, хто це і навіщо дзвонить.
— Це сусідка твоєї тітки Саші. Олександра померла сьогодні вранці.
Яка тітка Саша? Яка сусідка? Про що взагалі говорить ця жінка? І раптом у пам’яті спалахнув спогад із дитинства. Невеличка, кругла жінка, схожа на Колобка. Вона прикривала рот рукою, коли усміхалась. У неї не було передніх зубів — чоловік вибив, коли п’яний був. Від неї пахло пічкою й пирогами.
Аня з нетерпінням чекала літа, щоб поїхати до тітки Саші. Але мама якось сказала, що більше туди не поїдуть. Вона вже не пам’ятає, чому. А потім забула й саму тітку Сашу.
— Ти мене чуєш? – запитав чужий голос.
— Так. А від чого вона померла?
— Лікар сказав, що тромб відірвався. У нас районна лікарня, лікарі не такі, як у місті. Можна було б залишити її вдома, але спека стоїть… Ти приїдеш?
— Коли похорон? – запитала Аня.
Вона зовсім не збиралася їхати.
— Післязавтра, на третій день, як заведено. Якщо не зможеш — скажи, ми перенесемо…
— Не треба, я приїду. Скажіть, як до вас доїхати — я не пам’ятаю, — з труднощами зізналася Аня.
— Авжеж, — зраділа жінка. – Звідки ж тобі пам’ятати? — Село Залісся. Автобусом їхати години дві, машиною швидше.
— Я автобусом, — сказала Аня, згадавши, що з Максом і його машиною покінчено.
— Бери квиток до села Бикове, до нас автобус не ходить, треба пішки. Може, тебе зустріти?
— Не треба.
— Приїжджай. У неї, крім тебе, нікого не було…
«Я не поїду. Навіщо? Я ледь пам’ятаю тітку Сашу. Звідки взагалі мій номер у тієї сусідки? — Аня відкрила шафу. На очі впала сукня, в якій вона ховала маму. — Мамо… Вона б поїхала».
Аня дістала довгу синю спідницю в дрібні білі квіточки й чорну футболку. Інший одяг був яскравий, не підходив для похорону. Склала речі в сумку.
Вранці вона пішла на роботу й написала заяву на три дні за власний рахунок. Як годиться.
— Якщо потрібно буде ще, подзвони, — сказала керівниця зі співчуттям.
Аня повернулася додому, зібрала все необхідне й вирушила на вокзал. Автобус щойно пішов, іншого довелося чекати дві години. Додому повертатись не було сенсу. Вона коротала час у кафе та привокзальних крамничках. Купила цукерки, печиво, вино. Не з порожніми ж руками їхати. На поминках згодиться.
Усю дорогу думала про безглуздість цієї поїздки. Коли вийшла з автобуса, сонце вже хилилось до заходу, але пекло ще несамовито. Аня швидко спітніла, одяг прилип до тіла. Незабаром її обігнав автомобіль. Він зупинився трохи далі, з нього вийшов молодий чоловік.
— Аня? — запитав він.
— Так. Звідки…
— Ти мене не пам’ятаєш? Я Микола.
У пам’яті сплив якийсь кволий хлопчина з вічними шмарклями. Не може бути, щоб з того замухришки виріс такий красень.
— Сідай, підвезу. Тебе всі чекали.
— Мене? — здивувалася Аня.
— Ну так. Твоя ж тітка померла. Про маму знаємо. Співчуваю. Тітка Ніна все шкодувала, що з рідних нікого не знайде. Знайшла, значить.
— Це вона мені дзвонила? А звідки в неї мій номер?
— Мабуть, мама залишила, коли приїжджала. Ми вже приїхали, — сказав він, і Аня не встигла запитати, коли саме мама бувала тут.
Щойно вона вийшла з машини, до неї підійшла невисока привітна жінка.
— Яка ж ти стала! — І жінка обійняла Аню. Від неї пахло молоком, хлібом і ще чимось боляче знайомим.
Відчувши скутість гості, жінка відступила.
— Ходімо в дім.
Двері виявились незамкненими.
— Я залишила. Думала, раптом приїдеш, а я не помічу. Заходь. Це твій дім. У Саші ж більше нікого не було. Чоловік помер. Сестра, тобто твоя мама, теж, Царство їй Небесне. Дітей вона не мала. Тож ти — єдина спадкоємиця. Вона так і казала: «Дім — Ані».
— А як ви дізналися мій номер?
— Телефон? Так твоя мама залишила, як приїздила перед смертю. Я і на її номер дзвонила, про всяк випадок. Але він уже відключений. Вони ж із Сашею багато років не спілкувалися, а тут раптом мама приїхала… Думаю, відчула щось…
— А чому вони не спілкувалися?
— Через чоловіка, звісно. Мишко, чоловік Саші, кохав твою маму. Ось так. А вона поїхала до міста. Він за нею подався, та, видно, отримав відкоша. Повернувся — і запив. Потім одружився з Сашею. Він же красивий був. Усі дівчата за ним сохли. Спочатку все було нормально, жили добре. А потім твоя мама приїхала з тобою. І все. Ви поїхали, а Мишко — наче з ланцюга зірвався. Ох і бив він її. Так бив, що жодної дитини вона не змогла виносити.
Наступного літа ви знову приїхали, ти вже трохи старша була. І Сашка тоді сказала, щоб твоя мама залишила дитину — тобто тебе, а сама їхала. Посварилися вони тоді. Мама твоя горда була. Та й Сашка не краща. Через два місяці мама тебе забрала — і більше не приїздила. Мишко помер, Саша залишилась сама. Вона тебе дуже любила. А коли мама приїхала перед самою смертю — вони помирилися…
— Я не знала, що вона приїжджала. Вона не говорила, — сказала Аня.
— Значить, була причина. Більше нічого не знаю. А вчора ввечері зайшла до неї по вузлик з одягом, а там — записка з адресою і телефонами. Я й подзвонила тобі. Підготувалася, значить, Сашка, — жінка знову зітхнула.
— Правду кажуть: помер хтось — чекай ще двох. Бог трійцю любить. Мишко помер чотири роки тому. Допився. Потім твоя мама. Тепер і Сашку Господь до себе забрав. У неї борщ у холодильнику стоїть… Колонка через три хати… Завтра зранку жінки прийдуть готувати на поминки… Ти надовго приїхала? — Сусідка говорила поспіхом, перескакуючи з теми на тему без жодного зв’язку. Аня ледь встигала за її розповіддю.
— Після похорону поїду, — відповіла вона.
— Добре. Відпочивай, господарюй. Дім твій. Сашка хотіла оформити його на тебе, не знаю, чи встигла. Подивишся в документах. Якщо що — я поруч.
Сусідка пішла. Аня ходила чужим домом, нічого не впізнаючи. Була тут давно, ще маленькою. Тітку Сашу пригадала, а більше — нічого. Вона розглядала фотографії на стінах, стос старих журналів ще з радянських часів на полиці. На одному — дитячі каракулі. Невже її? А хто ж іще? Інших дітей не було.
У старій шафі на полицях лежала випрасувана білизна, складена рівними стосами. Вона ще зберігала тепло рук, запах тітки Саші. У холодильнику Аня знайшла сир, масло… Стояла каструля з борщем. Видно було, що Сашка не збиралася вмирати. Аня зрозуміла, що не зможе з’їсти ані ложки, ані шматочка.
Вона почувалася самозванкою, яка вторглася в чужий дім, у чуже життя. Навіщо їй цей дім, якщо вона його не пам’ятає? У неї немає на нього права. Завтра вона поїде й усе — ніколи сюди не повернеться. Нехай роблять із ним що хочуть. Урожай зберуть сусіди, візьмуть, кому що треба. Не потягне ж вона овочі з городу до міста. У квартирі зберігати ніде, все зіпсується.
Стемніло. У селі люди лягають рано. В деяких вікнах миготів голубуватий світ телевізорів. Фіранки не закривають вікна щільно. З вулиці, мабуть, усе видно. Аня вимкнула світло, роздяглася й залізла під ковдру. Постіль була застелена чистою білизною. Вона з вдячністю подумала про сусідку, яка подбала про це.
Аня вже поринала в сон, коли почула скрип підлоги. Хтось ходив за дверима. Аню пробив холодний піт. «Привид? Невже чутно, як воно ходить?»
Тут за дверима щось упало, і чоловічий голос приглушено вилаявся. Не привид. Але від цього не стало легше. Людина, що пробралася до чужого дому — страшніше за безтілесного духа.
Аня відкинула ковдру, встала й навшпиньки підійшла до печі. Під руку потрапило поліно. З ним вона підійшла до дверей, прислухалась, але чула лише гупання власного серця.
Вона штовхнула двері й крикнула:
— Хто там?
Світло від ліхтаря одразу згасло, Аня не встигла розгледіти людину. Раптом двері різко грюкнули, відштовхнувши її назад у кімнату. Вона зачепилася ногою за килимок і боляче впала на сідниці. Потім схопилася й увімкнула світло. Їй було байдуже, що з вулиці видно, як вона роздягнена. Зі світлом не так страшно. Від стуку у вікно вона підскочила.
— Аню, що сталося? Це я, тітка Ніна.
Аня кинулася до вхідних дверей. Вони виявилися замкнені. Відчинила — і потрапила в обійми сусідки.
— Там хтось ходив… Хтось заліз у дім… — схлипувала вона, пригортаючись до жінки в нічній сорочці.
— Може, коти?
— Людина… Чоловік. Я чула, як він лаявся, коли щось упустив…
— Степан, більше нікому. Оце пройдисвіт. Завтра скажу Миколі, поговорить з ним. От негідник. Все тягне й пропиває, що погано лежить. Гроші не зникли?
— До кімнати він не заходив, — ще тремтячи від пережитого страху, сказала Аня.
— А я помітила, що в тебе світло вікні миготить. Думаю, дай загляну. Може, до нас підеш?
— Ні, — не дуже впевнено відмовилася Аня. — Так двері ж були зачинені. Як він потрапив у дім? — згадала вона.
— Через двір.
Аня замкнула всі двері. Лягла, але заснула тільки під перші крики півнів. Її розбудив стукіт у вікно. Кімнату заливало сонячне світло. Вона підійшла до вікна й відсунула фіранку.
— Відчиняй. Ми прийшли готувати. Скоро Олександру привезуть.
Аня вдягнулася і впустила жінок. Вони одразу поставили принесені каструлі й пакети на стіл, зазвучав посуд, жінки перегукувались. На неї ніхто не звертав уваги, ніби її тут і не було.
Аня вийшла надвір. Сонце вже стояло високо й припікало. У такий день хочеться радіти життю, а не ховати. Від сусіднього будинку вже поспішала тітка Ніна.
— Прийшли? Піду подивлюся, може, щось потрібно, — і зникла в домі.
Потім під’їхала вантажівка. Жінки одразу винесли табурети, на які поставили труну. Почало збиратись усе село. Прощались, шепотіли щось біля труни. Аня старалася не дивитись. Потім труну знову завантажили в кузов вантажівки, устелений ялиновими гілками. Хто хотів їхати на цвинтар, сідав у кузов. Микола запропонував Ані сісти в його машину.
Коли повернулися з цвинтаря, килимки в хаті були прибрані, стіл уже накритий: кутя, млинці, закуски, кисіль — усе як належить.
Аня не могла доторкнутись до їжі. Її нудило, хоча вона вже другий день нічого не їла. Люди приходили і йшли. На неї знову ніхто не зважав. Вона вийшла з хати. На городі просто з кущів поїла ще кислу смородину.
— Ось ти де, — гукнув Микола. — Чув, що Семен тебе вночі налякав. Не бійся, більше не прийде. Він не зовсім здоровий, але не небезпечний. Я в поліції працюю, мене тут усі трохи бояться.
— Я не боюсь. Поїду одразу, щойно…
— Автобуса ввечері не буде. Хочеш — відвезу? — запропонував Микола.
Ані хотілося якнайшвидше поїхати.
— Назад уночі доведеться повертатися, — сказала вона.
— Як купив машину, так щодня їздив із міста сюди. Я звик. Що робитимеш із домом?
— Нічого.
Жінки перемили посуд, усе прибрали й зникли, наче їх і не було. Аня оглянулася. Взяти щось на згадку? На яку? Вона ж нічого не пам’ятає. Хай усе залишається, як є. Коли до дому під’їхала машина Миколи, Аня одразу вийшла з сумкою.
— Готова? — спитав він.
— Лише з тіткою Ніною попрощаюсь.
Але та вже йшла їм назустріч. Аня першою обняла її. Тітка Ніна дала пакет із їжею в дорогу, перехрестила. Щойно від’їхали від села, як Аня накинулася на їжу. Всю дорогу вони з Миколою балакали й не могли наговоритися. І їй здавалося, що знає його все життя. «Моя людина, — подумала Аня. — З Максом усе було інакше».
— У мене через тиждень відпустка закінчується. Можна зайду, як повернусь? — запитав Микола, коли зупинив машину біля Анниного будинку.
— Заходь. Квартира сорокова, — з тремтячим серцем відповіла вона.
Вона б зраділа, якби він зайшов і зараз. Аня уявила, як зайде в порожню квартиру… І навіщо рвалася сюди? Їхати на похорон не хотіла, а тепер не рада, що повернулася.
Рівно через тиждень Микола з’явився на порозі з букетом квітів. Аня підійшла й пригорнулася до нього, як до рідного. Рідний і є. Вона це зрозуміла ще там, дорогою в село.
За кілька днів він зробив їй пропозицію.
— Ти ж мене зовсім не знаєш, — сказала Аня.
— А навіщо тягнути? Ось і пізнаємо одне одного.
— Якби тітка Саша не померла, ми б і не зустрілись, — зітхнула Аня.
— А мені здається, ми й не розлучались…
Я ж благала не виходити з кімнати, коли в мене гості! — кричала на матір Ірина