Ольга завжди вважала, що має вдале життя: батьки подарували квартиру, робота в туристичній фірмі — стабільна, хоч і з надокучливими клієнтами, і, здавалося б, усе йшло до того, щоб жити собі тихо, без особливих потрясінь. Але в її долі був один сюрприз — Андрій.
Познайомилися вони на вечірці у спільної подруги. Він підійшов, усміхнувся і сказав:
— Ну що, красуне, куди ми з тобою полетимо? — Андрій, злегка хитро примружившись, подав їй пластиковий стакан з вином.
— Ми? — Ольга зобразила легке здивування. — Я взагалі-то у відпустку збиралася одна… від усіх.
— Від усіх, крім мене, сподіваюся, — з напівусмішкою додав він.
Він був чарівний, говорив компліменти так, ніби вони випадково вислизали у нього з рота, і при цьому впевнено тримав руку на спинці її стільця. Через пів року вони вже сиділи в РАЦСі.
А потім почалося найцікавіше.
— Олю, а давай мама до нас поживе? — Андрій сказав це якось між іншим, запиваючи чай печивом.
— У сенсі «поживе»? — Ольга відірвала погляд від телефона. — У неї ж своя квартира.
— Так, але там сусіди зверху шумлять, ремонт затіяли… Ти ж розумієш, людина у віці…
— Твоя мама молодша за мою, — зауважила Ольга, але Андрій вдав, що не чує.
За тиждень у їхній квартирі оселилася Ніна Петрівна. З сумками, каструлями, банками варення і незмінною фразою:
— Ну, тут у вас, звичайно, затишно… хоча все переробити треба.
З цього дня квартира перестала бути «їхньою». Вона стала її — тобто Ніни Петрівни.
— Олечко, а це що за вазочка? — з невинною усмішкою запитала вона на третій день.
— Це подарунок від подруги, на новосілля, — відповіла Ольга.
— Ммм… Поставлю її до себе в кімнату, там краще виглядатиме.
І вазочка зникла. Як і кілька Ольжиних рушників, набір келихів і улюблений кухоль із котиком. На запитання «коли повернете» Ніна Петрівна незмінно відповідала:
— Та що ти, Олечко, я просто в себе поки залишу.
Андрій у цих розмовах мовчав або, якщо вже зовсім притисне, казав:
— Та що ти чіпляєшся, це ж мама.
Перші сварки почалися за місяць.
— Андрію, вона переставляє речі на кухні! Я шукаю сіль — вона в шафі над плитою. І взагалі, у нас тепер її порядок, а не мій, — Ольга говорила вже на підвищених тонах.
— Ну так, може, її порядок кращий? — з невинним виглядом парирував він.
— Кращий? Ага. Вона, між іншим, учора викинула мій ополоник, бо він «незручний».
— Зате купила новий.
— Знаєш, Андрію, ополоники не проблема. Проблема в тому, що я у своїй квартирі почуваюся гостею!
— Ну перестань драматизувати…
Драматизувати… Слово, яким він закінчував будь-яку суперечку, а вона — вибухала.
І ще один момент — Ніна Петрівна не просто жила з ними, вона керувала.
— Олечко, а навіщо ти береш молоко по 50 гривень, коли в сусідньому магазині по 40? — запитувала вона, стоячи над Ольгою, як прокурор над підсудним.
— Тому що воно смачніше.
— А ти куштувала дешевше?
— Ні, але…
— От! Навіть не куштувала, а вже витрачаєш зайві гроші. Ти молода, дурна, все ще попереду…
Ольга в ці моменти згадувала, як її батько, відставний підполковник, завжди говорив: «Доню, в житті головне — повага до себе. Навіть від рідні».
Але Андрій, схоже, вважав інакше.
— Олю, ти ж розумієш, мама просто дбає.
— Дбає? Вона мені вчора сказала, що я «неправильно» ріжу цибулю!
— Ну… може, правда неправильно.
— Андрію, ми дорослі люди! У нас має бути своє життя!
— Наше життя і є… ось воно, — він обвів рукою кухню, де Ніна Петрівна в цей час нарізала моркву, підслуховуючи кожне слово.
І усміхається, ніби все під контролем.
Ольга того вечора вперше подумала, що, схоже, її заміжжя — це не «щаслива родина», а якесь дивне об’єднання за інтересами, де головним головою є свекруха.
А наступного дня сталося те, що стало початком кінця.
Ніна Петрівна, не попередивши, викликала бригаду робітників — робити ремонт. У їхній кухні.
— Ми ж з Андрійком вирішили, що шпалери у вас тут жахливі, — сказала вона, перекрикуючи шум дриля. — І плитка старомодна.
— Ми вирішили? — Ольга ледь не випустила чашку.
— Ну так. Ти ж зайнята на роботі, от ми й подбали.
Андрій, повернувшись увечері, сказав лише:
— Ну, Олю, визнай, все одно стало краще.
Стало краще? Кухня тепер виглядала як павільйон у магазині будматеріалів — холодна, без затишку, зате «модно».
Тоді Ольга вперше тихо зачинила двері спальні, сіла на ліжко і подумала: Схоже, моя квартира мені більше не належить.
І, що найгірше, чоловік — теж.
Минув тиждень після «ремонту мрії» Ніни Петрівни, і Ольга вже знала напам’ять три речі:
1. Каву тепер не можна варити зранку, бо «аромат дратує».
2. Холодильник — територія підвищеного контролю, і кожне «зайве» яйце викликає допит.
3. Андрій перетворився на мовчазного адвоката матері.
— Андрію, — Ольга закрила ноутбук, дивлячись на чоловіка з важким примруженням. — Нам треба поговорити.
— Знову? — він сів на диван, наче готувався до допиту.
— Так, знову. У нашій квартирі все вирішує твоя мама. Все. Я навіть хліб не можу купити без її коментарів.
— Ти перебільшуєш.
— Перебільшую? А вчорашнє що?
— А що вчора?
— Вона викинула мої спеції, бо «половина назв — це хімія».
Андрій знизав плечима.
— Ну, може, і правда…
— А може, ми дорослі й вирішуємо, що їмо?!
У цей момент з кухні донісся голос Ніни Петрівни:
— Олечко, я тут передивилася твої каструлі… половину треба викинути, вони небезпечні!
Ольга заплющила очі.
— Ось! — тицьнула пальцем у бік кухні. — Небезпечні каструлі! А я небезпечна господиня!
Андрій підвівся, пішов на кухню.
— Мам, ну… може, не треба…
— Треба, синку, треба. Ти не розумієш, як вона тут усе занедбала. Жінка має бути хазяйновитою, а не…
Ольга увійшла і встала у дверях.
— А не якою?
— Та я ж не нарікаю, — Ніна Петрівна зробила невинне обличчя. — Просто ти молода, досвіду немає. А я ж із найкращих міркувань.
— З найкращих міркувань люди до в’язниці потрапляють, знаєте? — з отруйною посмішкою сказала Ольга.
Ніна Петрівна похитала головою.
— Олечко, ну що ти заводишся. От я, коли була молодою…
— Коли ви були молодою, — перебила Ольга, — чоловіки слухали дружин, а не мам.
— Це ти натякаєш, що Андрій…
— Я натякаю, що Андрій уже забув, що квартира — моя.
Запала пауза. Навіть холодильник замовк.
— От і заговорила, — тихо сказала Ніна Петрівна. — То це все через квартиру?
— А через що ще? Ви ж чудово знаєте, що у вас тут прав немає, але поводитеся, як господиня.
Андрій, стоячи між ними, намагався посміхнутися, але вийшло жалюгідно.
— Дівчата, ну що ви…
— Дівчата? — Ольга різко повернулася до нього. — Серйозно?
— Олю, — він підняв руки. — Ти просто розлютилася.
— Я не розлютилася. Я терпіла, коли в мене з-під носа зникали речі. Я мовчала, коли в нашій спальні без дозволу переставили меблі. Я промовчала, коли ти погодився на ремонт без мене. Але тепер…
Вона осіклася.
Ніна Петрівна з переможною усмішкою пересипала макарони з однієї банки в іншу, ніби в них тут кулінарне шоу.
— Андрію, — Ольга сказала тихо, але жорстко, — обери, хто з нас іде.
Він завмер, як людина, якій запропонували знешкодити бомбу без інструкції.
— Ти не можеш ставити так питання, — видавив він.
— Можу.
— Олечко, — втрутилася Ніна Петрівна, — це ж абсурд. Ми одна сім’я.
— Сім’я? — Ольга посміхнулася. — Сім’я, в якій я зайва.
— Ти перегинаєш, — Андрій ступнув до неї, поклав руку на плече. — Мама просто…
— Забери руку, — вона відштовхнула його. — Або я її відкушу.
Він відсахнувся, а Ніна Петрівна ахнула, ніби її особисто вкусили.
— Ну й хамство! — вона театрально схопилася за серце.
— Так, хамство. Але хоча б я чесна.
Андрій потер обличчя.
— Олю, ну скажи чесно, що тобі треба?
— Щоб у моїй квартирі не жила твоя мама.
— І куди мені її?
— Не знаю. Хоч у готель.
— Це ж дорого!
— Дорожче — моє терпіння.
У цей момент телефон Ольги завібрував. На екрані — «Тато». Вона вийшла в коридор і відповіла.
— Тату, привіт… Так, усе гаразд. Ну… майже. Так, можеш приїхати. Так, краще просто зараз.
Повернувшись на кухню, вона посміхнулася.
— Розмова закінчена.
— Олю, ти куди? — Андрій насупився.
— У ванну. Мені треба вмитися перед зустріччю.
— З якою зустріччю?
— Побачиш.
А Ніна Петрівна, здається, вперше за весь час насупилася.
І правильно насупилася. Шторм насувається.
Ольга сиділа у ванній, прислухаючись до приглушених голосів на кухні. Андрій і Ніна Петрівна шепотілися, але, як завжди, забували, що шепіт у них виходить як у ведучих новин — чутно в сусідньому під’їзді.
— Синку, вона явно щось задумала, — говорила Ніна Петрівна з підозрою.
— Мамо, припини, — втомлено відповідав Андрій. — Просто у неї характер.
— Характер? Це називається — розпещена. Я таких бачила, вони…
Далі Ольга слухати не стала — двері у ванну відчинилися, і вона, витираючи руки, пройшла у вітальню.
І саме в цей момент у двері подзвонили.
Андрій пішов відчиняти, і відразу по його обличчю стало зрозуміло — гість несподіваний, але дуже вагомий.
— Добрий вечір, Андрію, — голос Павла Сергійовича був рівний, але в ньому вже бриніла та нотка, від якої в армії строковики вставали по стійці «струнко».
— Тату… — Ольга підійшла і міцно обійняла його.
— Доню, давай без зайвих слів. Де вона? — він зняв куртку і цілеспрямовано пішов на кухню.
Ніна Петрівна, побачивши його, зробила обличчя ображеної володарки:
— О, які люди… Навіщо завітали?
— У справі, Ніно Петрівно, — спокійно сказав Павло Сергійович. — У нас сьогодні переселення.
— Що? — вона округлила очі. — Це моя сім’я, моя квартира…
— Квартира — моєї доньки, — перебив він, як відрізав. — І сім’я у неї буде тільки та, яку вона сама обере.
Андрій спробував вставити слово:
— Павле Сергійовичу, ви не розумієте…
— Розумію я все, синку, — Павло Сергійович став просто перед ним, і Андрій інстинктивно зробив крок назад. — Ти, дорослий чоловік, не зміг захистити дружину в її ж домі. Значить, я це зроблю за тебе.
— Та це маячня! — визвірилася Ніна Петрівна. — У нас тут усе за згодою!
— За якою згодою, — різко сказав він, — якщо моя донька змушена просити дозволу купити хліб?
Тиша. Навіть Андрій перестав вдавати хороброго.
— Збирайтеся, — Павло Сергійович вказав на двері. — У вас десять хвилин.
— Це незаконно! — вигукнула Ніна Петрівна.
— Незаконно — жити в чужій квартирі без договору. Можу викликати поліцію, але думаю, вам буде неприємно пакувати сумки при них.
Вона метнула погляд на сина.
— Андрію! Скажи що-небудь!
Він подивився на матір, потім на тестя, потім на Ольгу. І видав:
— Мамо, давай… поїдемо до тебе.
— Що?! — у неї зірвався голос. — Ти що, на її сторону?!
— На сторону здорового глузду, — тихо відповів він.
Збиралися вони з шумом, голосно грюкаючи дверцятами шаф і бурмочучи щось про «зраду» і «нахабство». Павло Сергійович стояв у коридорі, як вартовий, контролюючи процес.
Коли двері за ними зачинилися, Ольга видихнула.
— Тату… спасибі.
— Доню, — він поклав руку їй на плече. — Спасибі потім. Зараз треба піти й, нарешті, випити чаю в тиші.
Ольга усміхнулася крізь сльози.
— Знаєш, тату, у мене таке відчуття, що я щойно повернулася додому…
— Так і є, — він кивнув. — Тому що тепер це твій дім. По-справжньому.
А на вулиці, біля під’їзду, Андрій і Ніна Петрівна стояли з сумками.
— Ось і все, мамо, — сказав він. — Ми програли.
— Ми ще подивимося, хто програв, — стиснула губи вона. — Але так, сьогодні… ми пішли.
І тільки двері на четвертому поверсі тихо клацнули замком.
Пішла від чоловіка після походу в магазин