Павло, мабуть, сотий раз гортав сімейний фотоальбом. На одному знімку він разом з одногрупниками на пікніку, на іншому – тримає в руках диплом, усміхаючись на всі тридцять два, а ось на наступному кадрі поруч із ним стоїть Іра, яка за кілька сторінок стає його дружиною.
Молодий хірург довго вдивлявся в обличчя покійної дружини, а потім тихо промовив:
— Все починалося так чудово… Ми мріяли про будинок за містом, щоб поруч був ліс і річка. А що тепер? Нам випало всього чотири роки щастя.
Обговорювати це з колегами Павло не любив, особливо з Борисом, який був закоханий в Іру з першого курсу медичного університету.
— Це все через тебе! — з докором кинув йому Борис. — Навіщо ти дозволив їй сісти за кермо? Ти ж знав, що вона лише нещодавно отримала права, який у неї був досвід? Ось і не впоралася з поворотом.
— Ти думаєш, це я вбив Іру? Або я напоїв того шаленого водія, який вилетів на зустрічну смугу? Не треба перекладати всю провину на мене. Я і так щодня бачу її обличчя перед собою. Рік минув, а здається, ніби це було вчора, — відрізав Павло.
Борис невдоволено насупився, але сперечатися далі не став. У глибині душі він і сам не вважав Павла винним. Але час від часу все ж зачіпав його, звинувачуючи, немов шукав крайнього. Хоча, якщо бути чесним, це було зайвим: не минало й дня, щоб Павло не картав себе за те, що сталося.
Зрештою, втомившись жити спогадами, молодий хірург вирішив остаточно порвати з минулим.
«Для початку треба позбутися її речей. Який сенс їх зберігати? Мені вони точно не знадобляться. А от комусь із нужденних можуть стати в пригоді,» — подумав Павло, оглядаючись довкола.
На вулиці в цей час ще було мало перехожих, але неподалік вже зібралася група безхатьків біля сміттєвого контейнера. Павло підійшов до одного з них і звернувся:
— Гей, як тебе звати? Підійди, будь ласка. У мене є для тебе пропозиція.
Безхатько насторожено подивився на пакет у руках Павла, а потім запитав:
— Що за справа? Нічого протизаконного? Я з криміналом не зв’язуюсь. Якось один попросив зіпсувати машину конкурента маркером, так потім мало не вбили мене.
— Ні, це просто речі, одяг. Може, вам знадобиться. Викидати на смітник не хочеться, раптом комусь знадобиться, — пояснив Павло.
Очі безхатька загорілися жадібним інтересом:
— А що за речі? Бачу, у тебе мій розмір. Мені б така одежа знадобилася, особливо взуття. Сам розумієш, ноги годують.
Павло зніяковіло всміхнувся і поспішив розвіяти непорозуміння:
— Ні, це жіночі речі, одяг моєї покійної дружини. Вона загинула рік тому. Я подумав, що, можливо, вони комусь знадобляться.
Безхатько розчаровано махнув рукою, але все ж узяв пакет:
— Нічого, всьому знайдеться застосування. Думаю, розберуся, куди їх подіти. Дякую, добра людино. Хоча мені б взуття не завадило, ти б не подивився в шафі?
— Гаразд, якщо щось знайду, обов’язково принесу, — відповів Павло і попрямував додому.
Сьогодні обіцяв бути насичений день. У завідувача хірургічного відділення був ювілей, і він запросив усіх у ресторан на шістнадцяту годину.
— Заперечення не приймаються. Сьогодні всі, хто здатен тримати чарку в руках, включно з язвенниками й непитущими, повинні бути тут, — оголосив Аркадій Сергійович незадовго до кінця зміни.
Павлові зовсім не хотілося йти на цей захід, але він розумів, що відмовитися завідувачу — собі дорожче.
— Не хмурся, Пашко. Пам’ятай, що Аркадій може посприяти твоєму кар’єрному зростанню. Він має добрі зв’язки з потрібними людьми, — шепнув перед виходом Борис.
— Та знаю я… Але яка мені кар’єра, коли в душі порожнеча, — відповів Павло, але, попри свої сумніви, все ж таки пішов у ресторан.
Для святкування ювілею Аркадія Сергійовича було орендовано банкетну залу, де під звуки живої музики снували офіціанти в елегантних костюмах.
— Що бажаєте? Коньяк, вино чи, може, шампанське? — з живим інтересом запитав один із них, звертаючись до Павла.
— Ні, дякую. Я спочатку озирнуся, — відповів Павло, заходячи до зали та займаючи вільний столик.
Він намагався триматися подалі від компанії Бориса, який безперестанку базікав. Після кількох обов’язкових тостів гості пожвавішали й, розігріті алкоголем, зажадали музики. Аркадій Сергійович подав знак комусь за ширмою. Незабаром на сцені з’явилася молода жінка в модній кораловій сукні. Взявши мікрофон, вона заспівала меланхолійну пісню, яка змусила багатьох гостей завмерти.
— О, як душевно! Послухай, вона співає, як соловей, а голос — чистий мед, — захоплено сказав ювіляр.
Хоча святкування було в самому розпалі, Аркадій Сергійович уже встиг добре випити коньяку, а Борис, якого він теж напоїв, майже спав за столом. У цей момент Павло перевів погляд на сцену — і завмер.
— Ні, цього просто не може бути! Це що — моя Іра?
Хірург не вірив власним очам. Жінка на сцені була одягнена у ту саму сукню його покійної дружини, яку він вранці віддав безхатькам. Ба більше, вона була напрочуд схожа на Іру.
«Господи, нехай це буде моя Іра,» — молився подумки Павло.
Звісно, він розумів, що це неможливо: він сам бачив дружину у труні. Але його змучене серце прагнуло дива. Схожість була настільки разючою, що Павло затримав подих.
Але щойно він зробив крок уперед, жінка похитнулася, схопилася за голову і впала набік.
— Лікаря! Терміново лікаря! Їй зле! — закричав хтось із музикантів.
Павло, який стояв найближче, першим кинувся до неї.
— Де болить? Не хвилюйтеся, я лікар. Хоч і хірург, але допоможу, — звернувся він до неї.
Жінка відкрила очі й тихо прошепотіла:
— Все гаразд, це просто знепритомнення. Зі мною таке іноді трапляється.
Лише зараз Павло помітив її неприродно бліде обличчя, що могло свідчити про якусь недугу. Відмінності між нею та Ірою, звісно, були, але здалеку вона здавалася майже точною копією його дружини. Сукня, яка загадковим чином опинилася на співачці, відіграла ключову роль у цій дивовижній ілюзії.
— Як ви? Зможете йти? Може, викликати вам таксі? — запитав Павло, допомагаючи жінці підвестися. Він усе ще не міг зрозуміти причину знепритомнення й припустив, що це сталося через хвилювання перед виступом.
— Так, нічого страшного, впораюся. Але мені потрібно йти, інакше адміністратор не оплатить мою роботу, — тихо відповіла вона.
— Зараз вам слід думати не про гроші, а про здоров’я і про те, щоб оговтатися, — стримано зауважив Павло.
У цей момент до них підійшов адміністратор:
— Чому ви говорите з нею таким тоном? У неї, мабуть, нерви не витримали?
— А хто мені заборонить? — парирував Павло.
— Та ви хоч розумієте, хто така Надія? Вона бездомна, раніше співала за копійки в переходах. Я її помітив, трохи привів до ладу й почав використовувати для виступів. Голос у неї чудовий, цього не відняти, — похвалив адміністратор, наче виправдовуючи свою поведінку.
Надія злякано глянула на Павла й опустила очі. Видно, адміністратор казав правду; Павло зрозумів це з її мовчазної реакції.
— Гаразд, досить. Гроші нам не потрібні. Ми йдемо. З таким ставленням краще самі співайте! — рішуче сказав Павло і, взявши Надію за руку, повів її до виходу.
Їхній відхід викликав обурені крики ювіляра, якому не сподобалося, що гості залишають свято раніше часу.
— Ідіть! Але пам’ятайте: якщо повернетеся, то ціна за виступ буде вдвічі нижчою, — грубо кинув адміністратор навздогін.
Насправді адміністратор сьогодні не зазнав збитків, а навіть зекономив на цій «дурненькій» Наді. Гості вже були достатньо напідпитку, і живу музику можна було замінити записами.
— Куди вас відвезти, Надіє? В якому районі живете? У мене машини немає, але можемо викликати таксі. Давайте вийдемо на вулицю, — запропонував Павло.
Надя боязко підняла очі й подивилася на нього:
— Мені нікуди йти. Живу в халупі, спасибі покійному чоловікові за це. А ще в мене є син, йому п’ять років. Від народження у нього слабка ручка, пальчики наче в пучок зібрані, не розтискаються. От збираю на операцію. Раніше працювала медсестрою.
Павло пожвавішав і, не помітивши, перейшов на «ти»:
— Що, справді медсестрою? І ти, мабуть, потрапила в якусь неприємну історію? Може, з ліками чи ще з чимось? Не подумай, я не засуджую, у житті всяке буває.
Обличчя Надії почервоніло від збентеження:
— Які махінації? Що ти! Пропали особисті речі — телефон, гаманець, гроші… І все це повісили на мене. Завідувач відділення давно на мене злився. Довелося піти зі скандалом. Але перед тим я забрала новонародженого хлопчика. Його мати відмовилася від нього, коли побачила його ручку. Вона була в шоці, зробила це на емоціях, не зі зла. І от я стала його матір’ю-одиначкою.
Вчинок Надії глибоко зачепив Павла.
— Але ж можна було спробувати влаштуватися в інше місце? Наприклад, у стоматологічну клініку чи на швидку допомогу. Хороших медсестер завжди бракує. А робота в цьому ресторані — самі проблеми, — запитав Павло.
— Звісно, можна було б влаштуватися. Та тільки завідувач, по суті, видав мені «вовчий квиток». Знаєш, що це означає? Тепер ніде за фахом мене не беруть. А ще я якось, бувши п’яною, будинок спалила. Залишилася сама з Кирюшею на руках. Житло знайшла сама — придивилася покинутий будинок. Бродяги допомагають, я для них наче вуличний лікар. Кому укол зроблю, кому ліки підкажу, і вони мене не забувають. Сьогодні вранці цілий пакет жіночого одягу принесли, гарного такого, майже нового, — пояснила Надія.
Коли Надя згадала про речі, Павло згадав усе. Тепер він зрозумів, чому сплутав її зі своєю покійною дружиною. Виною всьому було те саме коралове плаття.
— Знаєш, ти дуже схожа на мою покійну дружину, а з десяти метрів — взагалі як копія, — зізнався Павло. — Вона в мене теж була красунею.
Надя засоромилася, але в її очах читалося, що комплімент їй приємний.
Замість того, щоб викликати таксі, Павло запропонував Наді перекусити:
— Тут за рогом є непогана закусочна. А то такими темпами ти знову в голодну непритомність впадеш. Якщо хочеш, можемо взяти з собою Кирила. Там і випічка хороша, і морозиво.
Пропозиція Павла викликала в Наді щиру радість. Її син Кирюша ніколи не бував у кафе, а морозиво їв тільки на великі свята.
— Ну от і чудово. Зараз заберемо твого сина — і вперед, — сказав Павло.
За деякий час вони вже сиділи втрьох в затишному кафе. Три роки тому Павло врятував власника закладу після перитоніту, і той тепер вважав своїм обов’язком пригощати лікаря безплатно, хоча Павло і не був проти заплатити.
Побачивши, що Кирюша їсть лівою рукою, Павло насупився. Права рука хлопчика була скручена, і користуватися нею повноцінно він не міг.
— Я з’ясую, що можна зробити. Якщо нічого не вийде, спробуємо впоратися самі, — зауважив Павло, уловивши тривогу в очах Наді.
— Було б круто, якби мені руку полагодили. А то в садку дражнять «Залізною людиною», — сказав Кирюша.
— Зробимо, командире, — відповів Павло й поглянув на годинник. — Уже пізно, щоб гуляти містом. Може, поїдемо до мене?
— Я не проти, — погодилася Надія.
Будинок Павла одразу сподобався гостям. Він був просторий, затишний. Єдине, що одразу впало в око Наді, — відсутність жіночої турботи й домашнього комфорту в дрібницях. Підійшовши до однієї зі стін, вона помітила фотографію в чорній рамці.
— Це моя дружина. Вона загинула в аварії рік тому. Ми були в шлюбі всього чотири роки, — пояснив Павло.
Очі Надії раптом наповнилися сльозами.
— Що сталося, тобі знову зле? — стривожено запитав господар дому, а потім із жалем додав: — От я дурень, треба було одразу таксі викликати, а не йти пішки.
Надя не могла відірвати погляду від фотографії:
— Це ж його рідна мама… Кирюшева…
— Хто? Іра? Чому вона мені не сказала про дитину? Хоча на той момент ми ще не були знайомі. Невже вона залишила сина в пологовому будинку? — Павло був у повному замішанні.
— Не забувай, вона була в глибокій депресії. Наречений її покинув, а тут ще й дитина з післяпологовою травмою… У кого завгодно нерви не витримали б, — відповіла Надя, трохи заспокоївшись.
На щастя, Кирюша не чув їхньої розмови, захоплено досліджуючи сусідню кімнату в пошуках іграшок. Павло довго не міг отямитися, і вони з Надею засиділися на кухні до пізньої ночі, обговорюючи все, що сталося. Спільними зусиллями вони дійшли висновку, що Іра зробила це не зі зла, а через важкий емоційний стан. Тим більше, що життя вже покарало її за цей вчинок.
Хоч Кирюша і не був рідним сином Павла, доля хлопчика стала для нього справді важливою.
— Не хвилюйся, можеш залишатися в мене стільки, скільки потрібно. А якщо вирішиш залишитися назавжди, я буду тільки радий. Кирюші потрібен чоловічий приклад, — запропонував Павло.
— Дякую, — тихо відповіла Надія.
Минуло пів року, і будинок Павла перетворився на справжній живий куточок, наповнений гостями, які чекали на повернення Кирюші з клініки. Йому провели корекційні операції на правій руці. Поки хлопчик був на лікуванні, Павло й Надя підготували для нього сюрприз — оновили дитячу кімнату, зробивши її сучасною та яскравою.
Але головним сюрпризом стало те, що вони вирішили офіційно оформити свої стосунки. За щасливим збігом обставин, день реєстрації випав на день виписки Кирюші з лікарні.
Вийшовши з клініки, Кирюша потрапив в атмосферу радості й веселощів. Коли настав його час привітати батьків, він усміхнувся й попросив:
— Братика або сестричку, а краще обох одразу!
Тепер права ручка Кирюші нічим не відрізнялася від лівої, і він міг аплодувати своїм батькам скільки завгодно.
— Оленочко, сонечко, пропиши Іру до себе! Усього на пару місяців, їй диплом треба отримати