— Галюню, — саме так зверталась Тетяна до своєї невістки, коли щось від неї хотіла. — Ти ж мені не відмовиш? — і дівчина, мов лялька, затріпотіла віями.
— Відмовлю, — навіть не дослухавши прохання, відповіла Галина, зручно вмощуючись у м’якому кріслі з чашкою чаю.
— Мені трохи треба, усього лише п’ятдесят тисяч.
— Ого, всього лише! — Галина, звісно, могла дати. Гроші в неї були, могла б і більше дати. Але золовка приходила до неї як за графіком — щопонеділка, й щоразу просила гроші.
— Навіщо? — на всяк випадок поцікавилась Галина.
— Треба купити діловий костюм, у мене через пару днів співбесіда. Не можу ж я піти в оцьому, — і вона показала своє нарядне плаття.
Невістка оцінила його поглядом: сукня як сукня, подумала про себе, цілком ділова, ще й стильна, і, як видно, недешева.
— А куди поділись ті гроші, що я тобі давала?
— Ноутбук зламався, довелось ремонтувати, — недбало кинула Тетяна, продовжуючи крутити в руках новенький смартфон.
— Сьогодні не можу. Якось уже сама.
— Галюню! — застогнала Тетяна, але жінка заперечно похитала головою.
Золовка ще кілька разів спробувала випросити гроші, але невістка стояла на своєму — а це траплялося рідко. Тим часом на вулиці почав накрапати дрібний весняний дощ, барабанячи по підвіконню, ніби підкреслюючи напруженість моменту.
А ввечері, коли Галина гортала журнал, до неї підсів її чоловік Артур.
— Ганю, навіщо ти образила мою сестру? — з докором звернувся він до дружини.
— Образила? — Галина замислилась, прокрутила в голові розмову з Тетяною, але нічого образливого не пригадала, тож просто знизала плечима.
— У неї важлива зустріч, вона має виглядати відповідно.
— Поясни, — запитала господиня дому.
— Треба купити діловий костюм. А ти їй відмовила.
— Співбесіда?
— Так, у неї важлива співбесіда, від неї залежить, чи буде вона працювати, чи ні.
— Співчуваю, — спокійно відповіла дружина. — Але в мене немає таких грошей.
— П’ятдесят тисяч? — здивувався Артур. Він знав, що в дружини вони є, вона ж сама щотижня йому давала.
— У мене немає таких грошей, щоб купити їй мозок. А без нього, пробач, нічого не вийде.
Артур образливо подивився на дружину. Так, він знав, що його сестра не дуже розумна, в школі ледь тягнула на трійки, інститут ледве закінчила, але ж таки отримала диплом, уже кілька місяців десь працювала й ось тепер вирішила змінити роботу.
— Як тобі не соромно, — відповів чоловік.
Та якби Тетяна не випрошувала гроші щотижня, Галина б і дала. Але якщо спочатку вона справді допомагала, то зараз усе це перетворилось на якийсь обов’язок — ніби вона справді зобов’язана щотижня видавати гроші, як інваліду.
І Галина повторила чоловіку те саме, що казала золовці. Чоловік, засмучений, пішов.
Галина добре пам’ятала ті часи, коли починала власний бізнес. Випадково звернула увагу, що два магазини, які стояли поруч, працювали зовсім по-різному: в один натовп ішов валом, а в іншому відвідувачів було вдесятеро менше. Вона тоді замислилась — чому так, адже ж справа не в кармі.
Вона звернулась до свого друга Льва, з яким навчалась в університеті. Він займався програмуванням, а його дружина — соціологічними дослідженнями. Він погодився допомогти просто з цікавості. Галина не дуже вірила в результат, але таки вирішила провести експеримент: годинами стояла на вулиці й підраховувала, скільки людей заходило в кожен магазин, а потім внесла дані в програму. І була вражена результатами — велике значення мав так званий «струмочок», як казала дружина Льва.
У цей час Галина вже працювала в агентстві нерухомості й перетнулася з компанією, яка починала будівництво нового мікрорайону. Саме там вона й провела свій другий експеримент. Результати її шокували — вона кілька разів усе перевірила, а потім прийшла до батька й показала йому. Борис Степанович, бувалий чоловік — довго працював у головному управлінні й добре знав, що таке цифри, — уважно подивився, взяв олівець, ще сам усе перерахував.
— Цікаво, — сказав він доньці. — Дуже цікаво.
Тоді Галина навіть не думала про нерухомість, але саме батько й підштовхнув її до цього рішення. Він запропонував продати хатину в селі та двокімнатну квартиру, що дісталася йому від матері, й вкласти гроші в комерційну нерухомість на першому поверсі, щоб згодом Галина могла її здавати. Це був майже безпрограшний варіант — нерухомість є нерухомість, нікуди не дінеться. Проте тоді Галині довелося затягнути пасок і зняти однокімнатну квартиру, аби якось звести кінці з кінцями.
За кілька днів до неї в гості прийшла молодша сестра Надя. Вона навчалася в університеті, паралельно малювала, робила сайти в інтернеті, вивчала англійську, почала ходити на курси програмування і навіть зайнялася масажем. Їй хотілося знати й уміти якомога більше, саме тому Галина, як старша сестра, завжди підтримувала Надю. От і цього разу вона подарувала їй новенький ноутбук, бо старий остаточно «помер». Артур бачив, як зраділа її сестра й накинулася на Галину з подяками та поцілунками.
А ввечері, коли Надя пішла, Артур з образою звернувся до дружини:
— Ти надто її балуєш.
— Та невже? — здивувалась Галина.
— Звичайно. Поглянь, який комп’ютер подарувала. А Тетяні…
— Костюм, — додала господиня дому.
Вона чудово зрозуміла, до чого він хилить, підійшла до великого дзеркала, що висіло в коридорі, й кивнула чоловікові, щоб підійшов.
— Дивись, — Галина вказала на своє відображення.
Артур непорозуміло глянув на неї:
— Гарна, — на всяк випадок сказав він.
— Я не про це. На мені костюм, проста ситцева сукня, яка коштує, може, тисяч п’ять, не більше. То постає питання: навіщо золовці п’ятдесят тисяч? Річ не в ганчірках, — вона торкнулась пальцем скроні, — а ось у цьому.
— Я переживаю за неї, — Артур добре розумів, на що натякнула дружина.
— Якщо переживаєш — поговори з її чоловіком. Він же працює, хай купить своїй дружині той костюмчик.
У відповідь — лише тихе «хм». Галина знала, що Леонід старається, він добрий, працьовитий чоловік, але його зарплата — нижча за середню.
Задзвонив телефон, Галина відволіклась, підняла слухавку — телефонувала свекруха.
— Галюся, — звернулась Світлана Сергіївна, — я хочу зайти до тебе в гості.
— Так, звісно, — відповіла дівчина. — Я завтра після обіду буду вдома. Або мені до вас забігти?
— Я буду у твоїх краях — заїду, — сказала свекруха й вимкнула телефон.
Галина згадала свою першу вдалу справу, коли батько вклав гроші в нерухомість за її порадою — вже за пів року це дало результат. Щоб повністю покрити всі витрати, Галина прикинула: знадобиться щонайменше два-три роки. В магазини вона не лізла — просто здала приміщення в оренду. Побачивши, що пішов дохід і програма, яку написав
Лев, працює, вона вирішила продовжити свою справу. Звернулась до банку, там подивилися історію платежів і погодилися дати кредит. Ризик був високим: вкладати свої чи позичені гроші, за які треба платити відсотки. І знову Галині довелось затягнути пасок, харчуватись макаронами й жити в невеличкій зйомній однушці. Час минав, і друга нерухомість також почала приносити стабільний прибуток. За п’ять років Галина змогла створити свій невеликий, але дуже успішний бізнес. Тепер у неї було сім об’єктів нерухомості загальною вартістю понад сто мільйонів гривень. А почалося все з двокімнатної квартири, яку продав батько, і хатинки в селі.
З родиною Артура Галина ладнала досить непогано. Світлана Сергіївна, як і обіцяла, після обіду забігла до неї. Жінка була вишукано одягнена, ніби завжди ходила в діловому костюмі. Вона обожнювала машини, навіть по хліб не могла піти пішки — для неї це було як прикраса: намисто, браслет, каблучка — те, чим можна похизуватись.
— Моя ластівка знову чхає, — з сумом у голосі сказала свекруха.
— Ви ж нещодавно ремонтували? — спитала Галина.
Жінка деякий час мовчала. Вона думала, що невістка сама здогадається й запропонує гроші на ремонт, але Галина мовчала.
— Галюсю, — звернулась Світлана Сергіївна, — треба б полагодити…
Якщо Тетяні Галина ще могла відмовити, то свекрусі — ні. Врешті, це мати її чоловіка, а машина — не така вже й дрібниця, справді, ламаються ж вони. Хто зна, що там у неї могло злетіти. Вона одразу через інтернет-банкінг перевела на рахунок свекрухи потрібну суму.
А за кілька днів на порозі з’явився Ігор Миколайович, її свекор. Добрий, діловий чоловік, колись керував будівельною фірмою і добре знав, як зводять будинки. Можливо, саме тому Артур звернувся до дружини з проханням подарувати батькові земельну ділянку на ювілей. Галина погодилась — сума невелика, а земля — не гроші, не випаруються. Ігор Миколайович був у захваті, тоді він розцілував невістку так, що Артур навіть трохи приревнував батька.
— Галюша, — звернувся до неї свекор, — я вже закінчив перший поверх, — з гордістю сказав чоловік. — Замовив перекриття, а на наступний місяць планую завезти цеглу для другого.
— Ого! — з посмішкою вигукнула Галина, хоча всередині її здивувало інше — дім уже другий рік будувався, і здавалось, цьому кінця не буде.
— Ти ж допоможеш старому? — майже благально звернувся він.
Кожен квартал Ігор Миколайович приходив до Галини, і вона переказувала йому то сто, то двісті тисяч. І, здавалося, лише на ці гроші вже можна було б закінчити будівництво. Але чомусь воно все не завершувалось.
— Я подумаю над цим, — Галина не погодилась одразу. Їй треба було все зважити, бо фінансові прохання рідних починали тиснути.
Увечері, коли Артур дивився телевізор, Галина дістала свої записи — любов до цифр їй прищепив батько. Склала нову таблицю й проаналізувала: витрати на родину Артура за останні два роки зросли більш ніж у десять разів, і це боляче било по її бюджету. Ще нічого, якби вона допомагала лише Артурові, але в чергу стали свекруха, свекор, золовка і навіть зять.
— Отакої, — задумливо сказала Галина, усвідомивши, що сама в цьому винна.
Якщо спочатку гроші справді йшли на якісь важливі речі, то тепер рідні просто звикли жити за чужий рахунок і приходили до неї, ніби до банкомата.
Минула тиждень. Галина поїхала на об’єкт. Артур залишився вдома, й у гості забігла Надя.
— Привіт! — радісно привіталась вона. — А де Аля? — так вона називала сестру.
— На об’єкт поїхала, — сухо відповів Артур.
Надя вже знала про ситуацію, в яку потрапила Галина, але не знала, як м’яко й делікатно з неї вийти. Їй мати колись казала: ніколи не бери родичів на роботу й не давай їм гроші в борг. Галина хоч і не давала в борг, але гроші все ж давала.
— Ти чув новину? — звернулась Надя до Артура.
— Яку? — відвівши погляд від телевізора, запитав він.
— В Алі проблеми…
— Проблеми? — слово йому не сподобалось, і він насторожено подивився на Надю.
— Так, і ще які! Останній кредит вона не змогла погасити, вже дві точки з нерухомістю продала.
— Що?! — здивувався Артур, і його обличчя поблідло.
— Так, я думаю, що сьогодні або завтра вона продасть п’ятий об’єкт.
— Що сталося? — занепокоєно запитав господар дому.
— Не знаю, але її бізнес валиться, і я боюся… — тут Надя замовкла, театрально витримавши паузу, щоб дати Артурові самому уявити, чим усе це може скінчитись.
— Не може бути! — нарешті вигукнув чоловік. — Ні, ні, тільки не це!
Надя встала й пішла у ванну, увімкнула воду і, діставши телефон, зателефонувала сестрі:
— План у дії, — коротко сказала вона, а потім додала: — Тільки не підведи.
За годину повернулася Галина, але поки в домі була сестра, чоловік не зачіпав тему, і лише коли Надя пішла, він звернувся до дружини:
— Ганю, — схвильованим голосом промовив Артур, — як у тебе справи з бізнесом?
Дружина здивувалася, бо чоловік ніколи не цікавився її справами. Він ходив на роботу, як мільйони інших, отримував зарплату, витрачав її на свої задоволення. Куди саме — вона не питала. Зрештою, грошей у неї вистачало, щоб утримувати дім і, як це не парадоксально, самого чоловіка — вона ж купила йому машину.
— Погано, — засмучено відповіла Галина.
— Наскільки погано? — з тремтінням у голосі спитав Артур.
— Дуже погано, — одразу додала вона.
— Але ж у тебе залишились гроші?
— Ні, — після паузи сказала вона. — Усі гроші я вкладала в нерухомість, бо вона приносила прибуток. А самі по собі гроші — це просто цифри.
— А як же я, мама й тато?
Йшлося про щомісячні, а то й щотижневі перекази, до яких його рідні вже звикли.
— Боюсь, на цьому все.
— А кредит у мами?
Почувши це, Галина здивувалася — свекруха жодного разу не згадувала про кредит. Удавши, що їй байдуже, вона поцікавилась:
— На що?
— Вона ж нову машину взяла, чотири «ляма».
— Ого! — отут Галина справді здивувалась, адже зарплата у Світлани Сергіївни була близько сорока. Вона навіть прикинула, як та збирається все це виплачувати.
— А що з твоїм батьком? — одразу ж запитала Галина, згадавши ті безрезультатні квартальні перекази, які вона йому надсилала, а дім так і не добудувався.
— Та в нього теж, здається, три або чотири лями.
— На машину?
— Та ні, він же дім будує.
«О Боже мій, — подумала Галина, — якщо врахувати всі мої перекази, плюс ці кредити, то вже два будинки можна було б звести. Що він із цими грошима робить?» Але розпитувати чоловіка вона не стала.
— Сподіваюся, твоя сестра кредит не брала?
— Взяла, — обережно відповів Артур.
— А ти? — одразу ж поцікавилась Галина.
Артур промовчав.
Видно, синочок таки повідомив матері, що від його дружини більше грошей не буде, бо вже наступного дня Світлана Сергіївна в супроводі чоловіка Ігоря Миколайовича та доньки прийшли до Галини.
У цей час господиня дому разом зі своїм батьком готували вечерю. Борис Степанович обожнював куховарити — іноді Галині здавалося, що в минулому житті він був пекарем. Ось і зараз він ліпив якісь булочки й посипав їх маком.
— Ммм… — протягнула Галина, вдихаючи аромат свіжої випічки.
— Іди до гостей, — сказав батько, кивнувши в бік вітальні.
Галина вийшла і сіла за стіл, де вже, мов на партзбори, напроти неї влаштувались свекруха, свекор і золовка. Артур стояв біля вікна.
— Галюсю… — почала Світлана Сергіївна, але Галина перебила:
— Грошей більше не буде. Я Артурові вже сказала — в мене важке становище.
Занервував Ігор Миколайович:
— Але ж… але ж… — кілька разів повторив він, глянув на дружину, потім на сина, ніби шукаючи підтримки.
— Я вас розумію, — з ноткою співчуття в голосі сказала господиня дому. — Але я не можу. У мене завтра угода щодо продажу п’ятого об’єкта.
— П’ятого? — вигукнув Артур.
— Так, це бізнес — він зростає і падає, — заявила Галина. — Не буває тільки підйомів. Ринок перегрітий, магазини на кожному кроці, оренда падає, а мені треба платити. Земля коштує грошей. І немалих.
Свекруха ковтнула слину й, набравшись сміливості, запитала:
— Але в тебе ж залишились гроші?
У цей момент із кухні з великим підносом своїх булочок з’явився Борис Степанович. Свекруха одразу замовкла.
Поставивши випічку на стіл, він звернувся до доньки:
— Принеси мені аркуш паперу й ручку.
Галина так і зробила.
Чоловік узяв аркуш, щось швидко написав, простягнув доньці. А потім, нічого не сказавши, пішов вдягатися. За хвилину вхідні двері зачинилися.
Галина сиділа мовчки, тримаючи листок. До неї підійшов Артур.
— Що це? — він нахилився й прочитав — це був наказ про звільнення.
— Так, — відповіла Галина, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Мене батько звільнив.
— Як? — не розуміючи, про що мова, перепитав Ігор Миколайович.
— Бачите, — звернулась невістка до свекра, — підприємство, де я працювала, належить моєму батькові.
Артур здивувався. Він і уявити не міг, що цей чоловік, який їздить, володіє капіталом у сотні мільйонів.
— Мій батько вважає, що я — недостойний керівник, і що через мене руйнується бізнес, — сказала вона, показуючи папір. А тоді холодно додала: — Усе.
— Усе? — вигукнула Світлана Сергіївна.
— Що значить «усе»? — злякався свекор.
— Грошей більше не буде? — подала голос золовка.
— Усе! — жорстко повторила Галина, встала й вийшла з-за столу.
Уже за кілька хвилин квартира спорожніла. Навіть Артур, опустивши голову, пішов слідом за матір’ю. А свекор уже не приховував, що має кредит і його треба виплачувати. Він навіть наважився запропонувати Галині продати квартиру, але Світлана Сергіївна швидко його осмикнула, давши зрозуміти, що не час.
Галина залишилася одна.
— Фух… — з полегшенням видихнула вона. Сіла за стіл, налила собі чаю й з насолодою з’їла булочку, яку спік її батько.
Через пів години у двері постукали. Галина відчинила — це був Борис Степанович.
— Ну, все. Завтра в мене вихідний, — з задоволенням сказала вона й, постукуючи пальцями з наказу, глянула на батька.
Чоловік хмикнув, забрав у неї аркуш, порвав і теж сів до столу.
— Ну й розіграв ти їх, тату! Мені здалося, що свекрусі доведеться викликати швидку. Та й Ігор Миколайович сидів червоний, як рак — думала, зараз гепнеться.
— Жадібні вони, — спокійно відповів батько, уплітаючи свою випічку. — До грошей швидко звикаєш. А багато нам і не треба. Ось у мене — двушка, з мамою живемо, дача, ну й моя ластівка.
— Тату, — Галина хмикнула, — скільки я тебе пам’ятаю, ти весь час на цій машині їздиш. Скільки їй? П’ятнадцять? А може, вже й двадцять?
— Але ж їздить!
— Так, але ти ж як співзасновник моєї компанії заслуговуєш на краще. Давай купимо тобі гарну, круту машину?
— О, ні! — одразу ж обурився Борис Степанович. — Вони дорогі, гарні — так, блищать, переливаються, з кондиціонерами й підігрівом п’ятої точки, але не для наших доріг, нікудишні. Бачила їх у полях? Ні-ні, моя «ладушка» — найкраща. Наші техніку робити вміють! Так, трохи криво, зате краще за оце ваше імпортне.
Деякий час Галина мовчала. Вона взяла свій ноутбук, увімкнула його, швидко переглянула кілька сайтів і знайшла те, що шукала.
— Ось, дивись! — Борис Степанович підсів ближче. — «Лада-люкс», наша, з підігрівом і кондиціонером. Як тобі?
На обличчі чоловіка з’явилась задоволена усмішка.
— Тату, я тобі її подарую. Поїхали, купимо?
— Ти серйозно? — здивувався Борис Степанович.
Він ніколи не думав брати у доньки гроші. Йому вистачало власного заробітку, пенсії — він звик жити скромно.
Через кілька днів повернувся Артур. Блідий, змучений, довго мовчки сидів на кухні, а потім сказав, що Галина має продати квартиру, інакше він подасть на розлучення.
Почувши це, Галина закричала. Вона й уявити не могла, що Артур так з нею вчинить. Їй же всього лише хотілося припинити фінансувати його родичів. Але він, здається, зрозумів усе по-своєму.
Галина кричала — вона й не пам’ятала, коли востаннє так злилася. Вона встала посеред зали й наказала йому негайно забиратися з її дому.
— Я з тобою розлучаюсь, — відповів Артур, прямуючи до виходу.
— Значить, тобі була потрібна не я, а мої гроші? — холодно сказала господиня. — І не надумай щось у мене відсудити! Ось! — вона показала йому фігу. — Мої юристи тебе роздягнуть до нитки. Я доведу кожну копійку, яку переказала твоїй матері й батькові. І якщо тільки відкриєш рота — заберу і земельну ділянку, і твою розвалюху!
Обличчя Артура поблідло. Не цього він очікував — думав, що дружина злякається й піде на поступки.
Вона ще кілька разів вигукнула, щоб він йшов геть, і що завтра сама подасть заяву до суду.
— Може… — обережно почав Артур, але вона миттєво:
— Геть!
І він пішов. Як далі його родина виплачувала кредити — Галина не знала. Вони перестали дзвонити. А навіщо? Грошей більше не було. Вона вже не Ганичка, не Галюся, не Галюша й не Галюня — тепер вона для них зла невістка, яка пошкодувала для них грошей.
А через місяць Галина разом із сестрою Надею, батьком і матір’ю їхала на новенькій люксовій «Ладі» на дачу. День був сонячний, теплий вітерець лагідно обвівав обличчя через відчинені вікна авто. Уздовж дороги тяглися безкраї поля, всіяні строкатими польовими квітами. Борис Степанович, статечний чоловік з акуратно підстриженими вусами, був задоволений машиною. Зі задоволенням крутив кермо, погладжував новеньку панель приладів і час від часу з гордістю зиркав на своїх рідних.
— Гарна машина, — примовляв він. — Іде, як по маслу.
Втім, свою стару «Ладу» він так і не продав. Сказав доньці, що нехай постоїть, і загнав її у просторий дерев’яний сарай, де вже зберігався садовий інвентар і старі велосипеди. Борис Степанович був господарем і практичним чоловіком, звик усе тримати про запас — ця риса не раз рятувала їхню родину в складні часи.
Справжній плетений паркан для прикраси ділянки: 40 найкращих варіантів для натхнення