— Фіг вам, а не ремонт дачі! Грошей я передумала давати! У доньки відпустка на носі — Балі чекає! — відрізала свекруха

Ольга стояла на кухні, намагаючись утримати тремтячий телефон. Дзвінок зі свекрухою, який почався, як завжди, з легкої розмови, закінчився крахом усіх планів.

— Фіг вам, а не ремонт дачі! Грошей я передумала давати! У доньки відпустка на носі — Балі чекає! — відрізала свекруха і вимкнулася.

Ольга поклала телефон на стіл. Дивно, але замість звичної головного болю, яку зазвичай викликали розмови зі свекрухою, всередині розливалося в’язке відчуття спустошення. Жінка глянула на календар, де червоним маркером було позначено: «Оплата даху — крайній термін». Завтра.

Леонід повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Поки він знімав взуття у коридорі, Ольга стояла у дверному проході, дивлячись на чоловіка. Чотири роки шлюбу, а вона досі помічала, як він морщить лоба, коли втомлений. Зараз лоб був суцільним полем зморшок.

— Ти вечеряла? — спитав Леонід, цілуючи Ольгу. — Я купив бутерброди, не хочеться готувати.

— Не вечеряла, — Ольга провела рукою по його щоці. — Льоню, твоя мама сьогодні дзвонила.

Леонід завмер, руки з пакетом зупинились на півдорозі до кухонного столу. Кілька секунд він просто стояв, ніби намагаючись вирішити — слухати далі чи вдавати, що не почув?

— І? — нарешті мовив чоловік, продовжуючи рух.

— Грошей на ремонт не буде.

Пакет опустився на стіл важче, ніж слід було. Банка з оливками покотилась, і Ольга машинально зловила її на краю.

— Тобто як це — не буде? Ми ж домовлялися.

— Льоша, Таня летить на Балі. У неї відпустка.

— До чого тут Танька? — Леонід підняв брови. — Мама обіцяла. На весь ремонт. Пополам з нами.

Ольга кивнула й відвернулась до вікна. Сутеніло рано — квітень видався сирим і похмурим. За вікном краплі дощу розбивались об підвіконня. На мить вона уявила їхню дачу: старий дах протікає, вода стікає по стінах, змиваючи побілку… Тривога за маленький будиночок стискала під ребрами.

— Це ж твоя мама, Льоню. Поговори з нею.

Леонід дістав телефон і набрав номер. Розмова була короткою. Мама не брала слухавку. Після третього дзвінка ввімкнулася голосова пошта.

— Вже дев’ята вечора. Напевно, спить, — видавив з себе усмішку чоловік, але очі були серйозними.

— О дев’ятій? — Ольга зітхнула. — Льоню, вона не відповість. Я сьогодні з нею цілу годину намагалася говорити. Ти ж знаєш свою маму — вирішила, і крапка.

— Завтра на роботі подзвоню, — сказав Леонід з удаваною бадьорістю. — Врешті-решт, можна взяти кредит. Або матеріали в розстрочку.

— Завтра останній день оплати за дах. Бригада чекати не буде — у них графік.

— Скільки там?

— Сто двадцять тисяч.

Леонід зняв окуляри й потер перенісся.

— Божевілля якесь, у нас зараз від сили тисяч тридцять.

На кухні запанувала тиша, порушувана тільки цоканням настінного годинника. Так, їхня дача не відзначалась розмірами чи сучасністю, але для Ольги вона мала велике значення. Невеликий дерев’яний будинок із потертою підлогою, скрипучим ґанком і старим яблуневим садом. Місце, де вони з Леонідом проводили вихідні, будували плани на майбутнє, уявляли, як колись їхні діти бігатимуть по великому зеленому дворі.

***

Три місяці тому, в середині січня, вони задумали капітальний ремонт. Дачу треба було рятувати: дах протікав, старі вікна пропускали холод, паркан ледве тримався, а ґанок став небезпечним після торішніх дощів. Увечері Леонід малював ескізи, Ольга шукала в інтернеті рішення для маленьких дачних будиночків.

Ольга згадала, як зраділа, коли свекруха, Віра Миколаївна, запропонувала свою допомогу. Вони сиділи втрьох за столом, пили чай, і Віра Миколаївна, з властивою їй прямотою, сказала:

— Що ж ви самі тягнутимете? Дача ж спільна! Я ж теж там буваю, відпочиваю. Вкладемося навпіл, зробимо красу.

Леонід навіть здивувався. Мати рідко пропонувала фінансову допомогу — зазвичай було навпаки. То на пральну машину не вистачає, то на путівку до санаторію…

А тепер, замість того щоб вкладатися в ремонт, гроші пішли в інший бік. Таня, молодша сестра Леоніда, завжди була мамчиною улюбленицею. Розбещена й безвідповідальна, вона змінювала роботу кожні пів року й часто залишалася без копійки. Але коли Тані щось було потрібно — у Віри Миколаївни гроші з’являлися миттєво.

— Я поговорю з мамою, — Леонід сів за стіл і розгорнув бутерброд. — Серйозно поговорю. Зранку.

— Добре, — кивнула Ольга, але всередині вже знала: нічого не зміниться.

Це був не перший випадок, коли свекруха порушувала обіцянки. То обіцяє посидіти з племінницею Ольги, то раптово зникає, коли треба допомогти з переїздом… Список був довгий, але ніколи раніше не йшлося про такі суми.

Леонід доїв бутерброд у тиші. Ольга дивилася на чоловіка, шукаючи в його обличчі ознаки роздратування чи злості, але бачила лише втому. Він помітив її погляд і усміхнувся:

— Ну що ти? Справимось. Не вперше.

Так, не вперше вони залишались самі з проблемою, яку обіцяла вирішити Віра Миколаївна. Але від цього не легше. Ольга зітхнула і кивнула. Не час для сварок і звинувачень — треба думати, як виходити з ситуації.

Ніч для Ольги минула тривожно. Крізь чутливий сон вона чула, як Леонід ворочається — теж не міг заснути спокійно.

Зранку Леонід був незвично серйозний. Випивши каву, він сказав:

— Я додому раніше повернуся. Грошей дістану. Тільки от звідки…

— Ти справді думаєш, що вона передумає? — спитала Ольга, хоча відповідь уже знала.

— Ні, — чесно визнав чоловік. — Але дах треба робити.

— Може, щось продамо? — запропонувала Ольга. — У мене є бабусина каблучка…

— Не вигадуй, — відрізав Леонід. — Ніяких каблучок. Я щось придумаю.

Після того як чоловік пішов, Ольга залишилась сама у квартирі. Думки кидались між образою на свекруху й тривогою за дачу. Вчора подзвонив виконроб — бригада виявила ще одну проблему: балки горища прогнили сильніше, ніж здавалося. Їх доведеться міняти, інакше новий дах просто не витримає. Це означало додаткові витрати до й без того немалого кошторису.

Ольга відкрила теку з документами на ремонт. Три місяці тому все здавалося таким реальним, досяжним. Вони з Леонідом склали детальний план, розподілили бюджет, знайшли гарну бригаду за рекомендацією сусідів по дачі. Частину робіт вже виконали. Паркан замінили, каркас веранди оновили, віконні рами закупили.

Свою частину — половину загальної суми — Ольга внесла одразу. Оплатила матеріали, роботу майстрів. Віра Миколаївна мала покрити другу частину, включаючи дах. Обіцяла, клялася, говорила, що не підведе. І ось…

У двері подзвонили. На порозі стояв кур’єр із невеликою коробкою.

— Доставка для Ольги Сергіївни?

Вона розписалась і зачинила двері. Дивно — вона нічого не замовляла. Всередині коробки лежав конверт і маленький згорток. У конверті — коротка записка: «Від мами. Сказала передати».

Ольга з подивом розгорнула згорток. Усередині був в’язаний дитячий носочок. Один. Рожевого кольору.

Телефон у кишені завібрував. Дзвонила свекруха.

— Отримала? — без привітання запитала Віра Миколаївна.

— Так, — розгублено відповіла Ольга. — А що це?

— Шкарпетка для моєї майбутньої онучки, — у голосі свекрухи звучала гордість. — Скоро ж розкажеш? Ти ж не думаєш, що я нічого не помічаю? Бачу, як ти на дітей дивишся, як на дитячі речі заглядаєшся. Кажи вже! Коли чекати поповнення?

Ольга сіла на диван, тримаючи в руках крихітну шкарпетку. Незручна пауза затягнулась.

— Віро Миколаївно, я не вагітна, — нарешті сказала вона. — І найближчим часом не планую.

— Що? — у голосі свекрухи дзвеніла недовіра. — Але чому? Ви ж із Льонею вже чотири роки одружені! Пора б уже!

Ольга зітхнула. Пояснювати свекрусі, що вони з Леонідом вирішили почекати з дітьми, поки не облаштують житло, не мало сенсу. Віра Миколаївна була непримиренна у своїх поглядах на те, як має жити «нормальна» сім’я.

— Ми зараз ремонтом дачі займаємось, — замість цього сказала Ольга. — До речі, щодо грошей…

— Я ж сказала — грошей не буде! — відрізала свекруха. — У Тані відпустка, їй треба відпочити, сили набратись. А ви й з дачею зачекаєте. Не розвалиться ваша дача.

— Але ми вже почали роботи. Бригада чекає…

— То скасуйте! Гроші потрібні на інше. От народите дитину — тоді допоможемо. А витрачатися на порожній дім — навіщо?

Ольга стиснула в руці маленьку шкарпетку. Сльози підступили до горла, але вона стрималась.

— Дякую за подарунок, — лише й сказала вона.

Після дзвінка Ольга набрала Леоніда. Чоловік не відповідав. Напевно, на нараді. Ольга надіслала повідомлення: «Твоя мама дзвонила. Тримайся, є новини».

День тягнувся нескінченно. Ольга працювала віддалено — редагувала тексти для новинного сайту, але сьогодні не могла зосередитись. Думки постійно повертались до розмови зі свекрухою, до дачного ремонту, до зростаючих боргів.

Ближче до вечора зателефонував виконроб.

— Ольго Сергіївно, нам потрібно рішення по даху. Бригада завтра має починати, матеріали треба замовляти. Оплачуєте? Чи скасовуємо?

— Я… — Ольга розгубилася. — Мені потрібно порадитись із чоловіком. Можна вам передзвонити ввечері?

— Звичайно, тільки не затягуйте. У нас графік.

Леонід прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай. По його обличчю Ольга зрозуміла — нічого доброго не сталось.

— Мама не бере слухавку, — сказав він з порога. — Я на роботі весь день намагався додзвонитися. Дарма.

— Вона мені дзвонила, — Ольга простягнула чоловікові рожеву шкарпетку. — Тримай. Своїй тітоньці.

Леонід здивовано покрутив у руках крихітну шкарпетку.

— Що це?

— Подарунок від твоєї мами. Для нашої майбутньої доньки, — Ольга зітхнула. — Якої немає і найближчим часом не передбачається.

Телефон Ольги задзвонив. На екрані висвітилось: «Віра Миколаївна».

— Це вона. Говоритимеш? — Ольга простягнула телефон чоловікові.

Леонід похитав головою.

— Увімкни гучний зв’язок.

Ольга торкнулася іконки на екрані.

— Алло?

— Олюнько! — голос свекрухи звучав неприродно бадьоро. — Ти отримала мій подаруночок? Шкарпетки для малечі! Другу дов’яжу на вихідних. У вас же дівчинка буде, я відчуваю!

Леонід і Ольга переглянулись.

— Віро Миколаївно, дякуємо за подарунок, але зараз для нас важливіший ремонт дачі, — Ольга говорила спокійно, хоч усередині все закипало. — Майстри чекають оплату за дах. Ми розраховували на вашу допомогу, як і домовлялись.

У слухавці повисла тиша. Потім свекруха різко видихнула.

— Фіга вам, а не ремонт! Я передумала! Краще Тані на Балі допоможу! Вам і так зійде!

Леонід здригнувся, а Ольга міцно стиснула телефон.

— Мамо, але ж ти обіцяла, — тихо промовив Леонід. — Ми вже почали роботи, розраховуючи на твою підтримку.

— Льонечко, ти ж знаєш, як важко мамі в моєму віці! — голос Віри Миколаївни миттєво перейшов на жалісливий. — У мене тиск, ноги болять. А тут Танюшка так мріє про поїздку! Дитині треба відпочити, сили набрати! Вона ж так багато працює!

Ольга прикусила губу, щоб не сказати зайвого. Таня змінювала роботу частіше, ніж взуття. Які там сили набирати?

— Мамо, але ж ми домовлялись, — наполягав Леонід, хоча в голосі вже звучала розгубленість. — Це великі гроші для нас.

— Ой, досить! Що ви з тією дачею носитесь? Старе розвалюха! Продайте її, купіть квартиру побільше, дитинку народіть! А на дачі що? Комарі та мошки!

Леонід кинув швидкий погляд на Ольгу й узяв телефон.

— Мамо, давай поговоримо пізніше. Ти ще подумай, будь ласка.

— І думати нічого! Танюшці путівку вже купила! — свекруха кинула слухавку.

На кухні повисла важка тиша. Ольга відчувала, як усередині зростає злість — глуха, в’язка. Вона витратила стільки сил, часу, грошей на цей ремонт. Знайшла хорошу бригаду, обирала матеріали, контролювала роботи. І от тепер, коли все йшло за планом, коли залишалося найголовніше — дах, свекруха просто відмовилась від своїх обіцянок.

— Льоню, що будемо робити? — спитала Ольга, намагаючись говорити спокійно.

Леонід із зітханням сів на стілець.

— Ну що ти, мамі ж нелегко зараз… Може, тимчасово відкладемо ремонт даху?

Всередині в Ольги щось обірвалось. Не від слів чоловіка — від його тону. Примирливого, виправдовувального. Наче не мати підвела, а Ольга чогось не розуміє.

— Відкладемо? — Ольга підійшла до вікна, дивлячись на сіре квітневе небо. — Льоню, якщо ми відкладемо — втратимо все, що вже вклали. Матеріали пропадуть, бригада піде. І дах… Ти ж пам’ятаєш, у якому він стані? Ще один дощовий сезон — і прощавай, дача.

Леонід мовчав, і це мовчання говорило більше, ніж будь-які слова. Він не міг обрати між матір’ю і дружиною. Між обіцянками матері й реальними потребами своєї родини.

— Я візьму кредит, — рішуче сказала Ольга. — Завтра ж піду до банку.

— Оль, давай обговоримо…

— А що обговорювати? У нас два варіанти: або втратити всі вкладення і дачу, або взяти кредит і завершити ремонт. Твоя мама чітко дала зрозуміти, що грошей не дасть.

Леонід потер перенісся.

— Може, я ще з нею поговорю…

— І що? — Ольга вже не приховувала роздратування. — Вона передумає? Льоню, вона завжди так робить. Обіцяє, а потім відмовляється. Згадай хоча б минулий Новий рік, коли вона обіцяла посидіти з Мишком, поки ми у твого брата. А в останню мить поїхала з Танею по магазинах!

— Ну, новорічні знижки ж…

— Льоню! — Ольга з розпачем розвела руками. — Ти знову її виправдовуєш! Це ж не дрібниця, не забутий день народження! Це великі гроші, які вона обіцяла дати на ремонт спільної дачі! Де вона сама відпочиває!

Леонід підняв руки в примирливому жесті.

— Гаразд, гаразд. Завтра беремо кредит. Разом підемо.

Наступного дня вони подали заявку на кредит. Відсоткова ставка виявилася вищою, ніж хотілося, але вибору не було. На щастя, в обох була гарна кредитна історія, і банк швидко схвалив заявку.

Коли гроші надійшли на рахунок, Ольга одразу ж перерахувала оплату виконробу. Роботи з ремонту даху розпочалися того ж дня.

Наступні кілька місяців пролетіли в напруженому ритмі. Ольга брала додаткові проєкти, щоб швидше погасити кредит. На вихідних їздила на дачу — контролювати будівництво, слідкувати за якістю виконання.

Леонід допомагав, але не так активно, як хотілося б Ользі. Стосунки зі свекрухою стали напруженими. Віра Миколаївна дзвонила рідко, а приїжджаючи в гості, завжди знаходила причину для невдоволення.

— Щось у вас холодно, — бурчала свекруха, заходячи до квартири Ольги й Леоніда. — І тісно. Коли вже купите більшу квартиру? Дітям потрібен простір!

Ольга навчилась пропускати ці зауваження повз вуха. Кожен такий коментар тільки зміцнював її рішучість — завершити ремонт дачі самостійно, без сторонньої допомоги.

До кінця літа основні роботи були завершені. Новий паркан надійно відділяв ділянку від дороги. Світла веранда з панорамними вікнами виглядала сучасно й затишно. А головне — дах! Надійний, з правильною гідроізоляцією, він більше не протікав навіть під час сильного дощу.

На початку вересня, коли останні роботи були завершені, Ольга й Леонід влаштували невелике святкування на дачі. Запросили сусідів, друзів, родичів. Віра Миколаївна також прийшла — як завжди, з Танею, яка повернулась із Балі засмаглою й відпочилою.

— Ну що, показуйте свої хороми, — свекруха оглядала оновлену дачу з ледь прихованою заздрістю.

Ольга провела екскурсію для гостей, розповідаючи про труднощі й знахідки під час ремонту. Сусіди захоплювалися результатом, хвалили нестандартні рішення.

— І все своїми силами? — дивувалася сусідка Ганна Петрівна. — Молодці які!

— Так, усе самі, — підтвердила Ольга, не уточнюючи про кредит і обіцянки свекрухи.

Віра Миколаївна, оглядаючи нову кухню, раптом промовила:

— А я ж теж хотіла допомогти. Але молодь у нас горда, усе самі.

Ольга перехопила погляд Леоніда, і він ледь хитнув головою: не треба сперечатись. І Ольга промовчала. Хай свекруха думає, що хоче. Головне — дача тепер у чудовому стані, і все це вони зробили самі.

Коли гості розійшлись, а Віра Миколаївна з Танею поїхали, залишивши по собі купу вражень і брудного посуду, Ольга й Леонід сиділи на новій веранді. Вечірнє повітря було свіже, пахло яблуками з саду і ще чимось — можливо, новою деревиною ґанку.

— Знаєш, — сказав Леонід, дивлячись на захід сонця, — я тобі дуже вдячний.

— За що? — Ольга повернулася до чоловіка.

— За те, що наполягла на своєму. За те, що ми все ж таки завершили ремонт. І я… пробач мені за маму. Я знаю, вона буває…

— Складною, — закінчила за нього Ольга. — Але це твоя мама. А наша дача тепер справжня цукерочка.

Леонід стиснув руку дружини.

— Я теж багато чого зрозумів за це літо. Іноді не можна покладатися навіть на найближчих. І треба самому відповідати за свої рішення й обіцянки.

Ольга кивнула. Вона більше не вірила в «на половину» — особливо, коли йшлося про Віру Миколаївну. Тепер вона точно знала: якщо хочеш щось своє — роби це без розрахунку на чужу совість. І не віддавай свої зусилля за чужі обіцянки.

За тиждень, розбираючи коробку з речами, привезеними з дачі, Ольга знайшла ту саму маленьку рожеву шкарпетку. Вона довго дивилася на неї, а потім рішуче сховала у далекий ящик. Буде час — будуть і діти. Але лише тоді, коли вони з Леонідом самі цього захочуть, а не тому, що Віра Миколаївна вважає, що «пора».

Їхній дім. Їхні рішення. Їхнє життя.

Увечері, коли Леонід повернувся з роботи, Ольга зустріла його з новиною: кредит вони закриють на три місяці раніше завдяки премії, яку їй виплатили за успішний проєкт.

— Уявляєш? — радісно говорила Ольга. — А це означає, що наступного літа ми можемо подумати про те, щоб… — вона зробила паузу, — посадити нові дерева в саду.

Леонід обійняв дружину.

— Або про те, щоб зробити дитячу кімнату, — тихо сказав він.

Ольга усміхнулась.

— Може й так. Але лише тоді, коли ми самі вирішимо. Не раніше.

І обоє знали: що б вони не вирішили — це буде їхній вибір. Без чужих обіцянок і очікувань.