Доступ до рахунку дружини

— Дай мені доступ до свого бізнес-рахунку, — зажадав чоловік, ніби між іншим. — На всяк випадок.

— На який саме? — поцікавилася Марина. — Там гроші на зарплати, розвиток бізнесу.

— Це нечесно, у сім’ї не повинно бути своїх і чужих грошей, — відмахнувся він. — Тобі потрібно просто підписати довіреність. Як знак того, що нам нема чого приховувати.

Марина завмерла на порозі спальні, затуливши рот долонею. Відкритий ноутбук Артема світився екраном. Вона вже бачила, що там, а тепер тікала від цієї правди.

«Не можу більше ховатися», — писала Олена. Та сама подруга, з якою вони разом ходили в басейн щосуботи. Олена, яку Марина пригощала шампанським на своєму дні народження місяць тому.

«А знайомі ми скільки? Років п’ятнадцять як мінімум», — промайнула дурна думка.

Марина заплющила очі, намагаючись рівно дихати. Але повітря вперто не проходило в легені, ніби замість кисню в кімнаті розлили цемент.

— Мамо, ти чого завмерла? — Софія зазирнула в спальню, на ходу запихаючи до рюкзака підручники. — Я запізнююсь на додаткові заняття з фізики!

— Нічого, сонечко, — Марина зусиллям розтягнула губи в усмішці. — Давай, біжи, удачі.

Грюкнули вхідні двері. Одна. Тепер можна було дати волю емоціям, влаштувати скандал, рознести квартиру. Тільки от… навіщо? Марина повільно сіла перед ноутбуком, прокручуючи листування далі.

«Хочу засинати з тобою щодня».

«Моя дівчинка».

«Завтра о 7?»

Банальщина така, що навіть огидно. Копіюють діалоги з другосортних мелодрам, які Марина терпіти не могла.

Прилетіла смс від Артема, тепер уже їй: «Затримаюсь сьогодні, важлива зустріч».

— Ага, — Марина хмикнула. — Зустріч у нього важлива.

Вона зачинила кришку ноутбука і раптом розсміялася. Майже беззвучно. Роки, які вони провели разом. Дочка-підліток. Салон краси, який Марина підіймала, поки Артем намагався зробити свій бізнес. Його постійні провальні спроби швидко й легко заробити. Добре, що салон оформлений на маму. Та-то з трьома розлученнями за плечима, досвіду мала вдосталь.

І ось вона сидить і читає листування чоловіка з коханкою. Як банально. Як… передбачувано.

Подруга… чи тепер краще сказати — суперниця? Наче відчувши, вона тут же подзвонила.

— Привіт, Марино — голос Олени був солодкий, як сироп для торта. — Слухай, я тут подумала… Ти не плануєш розширюватися? Я місце роботи міняю, шукаю щось новеньке.

Марина так сильно прикусила губу, що відчула присмак крові. Ось воно. Рішення проблеми прийшло миттєво і яскраво, як спалах.

— Знаєш що, Оленко, — повільно сказала вона, — у мене якраз є місце. Приходь завтра в салон, поговоримо.

Марина спостерігала, як Олена освоюється. Перший тиждень та була тихою, слухняною. Потім почала поправляти графіки, вдавати з себе профі з досвідом. Навіть деяких постійних клієнтів примудрилася зачарувати.

— Марин, може, мені почати вести облік косметики? — ніби між іншим, спитала вона якось, змахуючи блискучим волоссям. — І навіщо тобі самій бігати в банк, здавати виручку? Напиши довіреність, я сама цим займатимусь. До речі, Катя знову наплутала із записами. Може, час її замінити?

— Може бути, — посміхнулася Марина і додала подумки: «Потерпи ще трохи».

І чекала, у неї був план. І здогадки про те, що відбувається.

Два місяці пролетіли непомітно. Артем став затримуватися частіше, іноді приходив із запахом чужих парфумів. Олена — дивна річ! — навпаки, ставала впевненішою, почала фарбувати губи яскравіше, носити більш відверті сукні.

— Таке враження, що вона тут господиня, а не я, — з усмішкою сказала Марина своїй заступниці Каті.

— Ну ти ж сама цю Олену взяла, — знизала плечима та. — Сказала, що довіряєш тільки їй.

Марина мовчки кивнула. Катя не знала, що телефон начальниці давно підключений до соцмереж чоловіка. Подумаєш, складність — увійти в акаунт і потім стерти сліди. Вона знала: листування з «коханою» тривало. І тепер читала її, наче серіал.

«Як добре, що нам більше не доведеться ховатися. Вже скоро, так?» — строчила Олена, а Марина читала, зціпивши зуби до болю. Вже скоро? Що вони задумали? Виїхати, жити разом?

Увечері вона зайшла до кабінету і відкрила сейф. У фінансових звітах усе було в повному порядку. На перший погляд…

— А якщо так… — прошепотіла Марина, перебираючи документи.

І раптом їй прилетіло повідомлення. Від Тані, яка була начальницею відділення банку, де Марина зберігала гроші.

«Ти довіреність своєму чоловікові видавала? На зняття готівки з рахунку? Там підпис якийсь дивний. І з ним твоя співробітниця тут».

Все одразу стало на свої місця.

Настала п’ятниця, день зарплати. Олена, як завжди, закривала салон. Марина непомітно зайшла через чорний хід і поклала на стіл перед Оленою документи.

— Що це? — та насупилася, переглядаючи їх.

— Недостача, — Марина розвела руками. — Сорок тисяч, і дивись, підписи всюди твої.

Олена різко зблідла.

— Але я не… ніколи!

— А ще скарги, — Марина поклала поруч теку з відгуками. — Три клієнтки в один голос кажуть, що ти пропонувала їм послуги на стороні. За нижчими цінами.

— Що?! — Олена схопилася. — Ти ж не думаєш…

— Я не думаю, я знаю, — відрізала Марина. — Все, Олено, збирай речі, ти звільнена.

— Я не брала ці гроші! І ніколи не пропонувала жодних послуг! — Олена стиснула кулаки. — Ти… просто…

— Просто що? — Марина примружилася. — Договорюй. До речі, люба, а хочеш цікаве кіно побачити? Банк, довіреність, яку я чоловікові не підписувала, робочий рахунок… Давно ти стала моїм бухгалтером, га?

Олена відкрила рот, але тут же закрила. На обличчі відбилася ціла гама емоцій — від гніву до жаху. Здогадалася, зрозуміла.

— Ти все знаєш, — прошепотіла вона.

— Що саме знаю?

— Про нас… Про мене й Артема.

Марина повільно поставила поряд із касою пляшку води.

— Так, знаю. І що тепер?

Олена впала на стілець, наче підкошена. Красиве обличчя спотворилося.

— Але чому… Тоді ця робота… Ти спеціально?

Марина усміхнулася.

— Думала, що я стану ображеною дружиною? Істерити почну? Ні, Олено, я хотіла, щоб ти відчула, що таке — втратити все.

— Що ти йому скажеш? — голос Олени був ледь чутний.

— Нічого, — Марина знизала плечима й рушила до виходу. — Він же організатор вашої махінації? Нехай радіє, що не у в’язниці. Довіреність, яку я не підписувала… Доступ до грошей на робочому рахунку. На твоє ім’я… Думаєш, затримка з видачею грошей випадкова? Немає там ніяких грошей. Ви ж так хотіли бути разом. Насолоджуйтесь тепер.

Марина обернулася біля дверей.

— Вечеря на столі. Передай йому, хай розігріє.

Марина не спала всю ніч. Лежала, дивилася в стелю. Від Артема надійшло двадцять три повідомлення і сімнадцять пропущених викликів. Вона не відповідала, не хотіла. Сили закінчилися.

Вранці, коли Софія поїхала до школи, він з’явився вдома. Зім’ятий, з червоними очима. Навіть не намагався удавати звичну усмішку.

— Ти… все знаєш, так? — спитав він з порога.

Марина мовчки кивнула, помішуючи каву.

— Вона мені подзвонила, — Артем сів навпроти, потер обличчя руками. — Сказала, що ти її звільнила. І про… Ну, про нас.

— Так, уяви собі, — Марина відставила чашку. — І з довіреністю теж цікаво вийшло. Ні, любий, ваше нове майбутнє буде побудоване не за мій рахунок.

— Але навіщо?! — Артем змахнув руками. — Марин, це ж… Нечесно! Тобто… Я… Ми просто…

— Ви просто, — Марина нарешті подивилася йому в очі. — А знаєш, що найсмішніше? Адже я відразу зрозуміла, що відбувається, коли вона попросилася працювати в салон. Думала, що я така дурна? За кого ти мене тримав, га? Твоя Олена підбиралася до печаток, сунула папери на підпис. Просила видати їй довіреність, щоб в банк без мене бігати, виручку здавати. На Катю наговорювала, мовляв, та не справляється…

— Марин, ну постривай, — Артем зробив жалюгідну спробу простягнути до неї руку. — Я знаю, що винен, все усвідомлюю. Це була велика помилка, я…

— О, звісно! Тепер це помилка, — Марина гірко розсміялася. — Коли ви будували плани — це було кохання. А тепер, коли я все дізналася, раптом стало помилкою? Цікаво. А як назвати те, що пережила я? Коли мені подруга з банку подзвонила й сказала, що їй дають довіреність із моїм підписом, але якимось дивним.

— Просто… Ну, розумієш, — він почав мимрити, — нам з тобою треба якось із цим жити далі. Ми ж дорослі люди. У нас дочка, стільки років разом… Ти ж не будеш звертатися до поліції?

— От і поговоримо як дорослі, — Марина встала, взяла теку зі столу й простягнула йому. — Документи на розлучення. Я вже все заповнила. Розподіл майна теж позначила.

— Що?! — Артем навіть відсахнувся. — Ти квапишся. Може, нам варто спробувати…

— Нема чого пробувати, Артем. Знаєш, я навіть не злюся на тебе. Мені просто гидко.

Він помовчав, розглядаючи свої руки.

— А Олена? Що з нею буде?

Ото дивина! Вона розлучення пропонує, а він про Олену питає.

— А що з нею буде? Ти чого хвилюєшся?

— Ну… Вона каже, що ти рознесла чутки по всіх салонах. Ніхто не бере її на роботу.

Марина похитала головою.

— А чого ти очікував? Що я буду доброю, поки ви плануєте своє щасливе життя за моєю спиною? Влаштовуєте цю… підставу? Скажи, ти її справді любиш чи ради довіреності охмуряв?

— Але навіщо ти все це зробила? — у голосі Артема з’явилися звинувачувальні нотки. — Навіщо цей цирк із роботою, зі звільненням, із довіреністю? Могла б просто сказати, що все знаєш!

— Тобі не зрозуміти, — вона відвернулася. — І взагалі, все вже закінчено.

— Значить, ти ось так вирішила, — приречено сказав Артем. — А з Софією… Що ми їй скажемо?

— Правду, — Марина знизала плечима. — Що мама й тато більше не житимуть разом. Деталі їй знати не обов’язково.

Він безпорадно подивився на неї:

— Марин, ну, може…

— Ні, просто йди, Артем, я втомилася. Не бійся, до поліції я не подам, живи як знаєш.

Коли за ним зачинилися двері, Марина машинально почала знову перечитувати їхнє листування. Звикла вже, час відвикати.

Але тут знову об’явилася Олена. Треба ж, яка наполеглива.

— Чого тобі? — втомлено спитала Марина.

— Ти все зруйнувала! Підставила мене, оббрехала, повісила борг, щоб не видавати зарплату.

— Ні, дорога, це ти все зруйнувала, — Марина говорила спокійно. — І своє життя, і мою родину. І тепер тобі доведеться із цим жити.

Наступного дня Марина підійшла до дверей салону й зупинилася. У вітрині відбивалася жінка — красива, підтягнута, в елегантній сукні. Все як належить, ідеальна картинка. Тільки очі ніби чужі.

«Що зі мною?» — Марина штовхнула двері, кивнула дівчатам за стійкою.

Співробітниці перешіптувалися, кидали на неї дивні погляди. Звісно, всі вже знали. Марина мимоволі випростала спину ще сильніше. Нехай дивляться. Вона виграла цю партію. Все йде за планом.

У кабінеті її чекали фінансові звіти, графік майстрів, нова поставка професійної косметики. Звичайні будні. Тільки все випадало з рук, хотілося просто лягти й дивитися в стелю. Змушуючи себе зосередитися, Марина раптом упіймала своє відображення в моніторі комп’ютера. Скривилася.

«Яка ж ти…, Марино Вікторівно», — подумалося раптом.

У двері постукали. Зайшла Катя, поклала на стіл телефон.

— Там… твоя Олена, — сказала вона тихо. — Внизу, плаче. Я її не пустила, але вона не йде.

Марина повільно видихнула.

— Нехай зайде.

Олена зайшла заплакана, з носом малинового кольору. Сіла навпроти, втупившись у підлогу.

— Він… кинув мене, — видушила вона. — Сказав, що був зі мною заради… цієї афери. Марино, я… справді просто повелася… Він казав, що це не крадіжка, гроші ж спільні. Просто доступу до рахунку нема. Я не… одразу наважилася.

— Ясно, — Марина дивилася на суперницю і не відчувала задоволення.

Олена підняла голову:

— Будь ласка, Марино… Я знаю, що цьому немає прощення. Але мені навіть жити ніде. Я… все втратила.

«Ти цього хотіла», — шепнув внутрішній голос. — «Вона принижена, знищена. Насолоджуйся».

Але радості не було. У роті гіркота, наче Марина проковтнула шматок гнилі.

— Я не візьму тебе назад, якщо ти на це сподіваєшся, — сказала вона.

— Та я й не прошу, — Олена похитала головою. — Просто… Як мені тепер жити? Ти все зробила, щоб мене ніхто не взяв на роботу.

Марина дивилася на жінку, яку колись вважала подругою. І замість тріумфу відчувала лише огиду. «Я опустилася до їхнього рівня… Стала такою ж».

Марина сиділа перед дзеркалом у вітальні. Софія поїхала на вихідні до бабусі, і у квартирі було незвично самотньо. Навіть телевізор не хотілося вмикати.

Артем дзвонив увесь день. Написав повідомлення: «Може, зустрінемося? Нам треба поговорити про Софію».

Марина не відповіла. Відклала телефон і взяла гребінець. Волосся заплуталося, вона навіть не пам’ятала, коли востаннє нормально доглядала за собою. Все робила машинально, думки були десь далеко.

Вона критично оглянула своє відображення і раптом завмерла. Щось невловиме змінилося. Наче дивилася на незнайому людину.

«Хто ти?» — спитала Марина у відображення. — «Що з тобою сталося?»

Спогади останніх місяців промайнули перед очима, як вона ретельно планувала помсту, як будувала пастку для Олени, як підробляла документи для нестачі, підмовляла підставних «клієнток» написати фальшиві скарги.

— Я просто стала як вони, такою ж підлою людиною, — прошепотіла Марина, дивлячись собі в очі. — Навіть гіршою.

Це було болючіше, ніж дізнатися про зраду. Тоді вона була жертвою, зрадженою, обдуреною. А зараз?

«У мене немає роботи, квартири. Зовсім нічого їсти. Що мені робити?»

Марина довго дивилася на повідомлення. Потім набрала номер.

— Алло, Нін? Це Марина. Слухай, у тебе ж у фітнес-клубі потрібен був адміністратор? Так, так, пам’ятаю… Слухай, є в мене одна кандидатура. Складна ситуація в неї, але людина відповідальна, із досвідом.

Марина прикусила губу. «Хороша людина» — це вже була неправда. Але щось треба було робити.

— Дякую, Нін, я їй скажу завтра під’їхати. Так, адресу пам’ятаю.

Усю ніч Марина лежала, дивлячись у стелю. Жодна помста не поверне втраченого. Вона зруйнувала і своє життя, і чуже. Тепер із цим треба якось жити.

«Є речі, які неможливо виправити», — подумала вона, дивлячись, як світанок повільно фарбує кімнату. — «Але можна хоча б не втратити людську подобу».