Чайник тихо свистів на плиті, поки Олена перебирала пакетики з чаєм. Ромашковий, м’ятний, чорний із бергамотом… Віка привезла їх з останнього відрядження до Лондона. Олена усміхнулася, згадавши, як донька урочисто подарувала їй цю квартиру п’ять років тому.
— Тепер, мамо, у тебе буде свій дім, — сказала тоді Віка, простягаючи ключі. — Жодних більше орендованих кімнат.
Стара кухня давно стала її улюбленим місцем. Тут усе дихало затишком: потерта клейонка на столі, горщики з геранню на підвіконні, навіть тріщина на плитці біля плити здавалася рідною. Олена саме збиралася налити собі чаю, коли у двері подзвонили.
На порозі стояла Віка — у строгому діловому костюмі, з ідеальною зачіскою та абсолютно холодним виразом обличчя.
— Мамо, нам треба поговорити.
Олена відступила вбік, пропускаючи доньку. Щось у її голосі змусило серце стискатися.
— Заходь, люба. Я щойно заварила твій улюблений чай, той, що ти привезла.
— Ні, дякую, — Віка залишилася стояти посеред кухні. — Я ненадовго. Мамо, ти маєш звільнити квартиру. До завтра.
Олена застигла з чайником у руках. Здалося, що вона недочула.
— Що, пробач?
— Квартиру потрібно звільнити. Завтра. Я більше не можу це затягувати.
Гарячий чай пролився на руку, але Олена навіть не відчула болю.
— Віко, я не розумію… Це ж мій дім. Ти сама…
— Це просто квартира, мамо, — Віка дістала телефон і швидко перевірила щось на екрані. — Ти тут пожила, але я більше не можу тебе утримувати.
— Утримувати? — Олена нервово засміялася. — Люба, я ж сама плачу за комуналку, прибираю…
— Мамо, давай без цього, — Віка зморщилася. — Рішення ухвалено. Ключі залиш на столі.
Вона розвернулася до виходу, але Олена схопила її за руку:
— Почекай! Хоча б поясни — чому? Що сталося?
— Нічого не сталося. Просто бізнес, мамо. Квартиру можна здавати дорожче.
Двері зачинилися, і Олена залишилася одна. У вухах дзвеніло. Вона повільно опустилася на табурет, дивлячись на калюжку розлитого чаю. У відображенні її поверхні танцювали відблиски вечірнього сонця.
Як уві сні вона піднялася і пішла в кімнату. На стіні висіли фотографії: ось Віка на випускному, сяюча в білій сукні. А тут вони вдвох на морі — донька будує замок із піску, а Олена сміється, намагаючись захистити його від хвиль. Тоді вона щойно продала дачу, щоб оплатити Віці навчання. Але хіба це була жертва? Ні, просто… любов.
— Донечко, — прошепотіла Олена, проводячи пальцем по фотографії. — Як же так?
Вечір повільно змінювався ніччю. Олена механічно складала речі у стару валізу, то й річ зупиняючись, щоб поглянути на знайомі деталі квартири: облуплену фарбу в кутку, яку завжди збиралася підфарбувати, тепле світло улюбленої настільної лампи, тінь від герані на стіні… Кожна дрібниця раптом стала невимовно дорогою.
Десь у глибині душі жевріла надія, що вранці задзвонить телефон, і Віка скаже, що це була помилка. Дурний жарт. Що завгодно. Але телефон мовчав, а стрілки годинника невблаганно відраховували останні години в місці, яке вона вважала своїм домом.
Перша ніч видалася душною. Олена сиділа на лавці в парку, притискаючи до себе потерту валізу, і дивилася на зорі. Десь там, у теплих квартирах, люди спали у своїх ліжках, а вона… Господи, як же до такого дійшло?
Ключі вона залишила на кухонному столі, акуратно протерши їх серветкою. Чомусь здавалося важливим, щоб вони блищали. Можливо, Віка помітить і згадає, як мама завжди дбала про дрібниці.
— Добрий вечір, — пролунав поряд хриплий голос. Олена здригнулася. Якийсь бородатий чоловік у потертій куртці сів на іншому кінці лавки. — Не бійтеся, я просто присяду. Теж ночуєте?
Олена машинально притиснула валізу ближче до себе.
— Ні, що ви… я просто… гуляю.
Чоловік хмикнув:
— О третій годині ночі? З валізою?
— Так, уявіть собі, — Олена спробувала усміхнутися, але губи тремтіли. — Люблю… нічні прогулянки.
— Ясно, — він дістав із кишені яблуко і простягнув їй. — Будете? Чисте, щойно помив у фонтані.
Олена похитала головою, але шлунок зрадницьки забурчав. Вона не їла ще з учорашнього ранку.
— До речі, мене Семен звати, — чоловік відкусив яблуко. — Уже три місяці на вулиці. Дружина вигнала. А вас хто?
— Донька, — тихо відповіла Олена і сама здивувалася своїй відвертості.
— Хм, — Семен похитав головою. — Діти вони зараз… Інші якісь виросли. У мене он син в Америці, вже другий рік дзвінка чекаю.
До ранку похолодало. Олена дрімала, притулившись до спинки лавки. Семен давно пішов, залишивши їй друге яблуко та адресу притулку. «Там тепло, — сказав він, — і годують інколи».
Коли розвиднілося, вона піднялася, розминаючи затерплі ноги. Куди йти? У притулок вона не була готова, ні… Можливо… Ганна? Сусідка завжди була привітною, іноді заходила на чай…
Дзвінок у знайомі двері на п’ятому поверсі дався нелегко. Олена кілька разів підіймала й опускала руку, перш ніж наважитися.
— Лєнка? — Ганна з’явилася на порозі у строкатому халаті. — Господи, що трапилося? На тобі обличчя немає!
— Ганнусю… — голос зрадницьки затремтів. — Можна у тебе… пару днів пожити?
У маленькій кухні Ганни пахло цукровою пудрою. Вона пекла булочки – вранці любила себе побалувати свіжою випічкою.
— Ото ж бо… — хитала головою Ганна, слухаючи збивчасту розповідь подруги. — А я завжди казала – розбалувала ти її. Пам’ятаєш, як вона тобі нахамила на дні народження? А ти все «донечко, донечко»…
— Не треба, Ганнусю…
— Треба, Лєно! — Ганна грюкнула чашкою об стіл. — Скільки можна себе дурити? Вона завжди такою була. Пам’ятаєш, як ти їй на весілля всі заощадження віддала? А вона навіть «дякую» не сказала!
Олена дивилася у вікно, де повільно прокидалося місто. Десь там люди поспішали на роботу, у яких був дім, сім’я, впевненість у завтрашньому дні…
— Ти піднімешся, Лєн, — Ганна поклала руку їй на плече. — Ти завжди справлялася.
Три дні пролетіли непомітно. Олена старалася бути корисною – готувала, прибирала, навіть полагодила Ганні зламаний кран. Але з кожним днем усе гостріше відчувала себе тягарем.
— Володимир! — раптом згадала вона, гортаючи стару записну книжку. Старий друг родини, колись працював із її чоловіком. Кілька років тому пропонував допомогу…
Набрати його номер було страшно. А раптом не згадає? Або, ще гірше, згадає, але відмовить?
— Алло, Володя? Це Лєна… Так, Лєна Петрова…
За годину вона вже сиділа в його кабінеті – невеликій, заваленій паперами кімнатці при міському притулку, де Володимир працював завідувачем.
— Значить, кажеш, донька вигнала? — він постукував олівцем по столу. — М-да… Знаєш, у нас якраз кухарка в їдальні звільнилася. Тимчасово, звісно, але все ж… Готувати вмієш?
— Та я все життя… — Олена зам’ялася. — Тільки жити-то де?
— А тут і житимеш, — Володимир усміхнувся. — Кімната є службова, маленька, правда… Але своя. Ти сильніша, ніж думаєш, Лєно. Справишся.
Увечері вона вперше переступила поріг притулку вже як працівниця. Запах борщу змішувався із запахом хлорки. В їдальні гули голоси – тут збиралися різні люди. Інтелігентного вигляду дідусь у потертій піджачині щось захоплено розповідав молодій жінці з дитиною. Семен (он як зустріч!) допомагав накривати на столи.
— Олено Сергіївно! — покликала її жінка середніх років. — Я Тамара, буду вас вводити в курс справ. Не хвилюйтеся, всі ми через щось пройшли…
У маленькій службовій кімнаті було чисто й несподівано затишно. Олена присіла на ліжко, дістала телефон. Палець застиг над номером Віки… Ні. Не зараз.
— Ну що ж, — сказала вона своєму відображенню у вікні, — життя триває?
Три місяці пролетіли як один день. Олена легко втягнулася в роботу – виявилося, готувати на велику компанію навіть веселіше, ніж на двох. А постійна зайнятість залишала менше часу на гіркі думки.
— Олено Сергіївно, — Тамара заглянула на кухню, — там новенька прийшла, зовсім дівчинка. Може, чайку їй зробите?
— Зараз, хвилинку, — Олена витерла руки й дістала з верхньої полиці сховану пачку печива.
У їдальні сиділа худенька дівчина років двадцяти, нервово тереблячи рукав розтягнутого светра.
— Будеш чай? — Олена поставила перед нею чашку. — З бергамотом. Із Лондона.
Дівчина підняла заплакані очі:
— Дякую. А ви… ви давно тут?
— Три місяці, — Олена присіла поруч. — Знаєш, я теж думала – це кінець світу. А виявилося – початок чогось нового.
Ввечері вона почала писати. Спочатку просто записувала думки в старий зошит, потім почали складатися вірші. Невмілі, наївні, але такі щирі, що Тамара, якій вона наважилася їх показати, розчулилася до сліз.
— Пишіть, Олено Сергіївно, — сказала вона. — У вас душа співає.
Одного вечора Олена дістала чистий аркуш паперу й написала: «Привіт, Віко». Лист вийшов довгим. Вона розповіла доньці все: про ніч у парку, про яблуко від безхатченка Семена, про страх і самотність. І про те, як потім навчилася жити наново.
«Ти завжди будеш моєю дочкою, — писала вона, — але я більше не житиму лише заради тебе. Знаєш, я почала писати вірші. Пам’ятаєш, як у дитинстві читала тобі свої перші спроби? Ти сміялася й казала, що я зовсім як Пушкін. Тепер я пишу для себе. І живу для себе. Сподіваюся, колись ти зрозумієш – це правильно».
Лист вона не відправила, але стало легше. Ніби відпустила щось, що тримало її весь цей час.
— Олено Сергіївно! — Тамара влетіла на кухню, розмахуючи якимось папірцем. — У мене для вас новина! Пам’ятаєте Марію Степанівну, яка до нас на літературні вечори ходить? Вона кімнату здає, недорого. Каже, ви їй подобаєтеся – і готуєте гарно, і вірші пишете…
Через тиждень Олена перевозила свої небагаточисельні речі до світлої кімнати на другому поверсі старого будинку. Марія Степанівна, худорлява жінка з розумними очима, допомагала їй вішати штори.
— Знаєте, — сказала вона, подаючи Олені цвяхи, — я теж через таке пройшла. Чоловік вигнав після тридцяти років шлюбу. Думала, не переживу. А потім… потім почала малювати картини. Уявляєте?
Увечері Олена стояла біля вікна, дивлячись, як падає перший сніг. Пухнасті сніжинки кружляли у світлі ліхтарів, вкриваючи місто білою ковдрою. Десь там, в іншій частині міста, була Віка. Можливо, вона теж зараз дивиться у вікно?
На столі лежав відкритий зошит. «Я не тримаю образи», — написала Олена. І вперше за довгий час це була чиста правда. Життя справді тривало – і тепер вона точно знала, що житиме. Не заради когось, а заради себе.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде приємно!
Я вnepшe вupішuлa кynuтu для ce6e щоcь доpогe тa знaчuʍe, aлe тenep ʍої дітu тa чоловік о6paжeні нa ʍeнe