Алевтина поставила сумку біля дверей і потягнулася. Робочий день видався виснажливим. Начальник вимагав завершити квартальний звіт на два дні раніше, а комп’ютер, наче навмисно, зависав кожні п’ятнадцять хвилин.
Хотілося лише одного – прийняти гарячий душ і забратися під ковдру з книжкою.
Зі спальні долинали дивні звуки – шурхіт, стукіт, ніби хтось переставляв речі. Уява одразу намалювала картину грабіжника, який нишпорить у пошуках цінностей. Але тривога швидко вщухла – замок був цілий, отже, вдома Данило.
Ось тільки що чоловік робить у спальні посеред робочого дня?
Алевтина тихо пройшла коридором, легенько відчинила двері – і завмерла.
Данило гарячково відкривав шухляди комода, викидаючи речі на підлогу. Біля нього вже лежала ціла купа – білизна, футболки, якісь папери. Навіть фотоальбоми, які Алевтина дбайливо зберігала, валялися розкритими, з випадковими знімками.
— Ти що, щось загубив? — спитала вона, схрестивши руки на грудях.
Данило різко обернувся. Його обличчя виражало здивування та роздратування.
— Скільки ти тут стоїш? — насупився він, струшуючи пил із рук.
— Щойно зайшла, — спокійно відповіла Алевтина. — Що сталося? Чому ти не на роботі?
Данило відмахнувся, наче це було неважливо.
— Взяв вихідний. Не до роботи зараз.
— І тому ти влаштував тут безлад? — вона обвела поглядом перевернуту спальню.
Чоловік раптом випрямився, його обличчя набуло дивного, майже фанатичного виразу.
— Де ти сховала свої гроші? Мамі терміново потрібен євроремонт у квартирі! Гони їх сюди!
Алевтина завмерла. Вона не вірила своїм вухам.
За сім років спільного життя Данило часто допомагав матері.
Спочатку це були невеликі суми на ліки та продукти. Потім – більші витрати: нові меблі, телевізор, відпочинок на морі.
Алевтина не заперечувала – Надія Петрівна виростила сина сама, без чоловіка, і заслуговувала допомоги.
Але останніми місяцями її вимоги ставали дедалі настирливішими.
Місяць тому Данило віддав майже всю зарплату на нову шубу для матері.
– Навіщо Надії Петрівні шуба в травні? До холодів ще далеко! – запитала тоді Алевтина.
Чоловік фиркнув:
— Зараз знижки, а мама має виглядати гідно перед сусідами.
Алевтина мовчки проковтнула це.
Зрештою, Данило витрачав свої гроші.
Її зарплати вистачало на іпотеку та комуналку, а решту витрат вони покривали разом.
Але сьогодні вперше чоловік відверто зажадав її особисті заощадження.
— Ти серйозно нишпориш у моїх речах? — тихо перепитала Алевтина, склавши руки на грудях.
— А що тут такого?! — Данило дратівливо махнув рукою. — Бабусині сережки твої я не чіпаю. Мені потрібні тільки ті гроші, які ти відкладаєш зі своєї зарплати. Я знаю, що в тебе є заначка.
— І навіщо тобі мої заощадження? — вона намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло від обурення.
— Я ж сказав – мамі потрібен євроремонт! — Данило говорив так, ніби пояснював дитині прописні істини. — Вона роками жила в цій старій квартирі! Терпіла радянські меблі, облуплені шпалери! Вона заслужила жити гарно! Ти ж не жадібна, правда?
«Не жадібна» – це був улюблений аргумент свекрухи, коли вона хотіла щось отримати від невістки.
— Ти ж не жадібна, купи Данилові новий телефон.
— Ти ж не жадібна, дай мені гроші на театр.
— Ти ж не жадібна, позич трохи на нове пальто.
Алевтина відчула, як до горла підступає ком.
— Данило, ці гроші я відкладала на відпустку, — вона вирішила спробувати достукатися до його розуму. — Ми ж планували поїхати до Туреччини, пам’ятаєш?
— Ой, ну годі тобі! — чоловік зневажливо скривився. — Ми й так нормально живемо, а мама – на пенсії. Зараз її ремонт важливіший за якісь моря-океани.
— Але ж ми з тобою пів року планували цю поїздку, — Алевтина не могла повірити, що чоловік так легко відмовляється від їхніх спільних планів. — Я спеціально брала додаткові зміни, щоб накопичити на путівку.
— Годі нити! — Данило підвищив голос. — Мамі гірше, ніж нам! У неї тиск, серце, їй потрібні нормальні умови. А ти через якусь дурну поїздку готова залишити рідну матір без допомоги?
— Вона мені не рідна мати, — тихо відповіла Алевтина. — І, до речі, у неї цілком пристойна трикімнатна квартира. Може, там і не євроремонт, але чисто й затишно.
— Та що ти розумієш?! — спалахнув Данило. — Мамі погано в цій квартирі! Їй соромно запрошувати подруг! А ти думаєш тільки про себе!
Алевтина раптом побачила ситуацію кришталево ясно.
Данило ніколи не стане на її бік.
Для нього мати завжди буде на першому місці, а дружина… дружина просто має терпіти, розуміти та поступатися.
Вона помовчала кілька секунд, уважно дивлячись на чоловіка.
А потім… усміхнулася.
Усмішка вийшла дивною – так усміхаються люди, які щойно ухвалили важливе рішення.
— Знаєш, ти правий, — спокійно сказала Алевтина, підходячи до шафи. — Надії Петрівні дійсно потрібно допомогти.
Данило здивовано спостерігав, як дружина відкрила дверцята шафи і почала діставати його речі.
Сорочки, штани, джинси – все летіло на підлогу.
— Ти що робиш?! — отетерів Данило.
— Допомагаю тобі зібратися, — вона діяла методично, не пропускаючи жодної полиці. — Раз вже твоя мама так потребує допомоги, думаю, буде правильно, якщо ти переїдеш до неї та піклуватимешся про неї цілодобово.
— Ти з глузду з’їхала?! — Данило розгублено дивився на купу своїх речей. — Я не збираюся нікуди переїжджати!
— Справді? А мені здавалося, що мама для тебе понад усе. — Алевтина зняла з вішалки його останній піджак. — Ти ж не жадібний, правда? Віддаси їй не лише гроші, а й свій час, турботу, увагу.
— Я і так їй допомагаю! — обурився Данило. — До чого тут мій переїзд?!
— До того, що я більше не збираюся фінансувати примхи твоєї матері, — Алевтина вирівнялася і подивилася чоловікові прямо в очі.
— Ні копійки більше Надія Петрівна з мого гаманця не отримає.
— Хочеш їй допомагати – допомагай власними силами та коштами.
— А ще краще – забирай свої речі й вирушай жити до неї.
Данило витріщився на дружину, наче бачив її вперше.
— Ти серйозно зараз?
— Абсолютно, — кивнула вона, дістаючи з-під ліжка валізу.
Чоловік стояв із відкритою шухлядою комода, не вірячи власним очам.
За сім років шлюбу дружина ніколи не поводилася так рішуче.
Зазвичай після сварки вона швидко здавалася, йшла на поступки – і життя поверталося у звичне русло.
Але щось змінилося.
В її погляді більше не було м’якості.
Рухи стали чіткими й упевненими.
Данило дивився, як дружина методично складає його речі у валізу, і не міг осмислити реальність.
— Та ти жартуєш, так?! — він нервово засміявся. — Через якісь гроші такий цирк?!
— Справа не в грошах, — Алевтина навіть не підняла очей, складаючи останні сорочки.
— Справа у повазі.
— Точніше, у її відсутності.
— Я тебе не поважаю, бо допомагаю мамі?! — зірвався Данило.
— Ти риєшся в моїх речах без дозволу, вимагаєш мої заощадження і вважаєш нормальним витратити їх на свою матір, не обговорюючи це зі мною, — голос Алевтини залишався спокійним, ніби вона перераховувала покупки зі списку.
— Проблема не у твоїй матері.
— Проблема в тому, що для тебе я – просто банкомат.
Данило замовк.
Ситуація виходила з-під контролю.
Вперше чоловік зрозумів, що не може маніпулювати дружиною.
Раніше достатньо було натиснути на почуття провини – і він отримував бажане.
Але зараз ці прийоми не працювали.
Алевтина застебнула валізу і поставила її перед чоловіком.
— Ну що ж, тоді мама заслужила не тільки гроші, а й синочка назад у свою квартиру, — спокійно сказала вона, дивлячись Данилу прямо в очі.
— Ти з глузду з’їхала! — чоловік підвищив голос. — Це якась дурна істерика! Ти все не так зрозуміла! Я просто хотів позичити трохи грошей для мами. Вона ж одна, їй важко…
— Одна? — Алевтина здивовано підняла брови. — Вона живе у трикімнатній квартирі, отримує пенсію та ще й має додатковий дохід від оренди кімнати квартирантам. Два місяці тому ти купив їй новий телевізор, місяць тому – шубу. Скільки ще потрібно, щоб заповнити цю бездонну яму?
— Не смій так говорити про мою матір! — обличчя Данила почервоніло від злості.
— А мені можна в моєму ж домі нишпорити по шухлядах у пошуках моїх грошей, так? — Алевтина похитала головою. — Знаєш, я довго терпіла. Мені здавалося, що це нормально – допомагати батькам. Але твоя мати перетворила це у відверте вимагання, а ти – у зраду.
Вона рішуче пішла до дверей.
Данило розгублено поплівся слідом, досі не усвідомлюючи серйозності ситуації.
— Ти що, справді мене виганяєш? — пробурмотів чоловік. — Через таку дрібницю?
Алевтина взяла ключі, відчинила двері та холодно сказала:
— Вважай це своїм прощальним бонусом за всі роки, що я терпіла твою жадібну матусю.
— Ти отримаєш повну свободу робити для неї все, що хочеш. А я – свободу від вас обох.
Данило застиг на порозі, судомно намагаючись придумати, що сказати.
Зазвичай обвинувачення у безсердечності чи спроби викликати почуття провини працювали безвідмовно.
Але цього разу нічого не спрацьовувало.
— Ти серйозно? Ти ж без мене не впораєшся! — видихнув він, намагаючись натиснути на жалість.
Алевтина несподівано посміхнулася – легко, майже весело, наче щойно почула вдалий жарт.
— Не впораюся? — вона гмикнула. — Данило, іпотеку за нашу квартиру плачу я. Комунальні послуги оплачую я. Продукти купую теж в основному я. А твоя зарплата стабільно йде або на твої розваги, або на запити твоєї мами.
Данило розкрив рота, щоб заперечити, але не знайшов, що сказати.
Бо все це була правда.
Останній рік дружина тягнула на собі більшість витрат, поки він вигадував нові способи витратити свої гроші.
— І так, я прекрасно впораюся без тебе, — спокійно продовжила Алевтина. — Фінансово мені навіть стане легше – один рот менше годувати. А емоційно… знаєш, я навіть рада, що все так закінчилося. Краще зараз, ніж ще через сім років.
— Але ж ми – сім’я! — розпачливо вигукнув Данило. — Чоловік і дружина мають підтримувати одне одного!
— Саме так, — кивнула Алевтина. — Ключове слово – «одне одного». А не тільки твою маму і твої забаганки.
— Прощавай, Данило.
— Двері за собою закрий.
Чоловік стояв, не рухаючись, сподіваючись, що дружина передумає.
Але Алевтина відвернулася і спокійно пішла вглиб квартири.
За хвилину Данило почув шум води – жінка дійсно пішла приймати душ, як і планувала після роботи.
Наче нічого не сталося.
Ще хвилину він стояв на порозі в нерішучості, а потім підхопив валізу і грюкнув дверима.
Алевтина здригнулася від звуку, але залишилася стояти під гарячими струменями.
По її щоках текли сльози, змішуючись із водою – не від горя, а від полегшення.
Наче важкий тягар впав із плечей.
А Данило, спускаючись сходами, був впевнений, що до вечора дружина одумається і зателефонує йому, благаючи повернутися.
Але дзвінка не було.
Ні ввечері, ні наступного дня.
Надія Петрівна зустріла сина з розпростертими обіймами.
— Данилку, рідний, ну розповідай, що сталося? — лагідно пропищала вона, саджаючи сина за стіл.
— Ця мегера тебе вигнала?
— Не мегера вона, — втомлено відповів Данило, згіркло дивлячись на знайому з дитинства кухню.
— Хоча вчинила, звісно, некрасиво.
— Авжеж некрасиво! — тут же підхопила Надія Петрівна.
— Чоловіка з дому вигнати! Та ще й за що – за якісь гроші, які вона пошкодувала на ремонт свекрухи!
— Егоїстка! Жаднюга! Я завжди казала, що ця дівка тобі не пара…
Данило мовчав, слухаючи звичні нарікання матері.
Лише тепер, сидячи на старій кухні, він раптом усвідомив правоту Алевтини.
Надія Петрівна жила зовсім непогано.
Квартира була просторою, меблі – цілком пристойними.
Так, ремонт не робили вже років п’ятнадцять, шпалери вицвіли, лінолеум затерся.
Але жити можна.
Чого точно не потрібно було терміново – так це євроремонту із заміною всіх меблів, сантехніки, дверей і вікон.
А саме такий список мати склала за кілька днів до скандалу.
— …І уявляєш, Людка з сусіднього під’їзду всім розповідає, які у неї тепер гарні стелі! — бідкалася тим часом Надія Петрівна.
— Натяжні, глянцеві, з LED-підсвіткою! А у мене що – ця стара люстра? Ганьба просто! І паркет теж треба – у всіх порядних людей зараз паркет!
Данило відчув сильну втому.
Вперше за багато років він подивився на матір збоку – і побачив примхливу, вічно незадоволену жінку, якій завжди всього мало.
Наступного дня Алевтина подала заяву на розлучення.
Вона навіть не вагалася.
Сім років шлюбу закінчилися швидко і без зайвих сентиментів.
Данило намагався поговорити, дзвонив кілька разів, але розмова не клеїлася.
Усі слова були сказані.
Усі межі – перейдені.
Залишалося лише розійтися.
Суд пройшов на диво гладко.
Спільно нажитого майна було небагато – основну частину квартири Алевтина оплачувала ще до шлюбу, взявши іпотеку на себе.
Данило отримав лише компенсацію за свій невеликий внесок.
— То виходить, я для тебе нічого не значу? — спитав він після засідання, дивлячись на колишню дружину з надією на примирення.
— Ти значив для мене дуже багато, — спокійно відповіла Алевтина.
— Але твоя мати значила для тебе більше, ніж я.
— Любити батьків – це нормально.
— Але коли ця любов перетворюється на сліпу покору та фінансове рабство – це руйнує відносини.
— Ти могла б просто зрозуміти та допомогти…
— Я допомагала, Данило, — похитала головою Алевтина.
— Сім років я погоджувалася з тим, що твоя мати має отримувати все, що забажає.
— Але в той момент, коли ти почав нишпорити в моїх речах у пошуках моїх грошей – ти перейшов останню межу.
Минув місяць.
Данило досі жив у матері.
Євроремонт так і не зробили – Надія Петрівна не могла накопичити потрібну суму, а син більше не міг бездумно витрачати гроші.
Тепер доводилося думати про те, як знімати власне житло.
— Це все твоя колишня! — скаржилася Надія Петрівна знайомим.
— Син жив у достатку, а тепер змушений тулитися у моїй маленькій квартирці!
Данило зазвичай мовчав, слухаючи ці тиради.
Він почав розуміти, що мати ніколи не буде задоволена.
І що сім’ю він втратив не через гроші, а через власну сліпоту.
А Алевтина нарешті зажила без тих, хто вважав її гаманцем.
Вона повністю виплатила іпотеку і навіть змогла дозволити собі довгоочікувану подорож до Туреччини.
З колегою з бухгалтерії, з якою вони давно дружили.
На узбережжі Середземного моря, спостерігаючи за заходом сонця, Алевтина думала про минуле.
Сім років шлюбу не минули даремно.
Досвід, який вона пережила, став важливим уроком.
Бути щедрою – можна і треба.
Але не можна дозволяти перетворювати себе на банкомат.
Телефон пискнув – прийшло повідомлення.
Це був Данило – вперше за три місяці.
«Пробач мені. Ти була права».
Алевтина посміхнулася – і вимкнула телефон.
Ця глава життя була закрита.
Попереду чекало щось нове – і, можливо, навіть краще.
