— Де ти пропадаєш? Моя рідня в гості приїхала, вечерю чекають, — кричав чоловік телефоном

Галина вийшла з лікарні о пів на сьому. На ногах гуло, в голові — порожнеча. Дванадцять годин поспіль. Пацієнтка з діабетом — кома, реанімація, вся зміна нанівець.

Вона дійшла до зупинки, сіла на лавочку і заплющила очі. Хоч хвилинку. Хоч секунду тиші.

І тут — дзвінок.

— Алло?

— Де ти пропадаєш?! — закричав Віктор так, що вона відсмикнула телефон від вуха.

— Вітя, я тільки з лікарні.

— Мені байдуже! Моя рідня в гості приїхала, вечерю чекають! Ти коли приїдеш?!

— Яка рідня? — Галина розгублено кліпала. — Ти ж не казав.

— А навіщо мені тобі казати? Ти дружина чи хто? Треба зустрічати, коли люди приїжджають! Тітка Зіна з Харкова з донькою! І племінник Сергій! Вони спеціально до нас їхали!

— Вітя, я ж не знала.

— Не знала! Завжди в тебе одне — не знала, не встигла, не змогла! — Він задихався від злості. — Вони тут уже дві години сидять! Голодні! А стіл порожній!

— Вітя, може, ти сам?

— Що сам?! — заревів він. — Я що, баба, по кухні швендяти? Ти дружина! Твоє діло — дім, гості, їжа! А не швендяти по лікарнях до ночі!

— Я не швендяю! Я працюю! У нас пацієнтка ледь не померла.

— Мені на твоїх пацієнтів начхати! Сім’я важливіша! Приїжджай негайно і готуй вечерю!

Він кинув слухавку.

Галина сиділа і дивилася на екран телефону. «Виклик завершено». Ось так. Двадцять два роки шлюбу в одній фразі.

Автобус приїхав через п’ятнадцять хвилин. Вона їхала і думала: що б таке швидко приготувати? Вдома, напевно, навіть картоплі немає. Знову бігти в магазин. Знову тягати сумки. Знову стояти біля плити.

А вони сидять у вітальні — Віктор, тітка Зіна, її донька. Як їх звали? Олена? Ірина? Неважливо. Сидять, скаржаться та обговорюють, яка вона погана дружина.

— Уявляєте, — напевно каже Віктор, — роботу важливішою за сім’ю вважає!

А тітка Зіна хитає головою:

— Ех, Вітенька, треба, щоб дружина знала своє місце…

Галина зайшла у квартиру і відразу почула сміх із вітальні. Веселий, задоволений. Значить, Вітя вже встиг усіх розвеселити своїми жартиками про «зниклу» дружину.

— Галя приїхала! — крикнув він. — Нарешті!

Вона пройшла до кімнати. Дійсно — повний диван гостей. Тітка Зіна — повненька, у яскравому платті. Поруч дівчина років тридцяти — напевно, та сама донька. У кутку хлопець із телефоном — племінник.

— Ой, Галочка! — тітка Зіна підвелася з дивана. — Як ти схудла! Зовсім змучилася, бідненька!

— Здрастуйте, — видавила Галина. — Вибачте, що запізнилася.

— Нічого-нічого! — махнула рукою тітка. — Ми розуміємо. Робота така. Але тепер ти вдома! Вітя каже, ти такі пироги смачні печеш!

Галина подивилася на чоловіка. Той сидів у кріслі та задоволено посміхався.

— Галь, — сказав він лагідно, — може, стіл накриєш? А то люди з дороги, голодні.

— Звичайно, — відповіла вона.

І пішла на кухню готувати вечерю для людей, яких бачила вперше в житті.

О пів на дванадцяту Галина поставила на стіл останню страву — смажену картоплю з салом. Таку, яку любив Віктор. Чи ні — це племінник Сергій просив. А може, тітка Зіна?

Всі обличчя злилися в одне голодне, задоволене, очікуюче.

— Галочка, ну нарешті! — тітка Зіна заплескала в долоні. — А ми вже думали, що залишимося голодними!

— Ой, вибачте, — пробурмотіла Галина. — Довго готувала.

— Та нічого страшного! — махнула рукою донька тітки. — Зате тепер бенкет горою!

Віктор, задоволений, розливав горілку:

— Ну що, за зустріч! За сім’ю!

Галина присіла на краєчок стільця. Хотілося тільки одного — зняти ці прокляті туфлі. Ноги гули після дванадцяти годин у лікарні, а потім ще три години на кухні.

— Тьотя Галь, а хліба більше немає? — запитав племінник, навіть не піднявши очей від тарілки.

— Є, звичайно. — Вона підвелася, пішла по хліб.

— І солоних огірочків принеси! — крикнула тітка Зіна. — Он у холодильнику бачила!

— І гірчицю! — додав Віктор. — Без гірчиці сало не те!

Галина ходила туди-сюди. Приносила те, що просили. Ніхто не говорив «дякую». Це було природно — дружина має прислуговувати.

За столом ішли розмови про дітей, роботу, ціни на продукти. Галину ніхто не питав, як справи. Вона була фоном. Обслуговчим персоналом.

— А пам’ятаєш, Вітя, — сміялася тітка Зіна, — як ми в дитинстві до бабусі їздили? Вона теж так смачно готувала!

— Так, хороші часи були, — погодився Віктор. — Не те що зараз.

— До речі, — тітка подивилася на Галину, — ти, Галь, все така ж: тиха, непомітна. Пощастило Вітькові! Господарська дружина — це щастя.

Галина спробувала посміхнутися. Всередині щось стиснулося. «Тиха, непомітна». Ось і все, що про неї думають.

О першій годині ночі гості нарешті почали розходитися. Довго прощалися, обіймалися, домовлялися «не пропадати».

— Дякую за вечерю! — крикнула на ходу донька тітки. — Було дуже смачно!

— Галочка, ти молодець! — тітка Зіна чмокнула її в щоку. — Вітя, бережи дружину!

Двері зачинилися. Віктор задоволено потягнувся:

— Ну от, добре посиділи. Давно не бачилися з ріднею.

Галина мовчки збирала брудний посуд. Тарілки, чарки, салатники. Гори брудного посуду.

— Вітя, — сказала вона тихо, — може, допоможеш?

— Що? — Він уже роздягався. — А, посуд. Та ти ж швидко впораєшся. Я втомився дуже. Рано-вранці на роботу.

— Я теж втомилася. І мені теж рано вставати.

— Галь, ну не починай, — скривився він. — У мене відповідальна робота. А ти, ну чого тобі варто, тарілки помити.

Вона стояла посеред кухні, тримаючи в руках жирну сковороду. По щоках котилися сльози.

«Подумаєш, тарілки помити». Дванадцять годин у лікарні. Порятунок чужого життя. Потім три години готування для незнайомих людей. А тепер — миття посуду до другої ночі.

«Подумаєш».

Вранці Віктор пішов на роботу, навіть не попрощавшись. Галина добиралася до лікарні як уві сні. В автобусі задрімала і проїхала свою зупинку.

— Галино Іванівно, ви як? — запитала колега Лідія. — Вигляд у вас не дуже.

— Та нормально, — збрехала Галина. — Просто не виспалася.

— Гості були?

— Так. Рідня чоловіка приїхала.

— Зрозуміло, — співчутливо кивнула Лідія. — Знаю ці сімейні свята. Дружина гарує, а всі інші відпочивають.

Весь день Галина працювала на автопілоті. Уколи, крапельниці, вимірювання тиску. Механічно, без душі.

— Галино Іванівно, — гукнув її лікар Петренко, — ви на семінар підете? Щодо нових методів реабілітації після інсульту?

— Який семінар?

— Завтра о шостій. Тут поруч, у медичному центрі. Безкоштовний. Сертифікат дають.

— Не знаю, — Галина подумала про дім. Про Віктора, який чекатиме вечерю. — Напевно, не вийде.

— Шкода. Там цікаві лекції. І взагалі, корисно іноді з рутини вибиратися.

Увечері за вечерею Віктор був надзвичайно говіркий:

— До речі, тітка Зіна дзвонила. Дякувала за вчорашній вечір. Сказала, що ти чудово готуєш.

— Так? — Галина безрадісно порпалася в салаті.

— Ага. І ще сказала, що мені пощастило з дружиною. — Він задоволено посміхнувся. — Я погодився.

— Вітя, — сказала вона раптом, — а завтра семінар у медцентрі. Можна я піду?

— Який ще семінар?

— Щодо нових методів лікування. Сертифікат дають.

— А вечерю хто готуватиме? — нахмурився він.

— Один раз можеш сам.

— Галь, не вигадуй. Які семінари? Тобі що, роботи мало? Удома справ повно.

— Але це по роботі! Для підвищення кваліфікації!

— А що ти там нового дізнаєшся? — фиркнув Віктор. — Уколи ставити? Ти й так тридцять років ставиш. Досить уже семінарити. Краще вдома займися нормальними справами.

Галина замовкла. Потім встала і почала прибирати зі столу.

«Досить семінарити», — повторила вона про себе. Тридцять років. Тридцять років вона ставить уколи. А він думає, що більше нема чому вчитися.

Адже колись вона мріяла стати лікаркою. Вступила до медичного. Але на другому курсі зустріла Вітю. Закохалася. Вийшла заміж. Кинула інститут.

«Навіщо тобі лікаркою бути? — говорив тоді чоловік. — Медсестра — теж гарна професія. І зарплата є, і вдома встигатимеш усе робити».

І вона послухалася. Вступила до медучилища. Стала медсестрою.

А тепер «досить семінарити».

— Галь, — гукнув її Віктор, — а салат недосолений був. Наступного разу більше солі клади.

Вона мовчки кивнула.

«Наступного разу», — подумала. — «А може, не буде наступного разу?»

Ця думка прийшла несподівано. І налякала її саму.

Наступного дня Лідія таки пішла на семінар.

— Галино Іванівно! — гукнула її колега. — Як справи? Ідеш на йогу?

— На йогу? — Галина зупинилася.

— Так, он оголошення висить. Безкоштовні заняття для жінок після п’ятдесяти. У медцентрі, щовівторка. Хочеш піти?

Галина подивилася на яскраву листівку. «Йога для душі й тіла. Знайдіть гармонію».

— Не знаю, — почала вона.

— Та годі тобі! — Лідія взяла її під руку. — Ходімо! Що нам втрачати? Година часу. А може, сподобається.

І Галина пішла. Просто тому, що втомилася сперечатися. Втомилася весь час комусь пояснювати, чому не може, не виходить, ніколи.

У залі було осіб двадцять. Жінки різного віку стелили килимки. Інструкторка — молода дівчина зі спокійним голосом — попросила всіх лягти та заплющити очі.

— Відчуйте своє тіло, — говорила вона. — Почуйте своє дихання.

Вперше за багато років Галина справді відчула своє тіло. Втомлені плечі. Напружену шию. Стиснуті щелепи.

І вперше за багато років — тишу в голові.

Заняття тривало годину. Коли ввімкнули світло, Галина не хотіла відкривати очі.

— Сподобалося? — запитала Лідія.

— Так, — здивувалася сама собі Галина. — Дуже.

— Тоді наступного вівторка знову прийдемо?

— Прийду.

Вдома її зустрів невдоволений Віктор:

— Де ти була? Я вже пів години чекаю вечерю!

— Була на занятті, — спокійно відповіла Галина.

— На якому ще занятті?

— Йога. Мені сподобалося.

— Йога? — він фиркнув. — У твоєму-то віці? Галь, ти що, з глузду з’їхала?

Три тижні вона ходила на йогу потайки. Казала, що затримується на роботі. І щовівторка почувалася живою.

А потім — черговий дзвінок.

Галина стояла в позі «дерева», тримала рівновагу, коли задзвонив телефон.

— Не відповідайте, — сказала інструкторка. — Це ваш час.

Але автовідповідач увімкнувся сам:

— Ти де?! — ричав голос Віктора. — У нас гості! Тітка Зіна з донькою приїхали! Вечеря де?! Негайно додому!

Усі в залі озирнулися. Галина стояла, червона від сорому.

— Можете передзвонити пізніше, — тихо запропонувала інструкторка.

Галина подивилася на телефон. На екрані — ще сім пропущених.

І раптом щось клацнуло всередині.

— Ні, — сказала вона. — Не буду.

Вона вимкнула телефон.

— Продовжуємо заняття, — попросила вона інструкторку.

Після йоги Галина йшла додому повільно. Готувалася. У кишені дзвонив увімкнений знову телефон, але вона не відповідала.

Вдома її зустрів розлючений Віктор:

— Ти де була?! Тітка Зіна поїхала, не дочекавшись вечері! Ганьба на всю сім’ю!

— Я була на занятті, — сказала Галина.

— На якому занятті?! Якого біса ти телефон не береш?!

— На йозі. І телефон я вимкнула.

— Йога?! — він закричав. — Мені начхати на твою йогу! Коли я телефоную — дружина повинна відповідати!

— Так, — кивнула Галина. — Дружина. Не прислуга.

— Що?

— Я сказала — не прислуга. І не раба. Якщо до тебе приїхали гості — готуй їм вечерю сам. Або замовляй їжу.

— Ти що мелеш?! — Віктор був шокований. — Я не вмію готувати!

— А я не вміла робити уколи. Навчилася. Ти теж навчишся.

— Галь, ти що, з глузду з’їхала?

— Навпаки, — посміхнулася вона. — Нарешті прийшла до тями.

Віктор дивився на дружину і не впізнавав її. Ця спокійна, усміхнена жінка була зовсім не схожа на його покірну Галю.

— Ти мене не любиш більше? — розгублено запитав він.

— Люблю, — чесно відповіла вона. — Але себе теж починаю любити.

Місяць потому Галина подала заяву на оплачувану відпустку.

— Галь, — сказав Віктор за сніданком, — може, не варто? У мене зараз завал на роботі, вдома побудеш.

— Я вже купила путівку, — спокійно відповіла вона.

— Путівку? Куди?

— У пансіонат. На Чорне море. На два тижні.

— Сама?! — він витріщив очі.

— Сама.

Віктор помовчав, щось переварюючи.

— А якщо до мене гості приїдуть?

— Замовляй їжу додому. Або готуй сам. Рецепти в інтернеті є.

— Але ж це неправильно! Дружина не може так чинити!

— Може, — посміхнулася Галина. — Я перевірила.

У пансіонаті вона прокинулася о дев’ятій ранку. Без будильника. Вперше за тридцять років.

За вікном шуміло море.

Телефон мовчав. Учора ввечері вона його вимкнула.

«Цікаво, що там робить Віктор», — подумала вона. І здивувалася — подумала без тривоги. Просто з цікавості.

Увімкнула телефон. Сім пропущених дзвінків. Чотири повідомлення.

«Я замовив піцу. Дорого!»

«Коли повернешся?»

Вона вимкнула телефон знову.

На сніданок — шведський стіл. Вона взяла круасан із шоколадом. Такий, який ніколи не купувала вдома — вона для себе взагалі мало що купувала.

За сусіднім столиком сиділа жінка її віку. Читала книжку, попиваючи каву.

— Хороша книжка? — запитала Галина.

— Чудова! — жінка посміхнулася. — Про жінку, яка у п’ятдесят років вирішила змінити життя.

— А вийшло?

— Ще читаю. Але думаю — так.

Галина взяла собі каву. Справжню, міцну. Вдома вона завжди пила розчинну — швидше, простіше.

Після сніданку пішла на пляж. Сіла на шезлонг, заплющила очі.

«А що як не повертатися?» — подумала раптом.

Думка була несподіваною. І страшною. І заманливою.

Звичайно, вона повернеться. У неї робота, квартира, життя зрештою. Але тепер вона знала — може й не повернутися. Якщо захоче.

Додому вона повернулася засмаглою, відпочилою, з новою зачіскою.

Віктор зустрів її на порозі:

— Нарешті! Я скучив!

Він обійняв її, і вона не відштовхнула. Але й не пригорнулася, як раніше.

— Як справи? — запитала вона.

— Нормально. Щоправда, схуд трохи. Піцою весь час харчувався.

— А борщ не пробував зварити?

— Та як я буду борщ варити?! — обурився він.

— Так само, як я тридцять років тому. За рецептом.

Галина пройшла на кухню. Раковина повна брудного посуду. На столі — коробки від піци.

— Віть, — сказала вона спокійно, — завтра я виходжу на роботу. А післязавтра в мене йога. Щовівторка і щочетверга.

— Але…

— Жодних «але». Це мій час.

Віктор дивився на дружину і розумів — щось змінилося безповоротно. Ця жінка більше не бігатиме на перший дзвінок. Більше не вибачатиметься за те, що живе.

— А вечеря? — розгублено запитав він.

— Приготуємо разом, — посміхнулася Галина. — Або по черзі. Як дорослі люди.

Вона налила собі чашку чаю і вичікувально подивилася на чоловіка.

— Ну що, вчитися будемо готувати? Чи далі піцою харчуватися будеш?

Віктор зітхнув:

— Учитися, напевно.

— Добре, — кивнула вона. — Тоді почнемо з борщу.