— Ти розумієш, що це мої перші вихідні за два місяці? — голос Марини тремтів від утоми й обурення. — На роботі був справжній завал, я працювала до одинадцятої вечора щодня, а ти мені кажеш, що я не можу відпочити?
Андрій не відривався від телефона, лежачи на дивані у старій футболці.
— І що з того? — пробурмотів він. — Один вечір потерпиш. Батьки прийдуть, повечеряємо — і все.
— Один вечір? — Марина стояла посеред їхньої маленької орендованої квартири, де кожен квадратний метр коштував їм пів зарплати. — Андрію, ти серйозно? Я маю за три години приготувати повний стіл, прибрати квартиру, накрити, обслуговувати всіх, а потім ще й мити посуд до півночі!
— Не перебільшуй, — відмахнувся чоловік. — Мама принесе салат.
— Який салат? — Марина гірко розсміялася. — Твоя мама за п’ять років жодного разу навіть хліба не принесла! Вона приходить сюди, як у ресторан, сідає за стіл і чекає, коли її будуть обслуговувати!
Андрій нарешті відірвався від екрана і з роздратуванням подивився на дружину.
— Це мої батьки. Нормально, що вони приходять до нас у гості.
— У гості? — Марина опустилася на край крісла, її руки злегка тремтіли від перевтоми. — Андрію, гості попереджають про свій візит. Гості не вимагають три види страв. Гості не критикують господиню за те, що борщ недосолений, а м’ясо пересушене.
— Ти знову все драматизуєш, — буркнув Андрій. — Вони просто хочуть провести час із родиною.
— Із родиною? — голос Марини став тихішим, але в ньому прозвучала небезпечна нота. — Вони приходять сюди поїсти безкоштовно й покритикувати мене. А ти сидиш збоку й мовчиш, коли твоя мама каже, що я неправильно варю борщ або що в мене вдома брудно.
— Вона не це мала на увазі…
— А що ж? — Марина пройшлася кімнатою. — Коли вона сказала: «У мої часи господині тримали дім у порядку»? Або: «Сучасні жінки не вміють готувати, як колись»?
Андрій важко зітхнув, ніби розмова з дружиною була для нього нестерпною ношею.
— Марин, ну навіщо ти чіпляєшся до слів? Вона з іншого покоління, по-іншому не вміє.
— А ти? — Марина зупинилася перед чоловіком. — Ти теж з іншого покоління? Тобі теж здається нормальним, що я працюю нарівні з тобою, приношу додому половину доходу, а вдома перетворююся на прислугу?
— Ніхто тебе прислугою не називає, — Андрій підвівся з дивана, але в його рухах не було енергії. — Ти моя дружина. Звісно, ти піклуєшся про дім.
— Звісно? — Марина похитала головою. — А тобі не здається природним допомогти? Сходити в магазин, почистити картоплю, накрити на стіл?
— У мене спина болить після роботи, — відповів автоматично Андрій.
— А в мене нічого не болить? — голос Марини став тихішим. — Моє самопочуття, моя втома — це не має значення?
— Має, але…
— Ніяких «але»! — Марина підійшла ближче. — Андрію, я втомилась. Дуже. У мене більше немає сил перетворювати нашу квартиру на ресторан для твоїх батьків.
— Тоді готуй щось простіше, — запропонував чоловік, ніби це вирішувало все.
— Просте? — Марина гірко посміхнулася. — Пам’ятаєш, коли я подала макарони з сосисками? Твоя мама пів години розповідала, як у її молодості навіть собаці таке не дали б!
Андрій промовчав, бо сперечатися з цим було неможливо.
— Гаразд, — сказала Марина після паузи. — Я приготую. Як завжди.
Вона розвернулася й пішла на кухню, залишивши чоловіка стояти біля вікна з винуватим обличчям, яке швидко змінилося на полегшене. Проблема вирішена — можна знову гортати стрічку.
Марина механічно діставала продукти з холодильника. Курка, картопля, морква, цибуля. Усе те саме, що й завжди. Руки рухались самі по собі, поки думки блукали десь далеко. Коли востаннє вона справді відпочивала? Коли хтось щиро, а не для годиться, запитував, як у неї справи?
До сьомої вечора квартира наповнилася запахами домашньої їжі. На столі стояли тарілки. Курка в сметанному соусі. Картопляне пюре. Свіжий салат. І домашній торт, який Марина спекла в останню хвилину. Вона пам’ятала, як свекруха любить солодке.
Дзвінок у двері пролунав рівно о пів на восьму. Батьки Андрія ніколи не запізнювалися на вечерю.
— Андрюшенько! — свекруха Валентина Іванівна обійняла сина, навіть не привітавшись із Мариною. — Як справи, синочку? Не схуд? Добре тебе годують?
Марина стояла в коридорі, тримаючи капці для гостей, і мовчала.
— Марино, ну чого стоїш? — незадоволено буркнула свекруха. — Ми голодні з дороги.
— Добрий вечір, — тихо сказала Марина. — Проходьте, все готово.
За столом свекор Микола Петрович одразу почав хвалити сина:
— Молодець, Андрію, видно, що добре влаштувався. Квартиру пристойну зняли, дружина готує непогано.
— Та вже ж, — додала Валентина Іванівна, куштуючи курку. — Хоча можна було б посолити сильніше.
Марина мовчки встала й подала сільничку.
— Андрій завжди був господарським, — продовжувала мати. — Пам’ятаю, як у дитинстві мені допомагав, усе вмів. Не те що тепер — чоловіки розледачіли.
Андрій задоволено посміхався, приймаючи похвалу.
— А знаєте, — Микола Петрович відклав виделку, — наш сусід Петро нову машину купив. Хороший чоловік, забезпечує сім’ю як слід.
— От і правильно, — кивнула Валентина Іванівна. — Чоловік має бути добувачем. А жінка — берегинею домашнього вогнища.
Марина сиділа за столом і спостерігала за цією сценою, ніби дивилась фільм. Ось свекруха бере добавку і не каже «дякую». Ось свекор вимагає ще хліба, не піднімаючи очей. Ось Андрій розповідає про свої успіхи на роботі, а коли батьки питають про Марину, відповідає коротко: «У неї все нормально».
Ніхто не спитав, як минув її аврал на роботі. Ніхто не поцікавився, чи не важко їй було готувати вечерю після важкого тижня. Ніхто не сказав, що їжа смачна, хоча всі їли з апетитом.
Марина дивилася на цих людей — на чоловіка, який світився від батьківської уваги, на свекруху, що критично оцінювала кожну деталь інтер’єру, на свекра, який уже вимагав чай з тортом — і розуміла, що більше не може.
Втома навалилася, як важка ковдра. Не просто фізична — від готування й прибирання. Душевна — від того, що вона перестала бути людиною і стала функцією. Функцією приготування їжі, прибирання, обслуговування, мовчазного терпіння критики.
Коли вона востаннє була просто Мариною? Не дружиною, не невісткою, не кухаркою, не служницею. Просто жінкою, в якої є свої бажання, свої потреби, своє право на відпочинок і повагу.
Марина мовчки встала зі столу, щоб поставити чайник, і зрозуміла. Вона страшенно втомилася бути невидимкою у власному домі.
Вона поставила чайник на плиту і притулилася до кухонного столу. Руки тремтіли від утоми. За стіною продовжувалася «сімейна вечеря» без неї — батьки Андрія обговорювали сусідів, чоловік підтакував. Ніхто не помітив її відсутності.
У понеділок зранку Марина прийшла в офіс з твердим рішенням.
— Алло Вікторівно, мені потрібно з вами поговорити, — звернулася вона до керівниці.
— Марино, заходь. Що трапилось? — керівниця відклала документи.
— Я хотіла б перейти на дистанційну роботу. Постійно. У мене вдома зараз дуже складна ситуація, мені потрібно більше часу…
— Розумію, — кивнула Алла Вікторівна. — Після того авралу ти себе дуже добре показала. Думаю, можемо спробувати. З понеділка працюєш з дому.
Марина з полегшенням видихнула. Перший крок зроблено.
Увесь тиждень вона ходила, мов у тумані, механічно виконуючи звичні справи. Готувала, прибирала, слухала розповіді чоловіка про роботу. Андрій не помічав її відстороненості — або удавав, що не помічає.
У п’ятницю ввечері він одягнув куртку й узяв ключі.
— Я до батьків поїду, там з водопроводом щось, допоможу полагодити, — сказав, навіть не глянувши на дружину. — Зранку вони прийдуть до нас на сніданок. Приготуй щось ситне, тато хоче омлет із беконом, мама — оладки. І каву нормальну звари.
Марина стояла біля вікна, дивлячись на сірі будинки за склом.
— Добре, — тихо відповіла вона.
— Ну, я пішов. До завтра.
Двері грюкнули. Марина ще довго стояла нерухомо, слухаючи тишу квартири. Потім повільно пройшла до спальні й дістала зі шафи стару дорожню сумку.
Речей виявилося зовсім небагато. Кілька комплектів одягу, книжка, ноутбук, зарядні пристрої. Життя в орендованій квартирі не надто сприяло накопиченню майна.
Зранку Марина сиділа в поїзді, спостерігаючи за полями, що миготіли за вікном. Телефон мовчав аж до десятої.
Дзвінок застав її зненацька, хоча вона й чекала на нього.
— Де тебе носить? — голос Андрія був повен обурення. — Батьки голодні сидять. На столі порожньо, в холодильнику нічого. Де ти?
Марина глибоко зітхнула, дивлячись на дерева за вікном.
— Я вирішила трохи пожити для себе, — спокійно сказала вона.
— Що це означає? — голос чоловіка підвищився. — Марино, ти де взагалі?
— На роботі мене перевели на віддалену форму, тому я їду до батьків. Мінімум на місяць, а там — як піде.
— Ти що, з глузду з’їхала? А як же ми? А як же дім?
— Андрію, — Марина заплющила очі, — твої батьки довели мене до нервового зриву. А ти мене жодного разу не підтримав. Я більше не витримаю.
— Батьки тут ні до чого! Ти просто розбещена! Негайно повертайся!
— Ні, — твердо сказала Марина й вимкнула телефон.
Місяць у батьківському домі минув, як один день. Зранку мама приносила чай у кімнату, де Марина працювала за ноутбуком. Ніхто не вимагав від неї трьох страв на вечерю. Ніхто не критикував і не очікував постійного обслуговування.
Увечері вони сиділи на веранді, пили чай з медом і говорили про роботу, книги, життя. Тато розповідав новини з села, мама ділилася планами щодо городу. Марина вперше за багато років просто була собою.
Андрій телефонував через день, вимагаючи повернення. Спершу злився, потім благав, потім знову злився. Марина відповідала коротко й спокійно.
Через місяць вона повернулася до міста лише за речами.
Квартира зустріла її спертою атмосферою та брудним посудом у мийці. Андрій сидів на дивані, неголений і м’ятим.
— Нарешті! — він схопився назустріч. — Марино, годі цих дурниць! Я скучив!
— Я приїхала забрати решту речей, — сказала вона, проходячи до спальні.
— Які речі? Ти про що?
Марина дістала зі шафи невелику коробку з документами й кількома особистими речами.
— Андрію, я подаю на розлучення. Ми не підходимо одне одному.
— Ти серйозно? — він перегородив їй дорогу. — Через якусь сварку? Марино, ми ж сім’я!
— Сім’я? — вона похитала головою. — У сім’ї люди підтримують одне одного. У сім’ї є повага. А в нас — лише звичка.
— Я тебе кохаю!
— Ні, Андрію. Ти любиш зручність. Любиш, коли за тобою доглядають, коли тобі готують, коли тобою захоплюються. А мене — справжню — ти давно вже не бачиш.
Він ще пів години намагався її переконати. Але Марина залишалася непохитною.
Марина поїхала назад до батьків. Віддалена робота приносила хороші гроші. Квартиру орендувати не треба. Поруч завжди були ті, хто справді її любив. Ніхто не збирався її використовувати.
Вона була вільна. Вільна бути собою, жити своїм життям, ухвалювати власні рішення. І це було прекрасно.
Ювілей свекрухи