Часом несподіване відкриття може підірвати навіть найміцніші подружні стосунки.
Соня й Матвій прожили разом уже півтора року після весілля. У Матвія була своя однокімнатна квартира — нехай не нова, зате в затишному й престижному районі міста.
У Соні — трикімнатне житло, проте на нього ще лишалось сплачувати іпотеку протягом чотирьох років.
Молодята вирішили оселитися в Соніному помешканні, а квартиру Матвія здавати — отриману орендну плату направляли на щомісячне погашення кредиту.
Фінансове становище пари було стабільним. Матвій працював менеджером у будівельній фірмі й мав добрий дохід. Соня керувала магазином жіночого одягу — формально власницею була її мати, але сама Соня допомагала в ньому ще з підліткових років: спочатку працювала продавчинею, потім старшою зміни, а згодом, після виходу на пенсію бухгалтерки Клавдії Петрівни, взяла на себе й облік.
Приблизно рік тому батько Соні завершив будівництво котеджу, і батьки переїхали до нового приватного будинку за містом. Мама передала керівництво магазином доньці, а сама повністю присвятила себе квітникарству у дворі.
Соня й Матвій жили спокійно, в теплій атмосфері, та вже задумувались про поповнення в родині — зрештою, Соні було 26, а Матвієві — 30 років.
Але одного дня все змінилося. Здавалося б, дрібниця, але саме вона викликала перші серйозні тріщини в стосунках.
Річ ішла про сестру Матвія — Любу. Вона нещодавно прийняла пропозицію шлюбу від свого колеги Вадима. Мама Матвія зізнавалась, що такий зять був далекий від її мрій, та враховуючи, що Люба вже майже тридцятирічна, а достойних кандидатів усе не було видно, батьки погодились і почали готуватись до весілля.
Саму церемонію описувати не будемо — гамірне, веселе дійство, що мало залишити лише приємні враження. Та саме під час нього й сталося дещо, що вивело Соню з рівноваги.
Гості вже досхочу наїлися, тости пролунали, подарунки вручено. Наречені вийшли подякувати запрошеним. І серед слів подяки Люба раптом промовила:
— І окреме спасибі моєму братові Матвію, який люб’язно надав нам свою квартиру, щоб ми мали де жити перший час. Дуже тобі вдячна, брате!
Соню приголомшив не сам факт — а те, що чоловік навіть не порадився з нею перед таким рішенням. Жодного натяку, жодної згадки. Вона вже хотіла знайти Матвія, щоби дізнатися, як так вийшло — адже орендні кошти були частиною їхнього бюджету. Але мати зупинила її:
— Доню, зараз не найкращий момент. Це ж весілля. Не псувати ж свято через сварку. Потерпи до завтра — тоді спитаєш спокійно.
Свято закінчилося, гості розійшлися, Соня та Матвій повернулися додому. Вона нічого не запитала, хоча бачила: він чекає на діалог, готовий пояснити.
Та вже зранку, після сніданку, прибираючи зі столу, вона мовила:
— Матвію, маю до тебе два запитання. Перше — чому ти прийняв рішення поселити Любу з її чоловіком у свою квартиру, не порадившись зі мною? І друге — як ми тепер сплачуватимемо іпотеку, якщо доходу від оренди не буде?
— Все дуже просто, — відповів він. — Це моя квартира, і я сам вирішую, кого туди впускати. У Вадима немає житла, з твоїми батьками вони жити не хочуть, а орендувати щось — дорого. Люба попросила, і я погодився. І не хвилюйся, з іпотекою я розберусь сам.
Розмова на цьому й закінчилася.
Минуло два тижні. Настав час чергового внеску. Перевіривши банківський застосунок, Соня побачила, що Матвій усе оплатив вчасно. А ще через кілька днів вона подзвонила чоловікові з проханням…
– Коханий, перекажи мені, будь ласка, п’ятсот гривень на картку. Я щойно в магазині натрапила на дуже гарне м’ясо — хочу ввечері приготувати ромштекси, – лагідно звернулася Соня телефоном.
– У мене на рахунку майже нічого не залишилось — всього кількасот гривень. Я ж іпотеку закрив, – відповів Матвій.
Коли він сів вечеряти, перед ним стояла тарілка зі смаженою картоплею та мисочка з домашніми квашеними огірками й помідорами з маминого городу.
– Ти ж ніби згадувала щось про ромштекси? – перепитав він, трохи здивовано.
– А ти ж не переказав грошей. Мені не вистачило, тому купила лише яйця, плавлений сир, батон і кефір, – пояснила Соня, наливаючи собі кухоль кефіру і сідаючи до столу.
– Ти ж директорка магазину — хіба не можеш сама собі встановити зарплату? Ну, хоча б двадцять тисяч! А вдома залишаєш стільки ж, як і я, – обурився Матвій.
І справді, у Соні була можливість оформити собі більшу оплату праці. Але ще на самому початку їхнього спільного життя вона вирішила не виділятися, щоби не зачепити гідність чоловіка. Тому вони вкладали в сімейний бюджет порівну.
На роботі в неї в сейфі зберігалось близько п’ятдесяти тисяч гривень на форс-мажори. Решту доходу вона вкладала у розвиток справи, мріючи відкрити ще один магазин у новому районі міста через кілька років.
– Матвію, ти навіть не уявляєш, наскільки все непросто. Моя старша продавчиня іноді отримує більше, ніж я. Бо в неї оклад плюс відсоток з продажів, а я забираю собі те, що залишається після сплати податків і розрахунків із працівниками. У мене в штаті шестеро: чотири продавчині, старша й прибиральниця. Щоб зекономити, я сама веду бухгалтерію, хоча давно треба було б найняти спеціаліста. А страхові внески? Якби я тобі назвала всі, що плачу за себе й персонал — ти б половину не згадав. А ще комунальні: світло, вода, вивіз сміття. А ще поломки — ось недавно зламалися металеві жалюзі, якими ми закриваємо вітрини. Майстра довелося викликати терміново, за це платила окремо. Влітку скло на вітринах треба мити щотижня — замовляємо клінінг. І от те, що залишається після всіх витрат — оце й моя зарплата.
Наступного ранку Матвій поснідав яєчнею, а Соня зробила йому два бутерброди з плавленим сиром до кави. На вечерю ж були макарони з підливою — там і трохи сосиски, і смажена морква з цибулею. Сама ж вона знову обмежилась кухлем кефіру.
– А млинців до чаю ти, бува, не хочеш спекти? – з докором мовив Матвій.
– Я сьогодні страшенно втомлена. Але обіцяю — в неділю зранку напечу тобі цілу гірку млинців! – Соня усміхнулась, поцілувала його в щоку і пішла у ванну.
У суботу вранці, приготувавши вівсянку, Соня поспішила на роботу. А Матвій вирішив провідати сестру — сподівався, що його там приймуть з теплотою. Люба й справді запропонувала йому чаю, посунула вазочку з цукерками та пряниками, але попередила: часу обмаль, бо вони з Вадимом їдуть у супермаркет закупити продукти на тиждень.
Дорогою додому Матвій заїхав на заправку, залив лише пів бака — більше грошей не було. У магазині біля будинку купив собі пачку «мівіни» зі смаком курки за сорок гривень.
Увечері, ївши смажену картоплю з консервованими баклажанами, він зловив себе на думці: мабуть, у Люби й Вадима сьогодні вечеря суттєво смачніша.
І тут Соня остаточно добила його:
– Я не впевнена, що наступного місяця зможу взагалі взяти собі хоч якусь зарплату. По-перше, продажі практично зупинилися — після восьмого березня повна тиша. А по-друге, постачальники вимагають передоплату на нову літню колекцію. А це кілька мільйонів гривень…
– А ти не могла б поки що відмовитись від тієї колекції? – з недовірою спитав Матвій.
– А що ж ми тоді продаватимемо? Покупці вже цікавляться літніми речами, – спокійно відповіла Соня.
– Тобто мені ще місяць сидіти на макаронах і смаженій картоплі? – роздратовано пробурмотів він.
– Коханий, я ж стараюсь хоч трохи урізноманітнити меню. Учора були макарони з сиром, позавчора — спагеті з овочами. А завтра хочу зробити рис з овочевим соусом. До речі, є й плюс — я перейшла на кефір на вечерю і вже схудла на чотири кілограми. Учора приміряла кілька літніх сарафанів у магазині — сидять на мені чудово! До літа залишилось лише два місяці, думаю, ще п’ять кілограмів скину. А тобі в суботу обіцяю напекти пиріжків — як у бабусі: з картопелькою, смаженою цибулькою й часничком. Обожнював їх. І ще — в суботу до нас зайдуть мої батьки.
– І що, їм теж запропонуєш макарони на вечерю? – єхидно перепитав Матвій.
– Не хвилюйся, любий, усе буде красиво й смачно.
У суботу вранці Соня приготувала чоловікові гречку з молоком і взялась до справ на кухні. Від ароматів у квартирі в Матвія навіть шлунок загурчав.
Батьки завітали якраз до обіду.
На стіл Соня подала старовинну супницю з бабусиного набору, а поруч — дві великі тарілки пиріжків: одні — з картоплею, другі — з яйцем і зеленою цибулею.
– Ой, грибний супчик! – зраділа теща. – Це з тих боровичків, що ви тоді зібрали за нашим садом?
Суп був надзвичайно смачним, як і пиріжки, але Матвій продовжував чекати на м’ясо.
Він сподівався, що хоч другим буде щось м’ясне. Та після супу Соня просто винесла чайні чашки й поставила на стіл великий пиріг з аґрусовим варенням. Гості насолоджувались смаком і щиро хвалили господиню.
– Соню, я вже ледве в джинси влізаю! – сміючись, сказав тато, підводячись із-за столу.
Після трапези жінки пішли на кухню помити посуд і трохи побалакати. А чоловіки залишилися в кімнаті дивитися футбол.
– То ти його вже два місяці без м’яса тримаєш? – пошепки спитала мама.
– Так. І мені самій незручно. Постійно вигадувати нові пісні страви – це не так уже й легко, – відповіла Соня, теж тихо.
– Потерпи ще трохи. Я вже вирішила діяти. Учора зателефонувала його мамі — обговорили рецепти.
Коли жінки повернулися до вітальні, мама запитала:
– Соню, доню, а де моя сумочка? Матвію, я вчора з твоєю мамою розмовляла. Вона просила в мене рецепти запеченого м’яса та курячого жульєну у вершковому соусі — ті, що я готувала на своєму ювілеї. Каже, Вадим у захваті був, і хоче, щоб Люба навчилась таке готувати. Тримай — передаси мамі. Я все докладно записала.
Матвій узяв папірці з рецептами й заховав до кишені. Його обличчя було настільки пригніченим, що Соня мимоволі відчула співчуття.
Тієї ночі йому наснилася величезна порція запашного жаркого. Він потягнувся до тарілки… але раптом з’явився Вадим і забрав м’ясо прямо в нього з-під носа.
Наступного ранку, поївши рисової каші, Матвій вийшов з дому. Повернувся вже після обіду, доїв залишки грибного супу з пиріжками, а тоді звернувся до дружини:
– Соню, а донька Марії Семенівни з чоловіком — вони ще не знайшли квартиру?
– Ні, вона щойно дзвонила, коли ти пішов. Усе ще шукають. А чому питаєш?
– Подзвони їй. Скажи, що можуть заселятись через тиждень, – спокійно сказав він.
– А що з Любою і Вадимом? – здивовано перепитала Соня.
– Переїдуть до моїх. Учотирьох у трикімнатній — якось розмістяться.
— Я не зрозумів, ти взагалі збираєшся приходити? Гості ж приїхали! — панічно телефонував чоловік, тягнучи страви