— Це МОЄ! — Настя ляснула долонею по столу. — Моя квартира. Батьки оформили її на мене. Ти в’їхав як чоловік. Все!

Настя зняла чоботи при вході й залишилася в улюбленому сірому светрі з кошлатої шерсті. Пахло свіжим ремонтом, пилом від меблів і трохи — фарбою. Квартира, хоч і в панельному будинку, була її гордістю. Батьки, переїжджаючи на постійне місце проживання в інше місто, просто переписали двокімнатку на неї — без зайвих розмов, просто залишили ключі на столі: «Живи, доню, облаштовуй сімейне гніздо. З чоловіком же вже пора».

І вона облаштувала. Зробила ремонт за власний кошт. Перефарбувала все у світлі кольори, повісила нормальні полиці у ванній, замовила шафу-купе і нову кухню. Взяла відпустку, сама їздила з виконробом по магазинах. Чоловік — Іван — обіцяв допомогти, але вічно був зайнятий. А потім це «ми з чоловіком живемо» поступово перетворилося на «він приходить переночувати».

Тишу порушив стук у двері. Не дзвінок, а саме стук — впевнений, три короткі удари. Настя трохи скривилася. Це могла бути тільки вона.

— Добрий день, Галино Петрівно, — сухо сказала вона, відчиняючи двері.

— Ага, привіт, — мати Івана вже знімала взуття. — Я ось котлеток принесла, щойно посмажила. А то вам, дивлюсь, ніколи. Син худне в мене, щоки ввалилися. Кажу йому: «Ти чого такий?», а він — «Настя на своїх дієтах, якісь зелені супи варить». Так не годиться!

Настя мовчки відступила. І вже знала, що буде далі: «Я поки тут поставлю», «А у вас у ванній щось не так пахне — може, труби пора міняти?», і головне — «Можна я у вас посиджу, а то в мене телевізор знову барахлить, а у вас екран гарний».

Минуло всього три місяці, як вони з Іваном в’їхали. І лише місяць, як свекруха буквально окупувала половину квартири.

— Проходьте, — сухо кивнула Настя в бік кухні. — На свій диванчик.

— Дякую, — Галина Петрівна опустилася у крісло, ніби в рідне. — Я, власне, не просто так. Є до тебе розмова.

Настя напружилася. Такі «розмови» завжди закінчувалися тим, що комусь щось треба — або вона знову винна.

— Угу, слухаю, — сіла навпроти на табуретку.

— Ви з Ванею, — почала свекруха, хитро примружившись, — вже давно разом, так?

— П’ятий рік, — кивнула Настя, вже здогадуючись, до чого йде.

— А живете досі… якось несерйозно.

— Тобто?

— Ну, квартира ж твоя, так? А мій син у ній, виходить, «просто так». Я ж не просто так, Настю. Я як мати. Мені важливо, щоб у нього все було. А у тебе, вибач, батьки, звісно, добрі, квартиру залишили, але ж це — спільне. Розумієш?

— Це не спільне. Це моє. Батьки оформили дарчу тільки на мене.

— Ну і дарма, — хмикнула свекруха. — Ми з чоловіком коли отримували квартиру — все на двох. Бо сім’я — це разом. А у вас якась дивна арифметика виходить.

— Ясно, — Настя встала. — Ви натякаєте, щоб я переписала частину квартири на Ваню?

— Не натякаю. Кажу прямо. Це було б чесно. Він тут живе, працює, допомагає…

— Допомагає? — Настя підвелася. — Він навіть сміття виносить через раз. Ремонт — нуль. Усе робила я. Шафу не зібрав. Наймала майстра сама.

— Ну, ти ж любиш, щоб «по-своєму». А ще — він зайнятий. Працює людина.

— Сидить у гаражі з друзями й пиво п’є. Це робота?

Свекруха зітхнула й підвелася.

— Ти зараз ображаєш. І Ваню, і мене. Я ж до тебе по-людськи. А ти — як до чужої. Ти що, хочеш, щоб мій син залишився без нічого, якщо раптом що?

— Якщо що? — голос Насті став крижаним. — Це моя квартира. У нас немає спільної власності. І я не збираюся це змінювати. Хочете — поговоримо з юристом.

Галина Петрівна замовкла. Потім підійшла впритул і, усміхаючись, ніби це жарт, сказала:

— Ти ще маленька, Настусю. Не розумієш. Чоловік має відчувати себе господарем. А ти — господинею при ньому. А не навпаки. У вас все шкереберть.

— У нас усе нормально. Поки ви не приходите з котлетами й претензіями.

Свекруха примружилася.

— Не боїшся одна залишитися?

Настя різко обернулася.

— Якщо я залишусь одна у СВОЇЙ квартирі — це краще, ніж жити з тим, хто ховається за спину мами.

— Ну-ну, — буркнула свекруха і вийшла з кухні. — Я ще повернуся. І не сама.

Двері грюкнули так, ніби це був виклик. І Настя залишилася на кухні одна. З котлетами. Які навіть м’ясом не пахли.

Вона стояла біля мийки й машинально мила тарілки. У голові пульсувала одна фраза:

«Ти ще маленька, Настусю».

Ні, ну це вже відверте хамство. Це не свекруха. Це якась інспекторка з позбавлення прав на життя.

Котлети вона викинула у відро, навіть не спробувавши. Підозріло однакові. Як із супермаркету, тільки підсмажені по краях, щоб не здогадалася. «Сама смажила», ага. В мікрохвильовці. На душу — як у казармі: строго по нормі й без солі.

Двері грюкнули — без дзвінка, без стуку. Ключ вставили, провернули — і зайшов він.

Іван.

— Настюха, привіт, — пробасив, тягнучи за собою спортивну сумку. — Мамка заходила?

— Ага, залишила вітання. І ультиматум.

— Та не перебільшуй, — Іван скинув кросівки, пішов на кухню, взяв кружку, налив собі чаю, який Настя вже остудила. Сів, потягнувся, позіхнув. — Втомилась, чи що?

— Втомилась. Від вас обох, — Настя витерла руки об рушник, склала його акуратно й, як не дивно, сіла навпроти. — Ти можеш пояснити, чому вона ходить сюди, як до себе додому? Це мій дім. Мені ніхто не дзвонив, не питав. Вона просто приходить і влаштовує допити. Претензії. Повчання. А тепер ще й вимагає, щоб я переписала квартиру на тебе.

Іван розсміявся. Голосно. Навіть відкинувся на спинку стільця:

— Ох вже ви, баби! Зразу — «вимагає». Вона просто запропонувала. Мовляв, ти і я — сім’я. Отже, і все має бути спільне. Де тут трагедія?

— У тому, що це МОЄ! — Настя ляснула долонею по столу. — Моя квартира. Батьки оформили її на мене. Ти в’їхав як чоловік. Все! Гість. І ти, і твоя мама. А тепер вона вказує, як мені жити? Хто що кому винен?

— Ти зараз говориш, як… як бухгалтер, чесне слово! Все по папірцях, все за договором! Де любов? Де довіра?

— А ти де був, коли я стіни фарбувала? Де твоя довіра, коли мама за твоєю спиною вирішує, кому в цьому домі жити, а кому — забиратись?

Іван встав. Жбурнув кружку в мийку — та голосно дзенькнула, але не розбилась. Настя не здригнулася.

— Ти здуріла, чи що? Вона — моя мама! Вона нам добра бажає!

— Вона хоче твою прописку! — Настя підвелася. — А потім подасть на поділ майна. А потім ви вдвох виженете мене, як собаку з порога!

— Маячня! — Іван схопився за голову. — Ти божеволієш з цією своєю квартирою! Квартира-квартира! Обійми її вже, спи з нею!

— А ти? — з викликом підняла підборіддя. — Ти з ким? Зі мною чи з мамою?

Він мовчав. Кілька секунд. Але Насті вистачило й цього.

— Я… Я не можу обирати. Вона — мама. А ти… — він зам’явся. — Ти стала занадто різка. Не та, що була.

— Та, що була, мовчала. Та, що була, терпіла, коли ти лежав із пивом, а я підлогу мила. Та, що була, навіть з твоєю мамою чай пила й усміхалась. А тепер та — в минулому. Я себе знайшла. І квартиру свою, дякую, не втратила. Ще.

Він підійшов ближче. І на мить їй здалося: вдарить. Але він просто навис. Так, що чути було запах тютюну з м’ятою — його стандартна жуйка після перекуру в гаражі.

— Знаєш, ти стала як твоя мама. Все «мені», все «сама», все «ти мені ніхто». От і залишайся сама. Сама — зі своєю квартирою.

— Краще сама, ніж з вами.

Він зробив крок назад. Його очі були вже не злі — радше порожні. Втомлені.

— Мамка каже, ти з дитинства егоїстка. Ось тепер бачу — не збрехала.

Іван пішов до коридору, забрав куртку, сумку. Але перед виходом все ж обернувся:

— Думаєш, сильна? Та ти боїшся. Жити сама боїшся. Без нас боїшся. Побачимо, Настуню, як ти тут заспіваєш за місяць.

— За місяць, може, я нове життя почну, — кинула йому вслід. — Без капців у коридорі. Без мамчиних котлет. Без тебе.

Він грюкнув дверима так, що з полиці в коридорі впав флакон парфумів. Настя навіть не здригнулась. Просто сіла. І вперше за довгий час — розплакалася.

Сльози були не з образи. З люті. І з того, як багато вона йому дозволяла. І як мало він це цінував.

Ранок почався з тиші. Жодних дзвінків, кроків за дверима, брязкоту ключів у замку. Просто… порожньо.

Настя прокинулась пізно, без будильника. Без потреби. Двері у спальню були прочинені, як у фільмах, де жінка залишається одна — красива, розбита, з червоними очима й кашею в мікрохвильовці, яку все одно не їстиме.

За вікном мрячив червневий дощик. Такий, нудний, липкий. Як ті слова, які люди кажуть не тобі, а тобі на зло.

У квартиру вона знову закохалась. Тиха, рівна, з ароматом кави та ванілі. Все як раніше. До того, як сюди в’їхали капці, шкарпетки під диваном і фрази типу:

«А ми вдома так звикли. Мама так робить».

Вона навіть вперше за місяць увімкнула музику. Тихо. Щоб стіни не злякались, що знову хтось прийде.

Але хто прийшов — так це Галина Петрівна.

Без дзвінка. Ключем. Наче їй тут уже пам’ятник поставили.

— Ага! А я дивлюсь — тиша! Думаю: або здохли, або, може, порозумнішала, — Галина Петрівна влетіла в передпокій, наче до себе додому. — Де мій син?

Настя підвелася зі столу. Без усмішки. Без слів.

— Я питаю, де Ваня? — вже трохи настирніше, прищурено.

— Він пішов, — спокійно відповіла Настя. — Сподіваюсь, назавжди.

— А ти чого радієш? — фиркнула свекруха. — Думаєш, я дозволю тобі викинути сім’ю, як сміття? Ти знаєш, скільки він у тебе вклав?

— А скільки я в нього — рахувати не пробували? — тихо, але жорстко. — П’ять років життя. І я ще маю дякувати, що ви вдвох мою квартиру не встигли оформити?

Галина Петрівна зблідла. Не від сорому — від того, що запідозрила: й справді — не встигли.

— Ти чогось не розумієш, Настю, — поправила пасмо сивого волосся. — Жінка має бути мудрою. Зберігати родину. Розуміти чоловіка. А не ось це — всіх розігнала, сидиш одна, як дурна. Що ти потім робитимеш, коли волосся посивіє? Коли спина болітиме? Хто тебе до лікаря відвезе?

— Я, — Настя схрестила руки на грудях. — Себе відвезу. Бо я собі — не ворог. А ви з сином — мені чужі. Ви — не родина. Ви — помилка.

— Ах от як! — Галина Петрівна наблизилась. — Тепер ми ще й винні? Подивіться на цю святу! А як за його рахунок в Єгипет літала — мовчала! Як у нас на городі картоплю садила — фото викладала! А тепер ми, бач, «токсичні»?!

Настя усміхнулась куточком губ.

— Ви себе чуєте? Єгипет? Картопля? За п’ять років він сам жодного разу мені навіть подарунка не купив. Тільки скиглив, як усе дорого. Як я занадто багато хочу. А ви йому підтакували. І так, квартира — МОЯ. Бо мені її залишили батьки. А не ваша «господарка».

— А-а-а! — закричала Галина Петрівна. — Щоб ти все життя сама була, чуєш?! З твоїм характером тебе тільки таргани любитимуть! Я ж тобі казала — ти не пара моєму Іванкові! Він тебе шкодував! А ти його, як цуценя, викинула!

— Він сам пішов, — Настя підвищила голос. — Бо звик, що все вирішуєте ви. А він — не чоловік. Він — підкаблучник вашої спідниці.

Галина Петрівна кинулась до вішалки, схопила Настину куртку, витягла з кишені пачку ключів і щось звідти вибрала.

— А ось це ми забираємо! Щоб не було спокуси пускати кого попало, — злобно прошипіла вона й гордо сунула ключі у свою сумку.

Настя підійшла. Встала впритул.

Без крику. Спокійно. Як суддя, що вже виніс вирок.

— Віддайте ключі, Галино Петрівно. Інакше я викличу поліцію. У мене буде заява. Ви самовільно увійшли, влаштували скандал, погрожували. Я все зафіксую. Повірте, я навчилася себе захищати.

— Ти мені погрожуєш? МЕНІ? Після всього, що я для вас робила?

— Після всього — ви мені ніхто. І якщо ще раз сунетесь — підете під суд. Без істерик. Без жалю.

Вони дивилися одна на одну. Декілька секунд. Повіки Насті не здригнулися.

Галина Петрівна здригнулася. Опустила очі. Потім різко повернулась і пішла до виходу.

— От і живи, Настенько. Тільки потім не дзвони. Коли все зрозумієш. А ти зрозумієш. Побачиш.

— Уже зрозуміла, — відповіла Настя. — Ніхто не має права втручатися в моє життя. Навіть ті, хто думає, що мають.

Двері грюкнули.

Цього разу — назавжди.

Епілог

За годину Настя вимкнула доступ до домофона, змінила код на під’їзді, а наступного дня замовила новий замок у свою квартиру. І більше ніхто не мав ключів від її життя.

А мама з татом приїхали за тиждень. З тортом, коньяком і фразою:

— Ну що, доню, нарешті ти стала доросла. Давай жити.