Валентина помітила зміни в чоловікові за вечерею, коли він втретє за вечір вийшов на балкон із телефоном. Вона повільно помішувала чай, спостерігаючи крізь скляні двері, як Олег нервово ходить із кута в кут, жестикулюючи вільною рукою.
Тридцять два роки шлюбу навчили її читати чоловіка як відчинену книжку.
— Кому дзвонив? — запитала вона, коли він повернувся до столу, уникаючи її погляду.
— Та так… Віті. Питав про рибалку, — Олег уткнувся в охололий суп.
Валентина стиснула губи. Вітя був на дачі без зв’язку, про це ще вчора повідомила його дружина Тамара. Брехня. Така незграбна, що навіть прикро.
Пізніше, прибираючи зі столу, вона почула, як із ванної долинуло приглушене: «Ліда, ну припини… Я ж сказав, що приїду».
Ліда. Це ім’я ніби вистрілило з минулого. Валентина повільно опустилась на стілець. Ліда Орєхова. Перше кохання Олега, про яке він завжди згадував з особливим блиском в очах. У молодості Валя навіть ревнувала до тих спогадів, але з часом усе забулось. До сьогоднішнього дня.
— Я в душ, — крикнув Олег, виходячи з ванної. — А потім спати, втомився щось.
— Гаразд, — механічно відповіла Валентина, все ще сидячи в заціпенінні.
Уже в ліжку, лежачи поруч із чоловіком, який сопів, вона розмірковувала. Лідія Орєхова переїхала до Полтави років двадцять тому. Невже повернулась? Або це просто збіг імен? Чи…
«Ти що, з глузду з’їхала, Валю, — відсмикнула вона себе. — Не вигадуй».
Але вранці, коли Олег, наспівуючи, почав голитись — уперше за довгий час — сумніви повернулись. А коли він дістав із шафи улюблений светр Валентини, який сам же називав «дідівським», стало остаточно ясно: щось відбувається.
— Куди це ти так вирядився? — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав звично.
— А що, вже й вигляд мати пристойний не можна? — Олег уникав її погляду. — На пошту зайду, пенсію отримаю.
Валентина проковтнула клубок у горлі. Пенсію вони вже три роки отримували на картку.
Після його відходу вона безцільно блукала квартирою. З дзеркала на неї дивилась втомлена жінка з опущеними плечима і скорботними зморшками навколо рота. Боже, коли вона встигла так постаріти? Коли їхнє життя перетворилось на цей сірий розклад: сніданок-обід-вечеря-телевізор-сон?
Телефон Олега лежав на тумбочці. Зазвичай він носив його з собою, як другу шкіру, але сьогодні забув. Валентина кілька хвилин дивилась на нього, борючись зі спокусою.
Нарешті вона рішуче взяла телефон і розблокувала його — код вони не змінювали ще з річниці весілля.
Листування з «Ліда О.» виявилося відразу. Валентина читала, і з кожним рядком серце стискалось усе сильніше.
«Чекаю не дочекаюся нашої зустрічі»
«Пам’ятаєш, як ми гуляли біля річки?»
«Олежику, ти завжди був для мене особливим»
А ось і його відповіді:
«Ти зовсім не змінилася»
«Також сумую за тими часами»
«Звичайно приїду, обов’язково»
Останнє повідомлення було надіслано сьогодні вранці: «Зустрінемось об 11 у кафе «Бузок». Буду чекати».
Валентина повільно поклала телефон на місце. Бузок… Їхній з Олегом перший поцілунок був під кущем бузку в міському парку. Яка іронія.
Годинник показував 10:15. Вона підійшла до дзеркала. Довго дивилась на своє відображення. Потім різко розвернулась, пішла до ванної. Дістала косметичку, якою не користувалась вже багато місяців.
— Ні, Олег Петровичу, так просто я не здамся, — твердо сказала вона своєму відображенню, відкриваючи тюбик помади.
О 10:55 Валентина вже сиділа за дальнім столиком у кафе «Бузок», нервово постукуючи нігтями по чашці з неторкнутою кавою. Нова стрижка, зроблена за рекордні пів години в сусідньому салоні, надавала їй молодшого вигляду. Світла блузка, яку вона не вдягала вже два роки, вдало підкреслювала засмагу, що залишилася після дачного сезону. Валентина зловила своє відображення в дзеркальній панелі й ледве впізнала себе — куди поділася ранкова поникла жінка?
Рівно об 11:00 двері кафе відчинились, і зайшов Олег. Він оглянув зал, явно когось шукаючи. Валентина втиснулась у крісло, дякуючи творцям цього закладу за високі спинки та приглушене освітлення.
За п’ять хвилин з’явилась вона. Лідія. У блакитній сукні, з тією ж копною рудого волосся — тільки тепер акуратно пофарбованого. Олег засяяв, підвівся їй назустріч. Вони обійнялись — занадто довго, як для давніх знайомих.
— Олежику! Зовсім не змінився! — вигукнула Лідія, і Валентина скривилась від цього «Олежику». Так чоловіка називала лише вона — і то в найінтимніші моменти.
— А ти гарнішою стала, — Олег допоміг їй сісти, і вони вмостилися за столиком просто навпроти Валентини, так і не помітивши її.
Валентина спостерігала, як вони жваво розмовляють, схилившись один до одного. Як Лідія кокетливо відкидає волосся і сміється з його жартів. Як Олег дивиться на неї — тим самим блиском в очах, що колись належав тільки їй, Валентині.
— Бажаєте ще щось замовити? — офіціант з’явився так несподівано, що Валентина здригнулась.
— Ні, дякую, я вже йду, — вона розрахувалась і, пригнувшись, швидко рушила до виходу.
Вже на вулиці вона перевела подих. Серце калатало, мов скажене. Що робити далі? Влаштувати скандал? Плакати? Мовчки зібрати його речі?
— Валю? — покликав її чоловічий голос.
Вона обернулась. Перед нею стояв Григорій Авдєєв, їхній сусід по дачній ділянці, з яким вони іноді обмінювались розсадою.
— Гришо? Ти що тут робиш?
— Та от, у банк зайшов, пенсію отримав, — він усміхнувся. — А ти як? Щось не дуже виглядаєш.
Валентина хотіла відповісти щось ввічливе, чергове, але раптом відчула, як до горла підкочується клубок, а очі щипає від сліз.
— Ей, що сталося? — Григорій занепокоєно схилився до неї. — Щось трапилось?
— Нічого, просто… — вона махнула рукою. — День не вдався.
— Знаєш що, — рішуче сказав Григорій, — ходімо вип’ємо чаю. Он, кафе «Ромашка», там чудові тістечка.
За пів години Валентина вже розповідала йому всю історію, раз у раз витираючи сльози серветкою. Григорій слухав уважно, не перебиваючи.
— І що тепер робити? — нарешті спитала вона. — Тридцять два роки коту під хвіст.
— А чого ти хочеш? — Григорій дивився на неї серйозно. — Зберегти шлюб? Чи послати його куди подалі?
Валентина замислилась. Тридцять два роки… Ціле життя. Двоє дітей, онуки, спільні друзі, квартира, дача… Чи можна це все перекреслити?
— Я хочу, щоб він зрозумів, що втрачає, — повільно промовила вона. — Хочу, щоб оцінив те, що має. Не принижуватись, не влаштовувати істерик. Просто… показати йому, що він може втратити, якщо все так і триватиме.
Григорій усміхнувся.
— Тоді в мене є план.
Коли Валентина повернулась додому, Олега ще не було. Вона відчинила шафу, довго розглядала свій гардероб, потім рішуче витягла кілька речей, які не вдягала роками — вважала надто молодіжними, відвертими, яскравими.
— От саме зараз і вдягну, — пробурмотіла вона, приміряючи бузкову блузку з глибоким вирізом.
Потім Валентина відкрила щоденник, який вела для порядку, і рішуче викреслила записи на найближчі вечори: «прання», «борщ», «прибирання».
— Вечеря в холодильнику, — написала вона на стікері, який приклеїла до дверцят. — Буду пізно.
Коли в замку провернувся ключ, Валентина якраз наносила останні штрихи макіяжу.
— Валю? — Олег завмер у дверях спальні. — Ти куди це зібралась?
— А, привіт, — вона наче тільки тоді його помітила. — У нас зустріч однокласників. Не чекай мене, лягай спати.
— Яка ще зустріч? Ти нічого не казала.
— Справді? — вона знизала плечима. — Напевно, забула. Останнім часом стільки всього відбувається.
Олег невпевнено переминався на порозі, не знаючи, що сказати. Валентина спокійно завершила макіяж, взяла сумочку і попрямувала до виходу.
— Але ти навіть вечерю не приготувала, — розгублено промовив він.
— У холодильнику котлети з учорашнього дня, — кинула вона через плече. — Розігрій.
— До котрої тебе чекати?
— Кажу ж — не чекай, — Валентина усміхнулась якимось своїм думкам. — Зустріч може затягнутись.
Коли за нею зачинились двері, Олег повільно опустився на диван. Що відбувається? Валя ніколи не йшла отак, без попередження. Завжди заздалегідь готувала вечерю, завжди казала, коли повернеться.
Він відкрив холодильник. Справді, там стояла тарілка з котлетами, але чомусь від цього стало тільки прикріше. Олег зітхнув і поплентався в кімнату вмикати телевізор.
Тим часом Валентина вийшла у двір, де на неї вже чекав Григорій.
— Як усе пройшло? — спитав він, відкриваючи дверцята своєї старенької «Таврії».
— Побачив би ти його обличчя, — вона не змогла стримати усмішки. — Наче йому повідомили, що завтра кінець світу.
— Ну, для нього світ справді перевертається, — усміхнувся Григорій, виїжджаючи з подвір’я. — То що, в кіно?
— Так, а потім можна повечеряти десь.
Повернулась Валентина близько одинадцятої. Олег сидів на кухні, похмуро втупившись у чашку з остиглим чаєм.
— А, ти ще не спиш? — здивувалась вона, проходячи повз.
— Де ти була? — у його голосі звучала погано прихована тривога.
— Я ж казала — зустріч однокласників, — Валентина скинула туфлі й пройшла у ванну.
— До одинадцятої?
— А ти о котрій сьогодні повернувся з «пошти»? — парирувала вона, вмикаючи воду.
Олег замовк, підтиснувши губи.
Наступні кілька днів перетворились для нього на справжній кошмар. Валентина ніби перестала його помічати. Вона йшла й поверталась коли хотіла, не готувала, не цікавилась його справами. А в п’ятницю зранку кур’єр доставив величезний букет троянд.
— Це ще що? — запитав Олег, підозріло оглядаючи квіти.
— Поняття не маю, — Валентина взяла картку, прочитала й усміхнулась своїм думкам. — Мабуть, хтось помилився адресою.
Але квіти вона поставила у вазу, а картку сховала в кишеню.
Того ж вечора Олегу зателефонувала Лідія.
— Олежику, ти куди зник? Ми ж домовлялись зустрітись!
— Вибач, Лідо, не можу зараз, — він понизив голос, косячись на двері ванни, де Валентина приймала душ. — Передзвоню пізніше.
— Що значить «пізніше»? — голос Лідії став капризним. — Я спеціально звільнила вечір!
— Послухай, у мене тут вдома… складнощі, — ухильно відповів Олег.
У цей момент з ванної вийшла Валентина в новому домашньому халаті — короткому, шовковому, явно не для прибирання чи готування.
— Передзвоню, — поспішно закінчив розмову Олег і втупився в дружину. — Ти кудись збираєшся?
— М-м-м, ні, — вона пройшла повз нього, залишаючи по собі шлейф незнайомих парфумів. — Просто захотілось відчути себе жінкою. Я ж іще не стара, правда?
Олег проковтнув слину, проводжаючи поглядом її фігуру. Коли вона встигла так… змінитись? І справа не в халаті чи зачісці. Уся її хода, постава, погляд — усе говорило про якусь нову, незнайому йому Валентину.
Телефон у його руці завібрував — Лідія не відступала. Він роздратовано вимкнув звук і пішов на кухню. Валентина наспівувала щось, готуючи собі чай.
— Слухай, Валь, ми можемо поговорити? — обережно спитав він.
— Авжеж, — вона знизала плечима. — Про що?
— Про те, що відбувається останні дні. Квіти, твої зникнення, ці зміни…
— А що тебе бентежить? — Валентина спокійно усміхнулась. — Хіба я не маю права на особисте життя?
— Особисте життя? — Олег відчув, як усередині холоне. — Ти про що?
У цей момент на тумбочці засвітився її телефон, і Олег встиг прочитати повідомлення: «Дякую за вечерю, вечір був неймовірний!»
Щось у ньому обірвалося. Всі ці роки він сприймав дружину як щось належне, як частину інтер’єру. Вірна, надійна Валя, яка завжди поруч. А тепер…
— У тебе хтось є? — вирвалось у нього.
— А якби й так, то що? — вона подивилась йому просто в очі. — Тебе це хвилює?
— Звичайно хвилює! Ти ж моя дружина!
— Дружина? — Валентина гірко усміхнулась. — Останнім часом я почувалась радше хатньою робітницею. Або тумбочкою. Знаєш, такою частиною меблів, яка завжди на місці, не заважає і не потребує уваги.
— Це неправда! — обурився Олег. — Я завжди…
— Завжди що? — перебила вона. — Завжди дякував за вечерю? Завжди пам’ятав про наші річниці? Чи, може, завжди був зі мною щирим?
Останні слова вона вимовила тихо, але вони прозвучали, як удар батога. Олег завмер.
— Ти про що?
— Про Лідію Орєхову, — Валентина втомлено подивилась на нього. — Не витрачай сили на заперечення. Я все знаю.
Олег опустився на стілець, відчуваючи себе роздавленим.
— Валь, це не те, що ти думаєш…
— А що я маю думати? — вона схрестила руки на грудях. — Таємні дзвінки, зустрічі в кафе, брехня про пошту. Скажи чесно, Олеже. Тобі не вистачало моєї уваги? Чи я просто стала для тебе недостатньо хорошою?
Її спокій лякав більше за будь-яку істерику.
— Ліда — це просто спогади, — тихо сказав він. — Молодість, ностальгія… Ми просто спілкувались.
— «Олежку, ти завжди був для мене особливим», — процитувала Валентина. — Це теж просто спілкування?
Олег здригнувся. Вона читала їх листування?
— Знаєш, що найбільше болить? — продовжила Валентина. — Не те, що ти з нею зустрічався. А те, що за тридцять два роки я так і не стала для тебе цінністю. Тим, кого бояться втратити.
Вона встала, збираючись вийти, але Олег схопив її за руку.
— Почекай! У тебе справді хтось є?
Валентина подивилась на нього довгим поглядом, а потім раптом розсміялась.
— Ні, Олеже. Нікого немає. Квіти надіслав Гриша Авдєєв із дачі — на знак подяки за розсаду. А повідомлення… то був жарт. Я хотіла, щоб ти відчув те саме, що відчула я, дізнавшись про Лідію.
Олег здивовано кліпав, переварюючи інформацію.
— Але твої виходи, новий одяг…
— Я просто почала жити для себе, — знизала плечима вона. — І знаєш що? Мені це сподобалось.
Вона розвернулась, щоб піти. Але Олег знову її зупинив. Обійняв ззаду.
— Пробач. Я був дурнем. Ліда — це помилка. Я вже все зрозумів і припинив з нею спілкування. Будь ласка, дай мені шанс.
Валентина мовчала, але не відштовхувала його.
— Я думав, що сумую за молодістю, — продовжив Олег. — А насправді… я просто забув, яке це щастя — бути поруч із тобою. Справжньою тобою.
Вона повільно повернулась до нього.
— Я не хочу бути тумбочкою, Олеже. Не хочу бути фоном твого життя.
— Не будеш, — він обережно торкнувся її щоки. — Обіцяю.
У його очах було те, чого вона не бачила вже багато років — захоплення.
Ту ніч вони проговорили до світанку. А вранці, вперше за довгий час, снідали разом.
А телефон Олега, який задзвонив опівдні, так і залишився без відповіді. Він був надто зайнятий — допомагав дружині вибирати нову сукню для їхнього вечора удвох.
— Твого кота я віддав товаришеві, моя мама проти тварин у квартирі, — заявив мені чоловік