Зоя все життя пропрацювала вчителькою, і тепер змушена була продавати овочі на ринку через маленьку пенсію. Зять привів до себе в квартиру нову дружину, а донька повернулася до матері з дитиною. Зоя, чим могла, допомагала їй.
– Мам, мені незручно перед тобою. Ти добу на городі, на ринку, – казала Еля. – Краще б відпочила.
– Нічого, доню. Поки сили є, тобі з онуком допоможу. Ви ж теж не залишаєтесь осторонь, половину городу за пару днів як випололи! Я б одна так не впоралася, – відповідала жінка. – А Лесі в школу нові чобітки треба купити. Не піде ж вона в старому на шкільний поріг?
Так вони й жили, допомагаючи одне одному. Вірили, що колись на їхній вулиці теж буде свято. Звісно, якщо б Еля могла «по головах ходити», не мучилася б одна.
Якось вранці Зоя Федорівна вирушила торгувати. Місце у неї було хороше, покупців валом. Це помітили інші продавці, серед яких була знайома колишньої вчительки, Людмила. Ось і зайняла вона місце Зої.
– Чого так довго спиш? Вибач, вже зайняла твоє місце. Збиратися буду годину, а розкладатися – ще годину, так що тобі доведеться сьогодні шукати інший варіант, – заявила Люда.
Зоя не стала з нею сваритися. Не в її характері. Розмістилася жінка недалеко, розклала товар. Виявилося, сусідка торгувала поруч.
– Як твій зять? Не повернувся? – поцікавилася Таня.
– Не повернувся, – зітхнула Зоя. – У нього тепер своє життя.
– Молодим зараз не потрібна сім’я, діти. Їм для себе жити хочеться. Мій, ось до сих пір не одружився, все по горах бігає, – розповіла сусідка.
За бесідою час пролетів непомітно. Після обіду на ринку з’явився молодий чоловік, одягнений у дивний одяг.
– Ніяк сидів? – здивувалася Люда, і всі торговці перелякано поглянули на приїжджого.
Чоловік пішов до лавки Зої. Підходячи до її товару, він відтопирив кишені і запитав:
– Тітонько, грошей немає зовсім. Можна в борг у вас попросити пару яблук?
– Та так бери, що вже там. А чому в такого молодця грошей немає? – пожавши плечима, сказала вона.
– Приходиться мені, тітонько, добиратися додому з місць не настільки віддалених. Не бійтеся, я – не убивця який. Повівся, як пацан на жінку, ось і опинився в тюрмі.
– А що, родичі допомогти не можуть? Чому один добираєшся додому?
– Є. Тільки неудобно мені дзвонити їм. Сюрпризом хочу приїхати.
– А далеко їхати? – поцікавилася жінка.
– Чернівці.
– Далека дорога!
Потім колишній зек відійшов ненадовго. Біля ринкової площі був вокзал. Зоя побачила, як чоловік про щось розмовляв з водієм, а потім повернувся до неї.
– Тітонько. Ну позичте мені трохи. Інакше не побачу свого дому. Не лякайтесь, я вам віддам борг, як зароблю, – попросив він, дивлячись благаючим поглядом на жінку.
– А багато треба?
– Тисячу!
І Зоя під здивовані погляди інших продавців простягнула йому щедру купюру.
– Не йти ж тобі пішки, бери, – сказала вона.
– Дуже дякую! Я обов’язково віддам! – подякував її молодий чоловік. – Мене Пашею звати, а як ваше ім’я?
– Зоя Федорівна я.
– Дякую, Зоя Федорівна! – ще раз подякував він і пішов в бік автобуса.
– Яка ти, Зоє, дурна! Нічого він тобі не поверне! – обурилася сусідка.
– Треба один одному допомагати, ми ж не звірі які, – виправдовувалася жінка.
– А він не людина. Зек – він і в Африці зек!
Зоя, махнувши рукою на Таню, почала збиратися додому.
До вихідних Еля захворіла на температуру. Мати, назбирала всяких трав на городі, лікувала доньку, як могла.
Внучка прибігла ввечері з книжкою і, тягнучи Зою за рукав, зашепотіла:
– Бабусю, почитай мені казку?
– Звісно, почитаю, внученька, – погладивши дівчинку по голові, погодилася стара жінка.
На вулиці пішов дощ. Під тріск дров, що топилися в печі, Еля накривала стіл. Сім’я збиралася вечеряти. Раптом хтось постукав у двері.
Жінки переглянулися. Вони нікого не чекали!
– Можна? – відкривши двері, зайшов незнайомий чоловік. Подивившись на нього уважно, Зоя згадала:
– Паша?
– Так, це я, Зоя Федорівна. Вибачте, що одразу не повернув борг. Багато всього на мене навалилося в останній час.
– Якби не твої очі, я б тебе й не впізнала! – розсміялася стара жінка. – Ти так пристойно виглядаєш! Костюм одягнув, побрився, прямо любо подивитись.
– А ви приєднуйтесь до нашої вечері, – запропонувала гостю Еля, трохи засоромившись.
За столом Паша розповів свою історію, як потрапив за грати. Несправедливо присудили цілих три роки!
– Зараз знову повернувся на посаду завідувача, так що, якщо буде потрібно, приходьте до мене в клініку, – закінчив він розповідь, дивлячись з інтересом на Елю.
А через тиждень біля дому Зої зупинився вже знайомий автомобіль, з якого вийшов Павло з великим букетом квітів.
– Доню, подивися в вікно! Жених твій приїхав, – глянувши через занавіску, вигукнула мати. – Певно, скоро весілля зіграємо?
– От як? Значить, прийшов і на нашу вулицю свято! – засміялася Еля, пригортаючи маленьку Лесю до грудей.