Машина плавно загальмувала біля хвіртки, і Віра примружилася, вдивляючись у свою ділянку. На ґанку стояв незнайомий чоловік, а біля мангала підіймався димок. Жінка в яскравому сарафані гойдалась у їхньому плетеному кріслі-гойдалці, а двоє дітей носилися по газону, розмахуючи іграшками.
— Андрію, ти це бачиш? — запитала Віра, повільно вибираючись із машини. Її голос звучав рівно, але всередині все напружилося.
Андрій мовчки кивнув, насупившись. Він уже вимкнув двигун, але й далі сидів за кермом, ніби не вірячи, що це відбувається насправді. Нарешті він зітхнув, вийшов з авто й зачинив дверцята.
— А ви що робите на моїй дачі й хто ви такі? Які родичі? — здивувалась Віра, підходячи ближче. Її тон був сумішшю обурення й нерозуміння.
Незнайомці почали пояснювати, що вони родичі, але Віра ніяк не могла зрозуміти — чиї саме…
***
Віра й Андрій давно планували поїздку на південь машиною, «дикунами», як у молодості. Це майбутнє пригодницьке літо збуджувало їхню уяву. Вони й познайомилися там, на морі, коли дві компанії друзів зупинилися на одному пляжі.
Тоді їм було трохи за двадцять. Віра приїхала з подругами, сповнена романтичних очікувань, а Андрій — з друзями, які тільки й робили, що розповідали анекдоти та будували повітряні замки. Це не було кохання з першого погляду. Але вечорами, коли всі розходились по наметах, вони залишалися біля вогнища й годинами розмовляли. Обоє любили книжки, мріяли про подорожі й сміялися з одних і тих самих жартів.
Через тиждень після знайомства Андрій зізнався їй, що ніколи раніше не зустрічав дівчину, з якою можна було так довго говорити про фільми, книжки, подорожі та спорт. Та й узагалі — про все, що завгодно.
З того часу минуло понад тридцять років. Тепер вони були зовсім іншими — зі зморшками біля очей, сивими пасмами й звичкою хвилюватися через здоров’я. Але іноді, дивлячись одне на одного, вони все ще бачили тих молодих людей біля вогнища.
І от тепер, коли вже були у солідному віці, знову захотілося пригод. Захотілося знову відчути себе молодими й безтурботними. Вони зважили на вік і добре підготувалися до подорожі. Купили великий намет, газову горілку, добрі спальні мішки, великий надувний матрац. Навіть взяли термос і трав’яний чай — про всяк випадок, якщо хтось із них вирішить, що «морське повітря погано впливає на тиск».
У Віри й Андрія були дуже добрі сусідські стосунки з власниками сусідніх дач. Ліза, їхня сусідка зліва, була жінкою років шістдесяти з короткою стрижкою та незмінною легкою усмішкою. Вона завжди жартувала, що її головне завдання в житті — вирощувати помідори розміром з футбольний м’яч і стежити, щоб огірки не «переросли в кабачки».
Домовитися з Лізою, щоб вона заходила поливати город, було зовсім не важко. Вона одразу погодилась, навіть не дослухавши прохання.
— Та ради Бога, — відмахнулась вона, поправляючи окуляри. — Мені не складно. Пригляну і за будинком, і за городом.
Віра й Ліза завжди виручали одна одну. Коли в Віри зламався насос для води, Ліза позичила свій, а коли Лізі потрібно було обробити сад від шкідників, вона завжди брала Вірин обприскувач.
— Нам пощастило з сусідами, — часто повторювала Віра, дивлячись на охайну ділянку Лізи. — Знаєш, скільки людей живуть поруч і навіть не вітаються? А ми з Лізою — як сестри.
Перед поїздкою Віра передала Лізі ключі від будинку.
— Про всяк випадок, — сказала вона. — Якщо щось станеться — щоб були.
Ліза кивнула, ховаючи ключі в кишеню фартуха.
— Не хвилюйся. Я за всім догляну. А якщо що — одразу зателефоную.
Віра усміхнулась, відчуваючи спокій. Вона знала, що Ліза — людина слова. Якщо пообіцяла — зробить, без зайвих розмов.
—
Відпустка Віри й Андрія почалася, як у казці. Перші три дні вони насолоджувались сонцем, морем і свободою. Намет стояв на самому краю пляжу, подалі від галасливих компаній, а вночі вони слухали шепіт хвиль і рахували зірки. Але на четвертий день небо раптово потемніло, ніби хтось накрив світ сірим покривалом. Спершу зірвався вітер, а тоді почалися дощі — спочатку дрібні, але вперті, а згодом — зливи, ніби природа вирішила вилити на них усі свої образи.
Жити в наметі під такою зливою було зовсім не романтично. Усередині все промокло: спальники, матрац, навіть запаси їжі. Андрій намагався жартувати, мовляв, тепер вони можуть оголосити конкурс на найгіршу ідею року, але Віра лише зітхала.
— Може, досить цього божевілля? — запропонувала вона одного вечора, коли черговий дощ стукав по тенту. — Давай повернемось на дачу. Там хоч сухо й тепло.
Вранці вони зібрали речі й вирушили назад.
Коли вони під’їхали до ділянки, машина сповільнилася. На ґанку стояв незнайомий чоловік у футболці з написом «Найкращий тато у світі», а біля мангала клубочився дим. Жінка в яскравому сарафані ліниво гойдалася у їхньому плетеному кріслі-гойдалці, а двоє дітей носилися газоном, розмахуючи іграшками.
— Що за біда? — пробурмотів Андрій, вимикаючи двигун.
Віра вийшла з машини й попрямувала до ґанку. Її обличчя виражало суміш обурення й нерозуміння.
— А ви що робите на моїй дачі й хто ви такі? Які родичі? — здивувалась Віра, підходячи ближче.
Чоловік біля мангала обернувся й широко усміхнувся, показуючи ідеально білі зуби.
— Я — онук племінниці Єлизавети Миколаївни, — представився він із легким поклоном.
Та ситуація від того не стала яснішою.
—
Віра розгублено подивилася на Андрія, який уже стояв поряд.
— Єлизавета Миколаївна? Яка ще Єлизавета Миколаївна? — перепитала вона, відчуваючи, як усередині закипає злість.
Чоловік здивовано підняв брови.
— Ну як же, ваша сусідка — Єлизавета Миколаївна. Вона нас запросила. Сказала, що ми можемо пожити у вашому будиночку!
Віра стиснула зуби. Вона зрозуміла, що відбувається щось серйозне, але поки не могла усвідомити масштаб проблеми.
— Ідемо до Лізи, — коротко кинула вона Андрієві, розвертаючись до сусідньої ділянки.
На подвір’ї Лізи також панував хаос. Там було ще більше людей: жінки в яскравих хустках, чоловіки з банками пива в руках, діти, які бігали між грядками, збиваючи помідори. Сама Ліза сиділа на лавці біля будинку, вигляд у неї був пригнічений.
— Лізо, що тут відбувається? — суворо запитала Віра, підходячи ближче.
Ліза підвела голову, її обличчя було блідим і втомленим.
— Пробач, Віро, — почала вона. — Це мої… родичі. Вони приїхали з мого рідного міста. Вирішили зробити мені сюрприз — привітати з днем народження. Тільки я не знала, що їх буде так багато. І я не знала, куди їх подіти. Коли ти дала ключі, я подумала…
— Подумала що? Що можна просто так взяти та поселити їх у нашому домі? — перебила Віра, намагаючись стримувати емоції.
— Мені нікуди було їх подіти, — продовжила Ліза, опускаючи очі. — Вони такі нав’язливі… Вони там упевнені, що я тут після переїзду так розбагатіла, що в мене велика квартира в центрі Києва біля ЦУМу й величезна заміська дача. От і приїхали. Я не знала, як від них позбутись.
Андрій мовчки стояв поруч, спостерігаючи за тим, що відбувається.
— І що тепер? — запитала Віра, підвищуючи голос. — Нам-то що робити?
Ліза мовчала, явно не знаючи, що відповісти.
—
Віра глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Вона подивилася на Андрія, який злегка знизав плечима, ніби кажучи: «Рішай сама».
— Гаразд, — сказала вона, повертаючись до Лізи. — Ось що ми зробимо. Скажемо, що викликали поліцію. Якщо ці люди не заберуться з нашої ділянки за десять хвилин — усіх загребуть у відділок. І залишок днів у Києві вони проведуть за ґратами.
Ліза ахнула.
— Але ж це мої родичі!
— Саме тому ми тільки скажемо, що викликали, — холодно відповіла Віра. — А не викличемо одразу.
З цими словами вона розвернулася й попрямувала до своєї ділянки. Андрій пішов слідом.
— Слухайте уважно, — гучно сказала Віра, підходячи до чоловіка біля мангала. — Через десять хвилин тут буде поліція. Якщо не хочете мати проблем — раджу вам збиратися просто зараз.
Чоловік поблід, жінка в сарафані зірвалася з гойдалки, а діти миттєво припинили біганину.
— Ми ж нікому не заважали… — пробурмотів чоловік, збираючи речі.
— Тепер заважаєте, — відрізала Віра.
За кілька хвилин ділянка спорожніла. Машини з родичами Лізи зникли так само швидко, як і з’явилися.
Віра й Андрій повернулися на свою ділянку. За десять хвилин прибігла Ліза.
— Я перед вами в боргу! Мені так соромно. А цих же не виженеш. Рідня ж усе-таки… — затараторила вона, збиваючись.
— Та що ти! Не переймайся! Ми ж сусіди! — усміхнулася Віра.
Кохана жінка мого чоловіка